За нинішніх днів, непевних і непередбачуваних, серед втрат людей і територій, згадався мені один чоловік, що жив за часів стабільних і благополучних, коли земля ще навіки належала народу, а люди жили довго і вмирали здебільшого своєю смертю.
Того чоловіка звали Шевченко Данило Данилович. Він був головний агроном нашого колгоспу. Данило – нетутешній, десь із Кіровоградщини. Отож він жив на квартирі в одного діда, коло греблі. Ну як – жив? Мабуть, тільки ночував, а то цілими днями мотався полями однокінним возиком. Масивний дядько, ходив у довгому брезентовому дощовику з каптуром. Обвітрений до шоколадної смаглявості. Інколи в тій шоколадності зблискувала усмішка залізних зубів.
Данила в нас не любили. Він належав до старої совєцької породи сільських начальників-ідеалістів, які тоді вже зустрічалися хіба що у книжках або в кіно, бо таких перестріляли ще у тридцятих, а на зміну їм прийшли ті, що вміли жити. А Данило – не вмів. От через те його не любили й боялись – може, більше, ніж голову колгоспу. У гніві він був страшний. Міг прогнати з поля тракториста чи комбайнера за недбальство щодо колгоспної землі, хоч це й гріхом тоді вже ніхто не вважав. А тут на тобі – Данило. Він з усіма був на ви, і це звучало як знущання: "Ви – ідіть геть із поля!"
І ще – він, бувало, читав на ходу, і це теж чудно.
Отак і жив – усім чужий. Його випхали на пенсію, як діждалися шістдесятиліття. Але, мабуть, Данило забагато знав і про землю, якій служив, і про тих, кому ця земля насправді належала. Тож зробили так, що колишній агроном опинився в дурдомі. А там у скорому часі взяв і випав із вікна третього поверху.
А недавно мені розклали ще дещо – ті, хто його знав. Данило балакав зі своїм конем. Перед тим, як рушати, казав: "Ви, Орлик, – н-но!"
2 
1
Коментарі