"Не проґавте спеціяльний етер з нагоди Незалежности". Натрапляючи на подібні відхиляння від наразі чинного правопису українські мови, дехто зацікавлюється, а декого з незвички й відвертає.
Від непідкутих критиків іноді чути "оцінки", що ці шкідливі філологічні віяння лобіює наша "заокеянська діяспора" чи навіть - що то спроба вуйків з гір нав'язати всій Україні свою говірку.
Однак усі ці "Гемінґвеї", "Еспанії" й "Европи" - якраз поодинокі прояви норм, укладених силами мовознавців зі всіх просторів України. Впорядкували ці норми ще у 20-их роках. І затвердили не десь у Карпатах чи в Сполучених Штатах, а в Харкові - тодішній столиці УРСР - підписом народного комісара освіти Миколи Скрипника.
Повернути частину затверджених тоді правил була спроба 1999 року, проте без успіху.
Зараз мало хто з українців свідомо дотримується "скрипниківки". Найчастіше вона збережена в звичках бабусь й дідусів, які про це й не замислюються. Принципово окремих її норм дотримуються деякі письменники (наприклад, Оксана Забужко), деякі ЗМІ (наприклад, "Вікна-Новини"), трохи видавництв, а частіше всього - перекладачі на українську світової літератури. Ага, і мовознавці, звісно. Можна припустити, що силами однієї з них - Ірини Фаріон - проросли певні "харківські" правила й на партійному сайті та в газеті ВО "Свобода". Також точилися суперечки, чи не запровадити "харківський правопис", серед людей які опікуються українським розділом Вікіпедії.
На захист цих напрацювань 20-их років писано багато. Ми ж пропонуємо глянути на те, як їх з української мови викорінювали. До уваги - скорочений конспект авторської замітки доцента кафедри української мови Харківського національного університету імені Г.Сковороди Сергія Вакуленка. В основі розвідки - його доповідь, виголошена англійською мовою 22 листопада 2008 року на конференції Американської асоціації для розвитку слов'янознавства у Філадельфії. За публікацією сату Histor!ans.
Справа компонування українського правопису ніколи не була легкою – надто сильним був зазвичай вплив на неї всіляких політичних та ідеологічних чинників, не пов'язаних із мовознавчою проблематикою.
Предметом широкої дискусії серед усіх версій правопису була чи не сама-одна "харківська". Працю над нею започаткувала постанова Ради народних комісарів УСРР від 23 липня 1925 року, якою була створена спеціальна державна комісія "для розробки правил правопису української мови". Третій пункт цього документа звучав так: "З метою приваблення широких кіл наукових і літературних сил до участи у виробленні правил правопису української мови доручити Наркомосові скликати спеціяльну конференцію для обміркування виробленого комісією проєкта правил правопису".
Відповідно до цієї вимоги Державне видавництво України видрукувало 1926 року накладом 2 тисячі примірників підготовчий варіант правопису, що був розісланий для широкого обговорення.
Бібліографічний покажчик з української мови Л. Червінської та А. Дикого фіксує сім десятків публікацій на цю тему, що вийшли впродовж 1925-1928 років. Зокрема, як додаток до газети "Вісті ВУЦВК", вийшло кілька випусків дискусійного бюлетеня "Український правопис". Численні статті та повідомлення з'являлися не тільки в спеціальних виданнях, а й на шпальтах газет загального змісту. Найбільше – в "Пролетарській правді".
До початку 1933-го правопис уже зробився узвичаєним. "Бриґада світового пролетаріяту – героїчна робітнича кляса", - писала газета "Комуніст".
До початку 1933-го новий правопис уже зробився чимось узвичаєним. Наведімо типовий текстовий уривок із газети "Комуніст", органу Центрального комітету та Харківського комітету КП(б)У, за 1 січня 1933 року:
"П'ятирічка і змагання, ударництво! Ці поняття стали інтернаціональними. Вони однаково звучать на всіх мовах світу. Вони викликають серед робітників, трудящих, гнаних і голодних у всьому світі величезне захоплення, народжують у них надію на визволення, волю до боротьби на шляхах, що їх вказала ударна бриґада світового пролетаріяту – героїчна робітнича кляса СРСР за проводом партії Леніна, її ЦК на чолі з тов. Сталіном. Ці слова викликають лють і ненависть буржуазії, експлуататорів, імперіялістів, серед них і соціяль-фашистів, зокрема найпідлішого їхнього "лівого" крила, контрреволюційних троцькістів, правих ренеґатів, усієї нечисти, що від неї в розгортанні сил світової пролетарської революції звільняється революційний пролетаріят, керований Комінтерном".
Труднощі на той час спричиняло вже тільки відтворення чужомовних власних назв. Зокрема, не завжди правильно подавано <ґ> на місці <g>. За перші місяці 1933 р. можна навести такі приклади відбіжного від норми написання: Галіфе, Гегель, Герінг,Гріффіт, Гросвардейн, Йоганнесбург, Мічіган, Тургумуреш, "Газета Варшавська" й ін.
З другого боку, "ґ" інколи вживано й без належних на те підстав, як-от у чудернацькому хоронімі Семиґраддя.
Однак переважали все-таки форми, узгоджені з правилами: Вашінґтон, Ґерінґ, Ґюйо, Заґреб, Кеніґсберґ, Кінґстон, колгосп ім. Максима Ґорького, Косґрев, Ленінґрад, Люксембурґ, Торґлер, Шерінґер, "Ґеверкшафтсцайтунґ", "Дойче Альґемайне Цайтунґ", "Манчестер ґардіян", "Морнінґ Пост", "Теґліхе Рундшав" тощо.
Не в усіх випадках дотримувано й відтворення німецького "еі" як "ай" та "eu" як "ой": Правильні Ляйпарт, Шляйхер, "Дойче Альґемайне Цайтунґ" супроти Гросвардейн, "Крейц Цайтунґ".
Вирішальним моментом у долі "харківського" правопису стали події початку 1933 року, коли для остаточного внедійснення попереднього ("українізаційного") політичного курсу на Україну прислано Павла Постишева (на посаду другого секретаря ЦК КП(б)У та першого секретаря Харківського обласного партійного комітету) та Всеволода Балицького (на посаду голови Державного політичного управління УСРР).
Тоді ж таки Миколу Скрипника, головного патрона "харківського" правопису, на посаді народного комісара освіти замінено Володимиром Затонським. При Наркомосі 6 квітня 1933 року створено спеціальну комісію "для перевірки роботи на мовному фронті". На підставі ухвали цієї комісії колегія Наркомосу видала спеціальну постанову про зміну окремих пактів офіційного "Українського правопису". Йшлося про §§ 54–55, де були подані правила відтворення чужомовних <l>, <h>, <g>. Визнавши плутаність і нечіткість деяких формулювань у редакції правопису 1928 р., колегія внесла в нього зміни, скеровані на мінімізацію числа випадків пом'якшення /l/. Надалі правило звучало так: "чужомовне "л" здебільше в українській мові (письмі) не пом'якшуємо".
Приклади в документі наведено такі: план, планувати, аероплан, планета, платина, плакат, лагуна, лава, ложа, локомотив, локалізація, флотилія, балотувати, блок, талон, шаблон, велосипед, калоші, блуза, лупа, луза, лунатизм. Та все ж тут-таки пропонувалося "узгляднення" в тих – нехай нечисленних – випадках, "коли те чи інше слово останніми часами (і особливо роками) остаточно зафіксувало [sic!] вже у своїй традиційній для укр. літературного язика формі з пом'якшеним "л" (лямпа, заля, новеля та інш.)"9.
Для <г> і <ґ> правило теж підлягало спрощенню – у напрямі деякого розширення вжитку другої з цих літер. Колегія припоручала взяти за основу таку редакцію:
"Чужомовне "г" (h) – га – віддаємо українським "г" (ге) напр.: горизонт, гідростанція, гумус, а чужомовне "ґ" (ґе) – як правило, українським "ґ", наприклад: арґумент, ґрандіозний, елеґія, уґрунтування тощо – зваживши на ті випадки, коли те чи інше слово останніми часами остаточно закріпилося в українській літературно-мовній практиці й масово засвоїлося вже у формі з г (га), наприклад: граматика, грецький, губернія, газета...
Отож, якщо за правописом 1928 року належало писати елегія з огляду на грецьке походження цього слова, то надалі – елеґія (на польський, чеський і німецький штиб).
Утім, під цю пору питання правопису (як і взагалі мовного внормування) вже de facto вийшли з-під компетенції Наркомосу та його колегії. У квітні 1933 року постанову "Про зміну в українській науковій термінології, граматиці та правопису" затвердить Центральний комітет КП(б)У – спираючися на висновки комісії Політбюро, до складу якої входили Ніколай Попов, Станіслав Косіор, Павєл Постишев, Володимир Затонський, Панас Любченко, Андрій Хвиля - жодного мовознавця. Цей документ мав напівсекретний характер: він не був оприлюднений і зберігся лише в архівах.
Юрій Шевельов у знаній розвідці "Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900–1941): Стан і статус" ототожнює зміст змін, унесених колегією Наркомосу 3 травня 1933 р., та змін, затверджених 5 вересня 1933-го в новій редакції "Українського правопису". Однак, не мавши доступу до потрібних джерел, Шевельов припустився в цьому разі помилки. Насправді обидва ці документи були більше-менше суголосні лише в одному питанні: щодо пом'якшення чи непом'якшення /l/, – тоді як щодо ужитку <ґ> вони різнилися діаметрально. У статті, надрукованій у липні 1933-го, сам Хвиля, критикуючи "скрипниківські" правила написання літер <ґ> і <г>, ще не висловлювався однозначно на користь скасування першої з них. Ця рекомендація з'явиться у трохи пізнішій його публікації, вміщеній у № 7–8 журналу "Більшовик України", де Хвиля (вочевидь, орієнтуючися на постанову ЦК) визнаватиме тільки двоїсту вимову "твердого" <ґ> або "м'якого" <г>, але завважить, що "писати його можна одним знаком – "г"".
Як припускав Шевельов, справжнім ініціатором усунення <ґ> з української абетки був Постишев – і слід сказати, що він, за свідченням Затонського, таки ж уважав за потрібне згадати цю літеру недобрим словом у своїй промові на пленумі ЦК КП(б)У. Загальна кількість поправок до попереднього правопису, внесених комісією Наркомосу, за словами Хвилі, становила 126, однак наскільки вони (та чи саме вони) були зреалізовані в новій офіційній редакції, залишається тільки гадати, оскільки опубліковано з них лише дві, викладені вище.
Найофіційнішим українським друкованим органом під ту пору була вже цитована газета "Комуніст", яка першою отримувала матеріали та вказівки від центральних партійних установ. До кінця травня 1933 року "Комуніст" дотримувався офіційно чинного "скрипниківського" правопису. Перші істотні зміни з'являються в №138 за 1 червня, причому без жодного попередження чи пояснення для читачів. Вони стосувалися саме до найбільше мусованих питань: позначення чи непозначення на письмі м'якості /l/ та вжитку <ґ>.
Вказівка, отримана співробітниками редакції щодо /l/, була, вочевидь, не дуже чітка, оскільки пом'якшення цього звука було усунене тільки в лічених словах, як-от аероклуб чи блок(супроти клюб, бльок у попередньому нумері за 30 травня), а головне – у слові клас (особливо рясно вживаному). Це останнє також переведено в чоловічий рід із дотогочасного нормативного жіночого (кляса). Щоправда, одразу цілковитої одностайності досягти не вдалося, і один з уміщених у газеті матеріалів містив химернувате сполучення старого та нового варіантів у тому самому реченні:
"Систематичному очищенню лав партії Ленін надавав виняткової ваги, чистку партії він звав великою справою й вчив нас, що чистка партії зробить її далеко сильнішим авангардом кляси ніж попереду, "зробить її авангардом, міцніше зв'язаним з класом, здатнішим вести його до перемоги серед маси труднощів і небезпек".
Утім, упродовж кількох днів із м'якшенням /l/ покінчено остаточно: востаннє воно трапляється в №142 за 5 червня (бухгальтерія), причому в списку редакційних телефонів на останній сторінці. Як можна гадати, лише через те, що коректори просто не читали цієї раз у раз механічно репродукованої частини газети.
Усунути <ґ> з технічного погляду було значно легше: вистачало простого доручення складачам не використовувати цієї літери в роботі. Якщо в №137 за 30 травня читаємо аґентство, аґітація, аґітувати, бриґада, бриґадир, ваґон, ґарантія,ґрунт, делеґат, делеґація, конґрес, металюрґійний, металюрґія, фолькстаґ, Данціґ, Данціґський, Енґельс, Ленінґрад, то в наступному - за 1 червня – агент, агентура, агітатор, агітмаса, бригада, бригадир, вагон, гарантія, грунт, неугрунтований, обгрунтований, делегат, конгрес, металюргійний, металюргія, фолькстаг, Данціг, данцігський, Енгельс, ленінградський. Наведено тільки однакові або спільнокореневі слова.
Удруге правописна практика газети зазнала важливих змін у середині серпня 1933 р. Ішлося про три моменти: 1) припущення роззіву в разі збігу /і/ з іншим голосним звуком; 2) відтворення на письмі гр. <ϑ>; 3) закінчення іменників 3 ої відміни в родовому відмінку однини.
До того моменту газета дотримувалася правил "скрипниківського" правопису, згідно з якими в чужомовних словах належало уникати роззіву, заповнюючи його за допомогою / j /, тобто – на письмі – т. зв. "йотованих" <є>, <ю>, <я>. Не усувано роззіву лише в разі збігу /і/ та /о/ (як-от соціологія). Відповідно, ще в № 202 за 16 серпня виступають написання авіяція, авіяційний, гідроавіяція, ентузіязм (хоча тут-таки й ентузіазм), імперіялістичний, матеріял, матеріяльно-побутовий, націонал-соціялістський, пролетаріят, соціялізм, соціялістичний, соціяльний, соціяльно, спеціяліст, спеціяльний та ін. Натомість у наступному № 203 за 17 серпня вже маємоавіація, авіаційний, ентузіаст, імперіалістичний, матеріал, націонал-соціаліст, націонал-соціалістський, пролетаріат, соціалізм, соціалістичний, спеціальний та ін. (наведено тільки однакові або спільнокореневі слова). Відхилень від нового написання одразу ж було небагато: матеріял, преміяльний, пролетаріят, секретаріят, – і надалі вони швидко зникають зовсім.
Слова, в яких – з етимологічного погляду – йшлося про присутність грецької літери <ϑ>, у російській мові засвоєно по-різному: інколи вони пишуться з<ф>, а інколи з <т>. Показовий приклад – орфография супроти ортопедия. За "скрипниківським" правописом на цьому місці завжди належало вживати <т>.
Одна зміна зачепила не чужомовні слова, а власне українське закінчення іменників жін.очого роду третьої відміни на м'який приголосний у родовому відмінку: надалі в газеті "Комуніст" замість -и почали писати -і.
Щоправда, позбутися попереднього закінчення редакторам і коректорам пощастило не відразу. На шпальтах нумеру за 17 серпня відповідальності сусідує з відповідальности, громадськості – згромадськости, людності – з людности, області – з области, пильності – зпильности, промисловості – з промисловости.
Викорінення "скрипниківки" - єдиний випадок в історії написання офіційних українських правописів, коли не оголошено складу правописної комісії.
Усі перелічені вище зміни потім були офіційно затверджені народним комісаром освіти Затонським, який 5 вересня 1933 р. поставив свій підпис під текстом "Українського правопису" нібито "в редакції правописної комісії тов. Хвилі". Утім, роль Затонського в цій справі була суто декоративною, оскільки книжка (як у ній самій зазначено) була віддана до складання більше ніж за місяць до цієї дати, а саме – 4 серпня 1933 року. Коротенькою передмовою нову редакцію правопису супроводив Хвиля, не назвавши в ній, одначе, персонального складу комісії. Це перший і останній такий випадок у дотеперішній історії офіційних українських правописів.
За припущенням Шевельова, фізичним автором тексту міг бути Наум Каганович. У вихідних даних зазначено тільки імена Андрія Хвилі як редактора та Григорія Левченка як літературного редактора. Отож, коли тепер академік Петро Толочко наполягає, що над правописом 1933 року працювали "найкращі" та "найвідоміші мовознавці України", то це його твердження виглядає сумнівним – бодай через те, що про цих мовознавців нічого певного не відомо.
Зрештою, науковий рівень опрацювання тексту був значно нижчий супроти попередньої версії. Якщо правописові-1928 закидали нечіткість сформульованих правил, то нова редакція часто взагалі не подавала жодних мовних критеріїв, на які можна було б орієнтуватися.
Паралельні місця з обох версій можна подивитися тут.
4 
1
Комментарии
2