Року 1720-го козак Балясний попросив у гетьмана Івана Скоропадського дозволу закласти селітровий завод поблизу сотенного містечка Веприк Гадяцького полку, сучасна Полтавщина. Селітру тоді виробляли з березового гілля й використовували в гарматній справі та для вибілювання полотна. Балясний дістав згоду й 1722-го відкрив підприємство. Два роки справи йшли як по маслу. А на третій одержав наказ від дружини гадяцького полковника Михайла Милорадовича перестати варити селітру. Виявляється, на землі, де був розташований завод, пані Уляна замірялася збудувати власну селітроварню. Балясний хотів поскаржитися Милорадовичу, але той саме поїхав у Москву. А звертатися до Малоросійської колегії, що в ті роки контролювала гетьмана, козак не наважився - остерігався помсти полковниці.
Балясний знайшов зручне місце біля села Ціпки й почав там налагоджувати виробництво селітри. Та дружина Милорадовича й тут не дала розгорнутися: мовляв, право варити селітру на території Гадяцького полку належить винятково її чоловікові. Підприємець написав пані полковниковій листа. Попросив не чинити йому нових перепон і за цю милість згодився віддати свій веприцький завод. Відповіді не отримав. Тоді почав варити селітру на власний розсуд. Бо ж мав дозвіл самого гетьмана, підтверджений колегією.
Селітру виробляли з березового гілля й використовували в гарматній справі та для вибілювання полотна. Два роки справи йшли як по маслу
Невдовзі до Гадяча повернувся полковник Милорадович і покликав непокірного козака-підприємця до себе: або той перестане варити селітру в Ціпках, або офіційно перепише на полковника завод у Веприку. Балясний обрав друге. Підписав відповідний акт, але зазначив, що віддає лише завод, без складів-буртів. Й одразу після цього помер.
Його син дочекався, коли Милорадович виступив у черговий військовий похід, і зважився подати скаргу голові Малоросійської колегії Степанові Вельямінову. Описав, як у батька силою забрали завод у Веприку. Вельямінов поцікавився в гадяцького наказного полковника Штишевського, який урядував на час відсутності Милорадовича, чи варить Балясний селітру. Той підтвердив, що ні Балясний-батько, ні його син останнім часом селітри не варили "через те, що полковник своєю владою той завод зволив зайняти на свою особу".
У цей момент повернувся з походу Милорадович. Дізнавшись про скаргу, розлютився. Викликав Балясного-сина й зажадав доповнити акт на веприцький завод додатком про відступ буртів. Той відмовився. Тоді Милорадович несподівано з'явився в Опішні, де жив скаржник, і причепився, чого той не виїхав йому назустріч привітатися й віддати шану. Звелів за це прикувати до гармати двома ланцюгами і тримати під вартою, навіть до вітру не відпускати.
Полковник сів на коня й гнав бунтаря поперед себе 30 верст без упину. Пригнав на свій хутір і два дні тримав у індичнику
Козак не здавався. Милорадович змінив батіг на пряник. Звільнив полоненого й почав умовляти його віддати бурти добровільно. Балясний відмовився. Полковник сів на коня й гнав бунтаря поперед себе 30 верст без упину. Пригнав на свій хутір і два дні тримав у індичнику. Коли й це не дало результату, відправив до полкового міста Гадяча. Там його знову прикували до гармати й узяли під варту.
Тим часом Малоросійська колегія викликала Михайла Милорадовича до гетьманської столиці Глухова - розглядати численні скарги на нього. Полковник перелякався й про всяк випадок відпустив Балясного. Їхати до Глухова не наважився, зіславшись на хворобу. Він і справді почувався зле. А невдовзі, у вересні 1726-го, помер. Розгляд скарг скасували. Полковниця моментально вдруге вийшла заміж - за чиновника Малоросійської колегії Петра Черниша. Той, пустивши в хід свої зв'язки, зберіг за нею спадок Милорадовича, із заводом у Веприку включно. Після цього Балясний пропав без сліду. Казали, нібито помер од відчаю. За іншими чутками - подався в монастир.
2 
1
Комментарии
1