"Не можна казати, що матюки нам москалі принесли"

— Люблю походити по базару та поговорити з людьми із села, — розповідає письменник 60-річний Юрій Винничук зі Львова. — У них цікаве барвисте мовлення. А з міськими проблеми. Широкі маси не розмовляють нормальною українською. Одна з причин — мало чують правильну мову. Бо найперші носії мовлення — це радіо і телебачення. А на радіо працюють молоді люди, які вважають, що вони можуть вживати м'які шиплячі — "чьому", "щьо", "чього". Є така реклама, бісить мене, — "коньяк Бучьачь". На телебаченні — повний бардак. Коментатори говорять русизмами. Ставлять неправильно наголоси — "чоти'рнадцять" замість "чотирна'дцять". Кажуть "головний біль" замість "біль голови". Що таке головний біль? Що, є ще ручний біль, очний, ніжний? Кожну радіостанцію, канал треба штрафувати за неграмотність. І це вже буде великий внесок у грамотність народу.

Я чув, як беруть коментар польського міліціянта — він говорить нормальною мовою. А наш каже приблизно так: "Даний громадянин шляхом нанесення удару в нижню частину ноги...". Це щось ненормальне. Навіщо "даний"? Ким даний? Не можна сказати просто "вдарив"?

Чи варто викорінювати з мови лайку?

— У поважному товаристві матюки не повинні звучати, а в мовленні близьких людей допустимі. Я сам деколи у розмові з колєґами можу матюкнутися. Є слова на "х" та на "п", які є для нас звичними та не несуть в собі зла. І не можна казати, що матюки нам москалі принесли. Дурниця. Вони ж не принесли їх болгарам, сербам, а там теж є все на "х" й на "п". І в українців завжди були такі словечка. Інша річ, що є такі слова, які, не дай Боже, використовувати. Наприклад, "й... твою мать". Не можна матір чіпати. Це якраз кацапи так гидко матюкаються, й від них таке прийшло. В Україні завжди була повага до матері.

У нас усі матюкаються в трамваї, але немає матюків у фільмах. У Чехії, Сербії — навпаки. Ніхто собі не дозволить заматюкатися в громадському місці. Зате у фільмах, літературі таке мовлення є. Це нормально. Бо фільм — це творчість, він відображає життя.

Робите помилки у своїх текстах?

— Так. Книжки переважно я читаю польською та російською мовами, через це закрадаються штампи. Мені допомагає дружина-мовознавець. Вона перечитує мої тексти і виправляє. Я потім сам дивуюся, як міг таке допустити. Наприклад, міг написати "йти по дорозі" замість "іти дорогою", "в кожному випадку" замість "в кожному разі". Я постійно дивлюся в словники фразеологізмів, щоб перевірити себе. Хороший російсько-український фразеологічний словник Валер'яна Підмогильного та Євгена Плужника.

Які слова вас дратують?

— "Навряд чи". Замість того я писав би "ледве чи". Дратують імена Гріша замість Грицько, Міша замість Михайло.

Яких слів нам бракує?

— У нас добре розвинена наукова лексика. Є близько ста словників наукової термінології. Нові терміни легко творити. В усьому світі вони беруться від англійської мови. А от українського сленгу в нас нема. Сленг розвивається у міському мовленні. А україномовних у містах — як кіт наплакав.

У словацькій на "комп'ютер" кажуть своїм словом "почитач". Якби в нас щось таке придумали, то москалі би вже сміялися. Вони і так лаха з нас деруть, що ми нібито міняємо слова на чисто українські: гінеколог — піхвознавець, акушер — пупорізка, презерватив — нацюцюрник. Й ці дурниці гуляють по всьому інтернету. Роблять з нас ідіотів. Якісь цікаві слова у народній мові, звісно, є. Але ж це не означає, що це слова літературної мови.

У вас є слова-паразити?

— Зараз немає. У дитинстві казав після кожного слова "цево".

×