Із Миколою Колессою ми зустрілися за три дні до того, як йому мало виповнитися 102 роки. Це було 3 грудня 2006 року.
Понад 50 років композитор прожив у невеличкій квартирі у центрі Львова на вул. Конопницької. Вже біля дверей чую класичну музику. Відчиняє літня жінка, яка багато років доглядає за Колессою. Його дружина, Надія, померла 10 років тому.
— Микола Філаретович зараз обідає, треба зачекати, — каже в коридорі доглядальниця Станіслава. — Я йому трохи допомагаю, тарілку тримаю. Їсть усе, що до смаку. Не любить тільки апельсини, бо квасні.
У кімнаті, як і у всіх львівських старих будинках, висока стеля. Кутки заставлені так, що яблуку ніде впасти. На стінах картини, фотографії, портрети, ноти. Посеред кімнати — чорний рояль. На ньому свіжі троянди у трьох вазах. Під вікном низьке старе ліжко, застелене рябою капою. Микола Колесса сидить у кріслі біля письмового столу. На ньому чорний шкіряний піджак. Ноги прикриті пледом. Композитор цілує мені руку.
Як живете? — питаю голосно, бо він уже погано чує. — Як серце?
— Добре живу, серце здорове, — важко, але швидко відповідає Колесса. — Вночі погано сплю. Мені постійно щось вчувається. Щось мене мучить і не дає спокійно заснути.
Станіслава сидить поруч.
— Недавно мав тяжку операцію, зламав ногу. Сам уже не ходить, — каже вона. — Та ще й упав, бачите — чоло і руки подряпані. За ним, як за дитиною, треба наглядати. Зір поганий. Телевізора не дивиться і читати сам не може. Завжди просить, щоб йому вголос читали листи Миколи Лисенка... Зате музику слухає постійно, хоч свою вже не пише.
Запам"ятав, як ховали імператора Франца-Йосифа
Жінка розказує, що Микола Філаретович любить гуляти старими вулицями Львова, робити зранку легку зарядку і курити люльку. Палити почав з 15 років, досі не може кинути. Понад усе жаліє, що вже не може їздити на ровері. Особливих секретів довголіття не має.
— Щоб довго жити, — каже композитор, — треба у всьому мати міру і бути спокійним. Повільно їсти, аби все добре перетравлювалося. І слухати музику. Від неї стаєш здоровішим.
Який на день народження подарунок хочете?
— Та вже нічого... Досить всього отримав. Чесно, я ніколи не сподівався тих почестей, які мені зараз дістаються. Не гнався за славою. Я знав свою мірку, через яку не можу перескочити. А зараз уже такий збагачений, що можу спокійно йти на другий світ.
Не страшно?
— Смерті не треба боятися, бо кожна людина на це засуджена, — він робить паузу. — Але я чомусь боюся.
— Та він у нас молодець, — озивається Станіслава. — Все пам"ятає. Свідомий.
— Я вже багато чого забув, — перебиває він. — Мав колись щоденник і дуже гарний список усіх своїх товаришів з гімназії. На кожного з них — характеристику: звідки походив, де жив, хто батьки. Але колись змушений був усе спалити. Тепер дуже жалію.
Перед вами пройшло століття. Яким воно було?
— Цікавим, динамічним від початку до кінця. Моє життя було таким самим бурхливим. Найбільше запам"ятав, як ховали імператора Франца-Йосифа. Я був тоді з батьками у Відні. Досі бачу той грандіозний жалобний похід. Усі вбрані в строге чорне, а маленький Карл, спадкоємець престолу, — у білому. То було вночі. Всюди світилися факели.
Чому ви все життя прожили у Львові?
— Використовув кожну нагоду поїхати за кордон, але завжди повертався. Бо в Україні мені добре, особливо тепер, коли ніхто не забороняє говорити правду.
Знаю, що ваші батьки хотіли, щоб ви були медиком.
— Так. Я навіть поїхав до Кракова вчитися. Був прийнятий до університету на медичний факультет. Правда, вчився недовго. Якось почув Дев"яту симфонію Бетховена і сказав собі: "Досить! Чоловіче, що ти робиш? Ти ж маєш бути музикантом!". Добре, що батько підтримав мене, допоміг виїхати до Праги вчитися музики. Тоді мені було 20 років.
Часто слухаєте свої твори?
— Тепер частіше, бо маю компакт-диск, — розглядається довкола. — Десь він тут є, — повільно проводить рукою. — Кожний мій вдалий твір був створений великим внутрішнім терпінням, роздумами, муками... Може, дещо й хотів би змінити, але вже пізно. Я завжди оцінював музику через своїх слухачів. Пам"ятаю, як на одному концерті в залі сиділа Соломія Крушельницька. Я відчував її присутність і дуже хвилювався, що вона подумає. Їй сподобалось.
— Окрім музики, Микола Філаретович ще й малював добре, — підхоплює розмову жінка. — Завжди каже, що музика теж має свої кольори. А його така яскрава, тепла, жива...
У залі сиділа Соломія Крушельницька
Вона підходить до композитора і трохи поправляє його у кріслі. Їй здається, наче той падає. Питаю тихо: може, варто закінчувати розмову?
— Та ви не йдіть, — Колесса почув. — Я би ще говорив. Тільки води хочу.
Станіслава бере із серванта склянку з водою і обережно напуває Миколу Філаретовича.
— Розкажіть журналістці, звідки у вас ім"я таке красиве, — каже, витираючи йому рот хустинкою.
— Так-так, то цікава історія. Миколою мене назвав Микола Лисенко. Батько був його великим шанувальником. У нього колись концерт тут був. 35 років діяльності святкував. А я в ті дні народився. Він і порадив батькові назвати мене Миколою. Казав, що буду музикантом.
Для вас батько, напевно, був зразком у житті?
— Усім завдячую йому. Він був зразком всього: чесності, відкритості, знання. А мама займалася господарством, дітьми. Мала дуже гарний голос.
Микола Філаретович починає весело співати: "Ой, на горі буйний вітер віє, там Микольцьо пшениченьку сіє..." Голос хриплий і глухий, наче звідкись із глибини.
— Ще люблю одну мадярську пісню про те, як мама мала дев"ять доньок і кликали їх вечеряти. — "Та-ра-ра-рам..." — затягує.
Доглядальниця метнулася і подала диригентську паличку. Пан Микола трохи помахав нею і поклав на коліна. Втомився.
— Вийшла гарна розмова, — повільно говорить. — Я давно хотів про це все поговорити, дякую. Приходьте ще до мене. Посидимо. Поспілкуємось.
6 грудня 1903 — народився у м. Самборі Львівської області
1928 — закінчив Празьку консерваторію
1933 — одружився з Надією Кливак
1953 — ректор Львівської консерваторії
1944 — диригент Львівського театру опери та балету
1983 — за хорову сюїту "Лемківське весілля" отримав державну премію імені Шевченка
1993 — почесна відзнака президента України
2002 — Герой України
У Миколи Колесси є три доньки: Ксеня, Харитина і Соломія. Усі живуть у Львові, носять прізвище батька і займаються музикою. Харитина останні роки жила з батьком. У композитора — вісім онуків і три правнуки.
1 
1
Коментарі