Дуже давно, ще на початку життя, я придумав для себе теорію, суть якої в тому, що пори року змінюються не строго за календарем. Це відбувається враз, після одного рясного нічного дощу. От, скажімо, коли такий дощ випаде в березні чи й у лютому, то на ранок ти бачиш, що зима вже не зовсім зима, в ній ховається щось інше, невидиме, але явно присутнє.
І на переході од весни до літа, в кінці травня чи на початку червня, буває така сама ніч, усього одна. Це така собі ніч неповернення. Після неї природа починає жити не за тими правилами, що вчора.
Зима так само починається з нічного неба. Тут нібито є похибка в теорії, але насправді ні, бо перший сніг – це той самий дощ, тільки він не встиг дійти додому, замерз на ходу. Не вмер, просто заснув.
Згадав про це, бо ось недавно, вночі, в кінці першої декади вересня, він приходив – дощ, з якого почалася мені нинішня осінь. Наступного ранку вже майже ніщо про нього не нагадувало, окрім того, що стали прозорішими трави й крони дерев. І поміж гілок стало краще видно сойок. Я їх люблю. В цих птахах для мене є дівчача мелодія осені, сильніша, ніж весною – в солов'ях. У сойок сам характер дуже дівчачий. Вони багатообіцяюче витанцьовують майже в зоні досяжності, так, щоб ти їх добре бачив, і спокушають підійти ближче, й в останній момент перескакують на віддаленішу гілку й звідти підсміюються над твоєю простодушністю. Вони вміють нявкати по-котячому, й їм байдуже, з ким фліртувати й кого дражнити – мене чи кота.
А ще, якраз тепер, сойки починають збирати горіхи чи жолуді й ховають у землі й опалому листі. Й тут дівчача мелодія осені набуває глибини й драматизму, бо легковажні сойки одразу забувають, де й що заховали. І чи дістанеться воно саме тим, кого могло б порятувати.
1 
1
Коментарі