Ексклюзивы
среда, 10 апреля 2013 11:35

"На службу можно принимать только лиц, владеющих украинским языком"
5

Більшовицька українізація в УСРР тривала з квітня 1923 року до квітня 1933-го. Та "зневажливе ставлення до української мови процвітало" в цей час, стверджував свідок тих подій мовознавець Юрій Шевельов

"Для західних народів Україна мусить служити зразком і прикладом розв'язання пролетаріятом проблеми ­національного визволення пригнічених мас", – заявив Лазар Каганович, очоливши на початку квітня 1925­го ЦК КП(б)У. Він – єврей, родом із села Кабани на півночі Київщини, – фактично запустив у республіці політику українізації.

Офіційно ж усе почалося 90 років тому: ХІІ з'їзд РКП(б), що відбувався з 17 по 25 квітня 1923­го, через чотири місяці після створення СРСР, офіційним курсом партії в національному питанні проголосив коренізацію. Мета – замінивши російську на національні мови в адміністрації, освіті й культурі, наблизити більшовицький режим до корінного населення союзних республік. В Українській СРР та в населених українцями прилеглих районах Російської СФРР – Кубані, Воронежчині, Курщині – ця політика отримала назву українізація. Мала вона ще одну мету – активізувати радянські впливи в Галичини й на Волині, що відійшли Польщі.

Попервах більшовики в Україні, хоч і проголосили курс на українізацію, реальних кроків не робили. За це першого секретаря ЦК КП(б)У Еммануїла Квірінґа – походив із поволзьких німців – критикував нарком освіти УСРР Олександр Шумський. І 1925­го Квірінґа, який у внутрішньопартійній боротьбі вагався між Сталіним та його тодішніми основними опонентами – Зінов'євим і Каменєвим, усунули з посади. Українських комуністів очолив Каганович – близький соратник Сталіна.

Лазар Каганович майже одразу ініціював декрет "Про заходи термінового проведення повної українізації ­радянського апарату". Він вийшов 30 квітня 1925­го й передбачав, зокрема, перехід усіх державних установ на діло­водство українською не пізніше січня 1926 року. Того ж року з'явилися й інші документи цього спрямування: "Про форму написів (вивісок) на будинках, де містяться радянські установи", "Про порядок заведення на території УСРР вивісок, написів, блянків, штампів і етикет українською мовою", "Про правильний випуск друкованих видань українською мовою" та інші. За участю Кагановича створено Центральну всеукраїнську комісію з керівництва українізацією, яка розробляла відповідні інструкції та координувала процес. ­Очолив її голова Раднаркому – уряду УСРР – Влас Чубар. Таку саму комісію створили і при ЦК КП(б)У.

Однак Каганович стежив не лише за перебігом українізації. "Тогочасна політкоректність вимагала одночасно боротися на два фронти – проти націоналізму раніше утискуваних і проти великодержавницького шовінізму раніше панівної нації", – пише сучасний дослідник Сергій Плохій. Один із перших постраждав палкий прихильник українізації Шумський. Його розкритикували, що вимагав українізувати пролетаріат. Це мало би сприяти, на його думку, змичці із селянством та нейтралізувати вплив буржуазної інтелігенції. Сталін натомість заявив, що "не можна змушувати робітничі маси відмовлятися від російської мови та культури" й закинув Шумському, що під його орудою українізація може стати кампанією "проти росіян загалом, проти російської культури й її найвищого досягнення – ленінізму". Його звинуватили в націонал­ухильництві, зняли з посади й перевели на роботу до Москви.

Наркомом освіти в березні 1927­го призначений Микола Скрипник – один із найавторитетніших українських більшовиків. Він, уродженець Ясинуватої на Донбасі, перед тим встиг побувати наркомом внутрішніх справ, а потім юстиції та генеральним прокурором УСРР. Засудивши попередника й інших націонал­ухильників за протиставлення інтересів СРСР та України, Скрипник узявся далі втілювати курс на українізацію.

"Українізація була обов'язкова для всіх працівників державних установ, – згадує мовознавець Юрій Шевельов, який тоді жив у Харкові. – Кожен службовець мав скласти іспит з української мови й культури. Для тих, хто не знав української мови або знав її недостатньо, були ­організовані спеціяльні курси. На початку курси були безкоштовні, але зайняття відбувалися після праці, розтягаючи робочий день на яких дві години. З 1927 року ­особи, що відставали в українізації, мусіли платити за навчання. Тих, що уникали навчання чи після прослухання курсу не могли скласти іспиту, звільняли з праці без права одержувати допомогу на безробіття".

Утім, пише Шевельов, через незнання мови "час від часу звільняли друкарку, кур'єра чи секретаря, але ніколи – високого урядовця". Хоч формулювання в тодішніх документах виглядали грізно, як­от ухвала президії Луганського окружного виконкому: "Подтвердить сотрудникам, что неаккуратное посещение курсов и нежелание изучать украинский язык влечет за собой их увольнение со службы". Або звідти ж: "На службу можно принимать только лиц, владеющих украинским языком, а не владеющих можно принимать только по согласованию с Окружной комиссией по украинизации".

Гуртки із вивчення української мови з'явилися навіть у місцях позбавлення волі. "Українська мова – є зв'язок міста з селом, – писав тижневик, що наприкінці 1920­х виходив у Дніпропетровському ДОПРі – "доме общественных принудительных работ", як тоді називали в'язницю. – І партія веде рішучу політику за українізацію всього нашого апарату і ставить українську мову на належну височінь. Подивимось, що у нас зроблено в цій галузі. У нас є гурток із вивчення української мови, це вже говорить, що ми теж не хочемо відстати, і праця цього гуртка недаремна. Звільнившись, в'язень матиме можливість знову зайняти ту чи іншу посаду, не боячись "українізації" і не залишитися в хвості".

"Просто стогін і ґвалт стоїть по установах, – нотує в щоденнику академік Сергій Єфремов у жовтні 1924­го. – ­Виданий був наказ, щоб усі службовці вміли по­українському, але як ніхто з росіян і "тоже – малороссов" того всерйоз не брав, то граматики і словники любенько спочивали собі під спудом. Аж тут почали іспити робити і тих, хто не складе, – виганяти. Отут от і почалося. Достається, звичайно, українцям, хоча в тому, що робиться, вони ­Богові духа винні. ­Характерно, що найсерйозніше до українізації поставилися службовці­жиди, і справді за цих півроку навчилися, тоді як росіяни нарікали і нарікають, але пальцем кивнути не хочуть, щоб якось вже раду собі з тим дати".

Академік Єфремов рясно нотує у щоденнику анекдоти, що їх породила українізація. Наприклад, такий. Розмовляють двоє "українізованих":

– Ну и трудное это наречие, малороссийское!

– Это не наречие и не междометие, а предлог, чтобы нас выбросить со службы.

Керівництво УСРР почало запрошувати до ­республіки українських науковців з­за кордону. Зокрема, у березні 1924 року повернувся з еміграції колишній голова Цент­ральної ради, історик Михайло Грушевський і почав працювати у Всеукраїнській академії наук. "Приїзд Михайла Грушевського із­за кордону, його реферати, статті Юрка Тютюнника ­(генерал­хорунжий Армії УНР, який перейшов на бік радянської влади. – "Країна") у московських та харківських газетах – збивали з пантелику найсвідоміших, – пише ­сучасник, Юрій Горліс­Горський. – Українська держава з червоним прапором замість жовто­блакитного – багатьом видавалася вже чимсь реальним. Галичани, переважно молодь, перебігали до "радянської України" цілими юрбами. Вже у травні цифра перебіжчиків із Галичини в реєстратурі подільського ҐПУ перескочила за 30 тисяч. Деякі галицькі газети (…) були в телячому захопленні радянською Україною та її національно­культурними досягненнями".

Українська галицька інтелігенція, що вгиналася під дискримінаційними законами польської влади, відгукнулась на заклик більшовиків приїздити в УСРР. "З Галичини багато сюди переїздить; рахують, що єсть уже тут до 50 000, – писав наприкінці листопада 1925 року Михайло Грушевський до знайомого із США. – Декотрі з жінками і родинами, частіш самі молоді люде, мущини. Досить скоро знаходять їм заняттє і живуть не зле. Правда, що наперед дають декларації про те, що вважають радянський устрій для Україн[ського] народу забезпекою його політ[ичного] існування".

Тисячі українців з Галичини стали справжніми рушіями українізації. Хоч далеко не всім вдавалося добре влаштуватися. Як­от запрошеному вченому­правникові Михайлові Лозинському. 1927­го він переїхав зі Львова до Харкова – тодішньої столиці УСРР, де очолив кафедру права в Інституті народного господарства й видав перший україномовний підручник з міжнародного права. Його тимчасово поселили в одній з кімнат Будинку вчених, однак правління щомісяця намагалося його звідти виселити, щоразу вимагаючи записку від заступника наркома освіти. Згодом професорові Лозинському довелося просити, щоб до тієї кімнати впустили і його дружину, яка щойно приїхала з­за кордону. І лише на початку 1930 року вченому виділили окрему квартиру.

Лозинський був прикро вражений, коли після перевезення зі Львова його бібліотеки Інститут марксизму забрав собі найцінніше, а йому віддали або непотрібне інститутові було, або найнеобхідніше, на чому він дуже наполягав. "Моє нещастя в тому, що я – галичанин, – нарікав Лозинський на атмосферу в столиці УСРР. – Тут галичан ніхто не любить. Старша руська публика ставиться до них вороже як до большевицького знаряддя українізації (постійні розмови про "галицьку мову"). Старші місцеві українці ставляться ще гірше, вважають ­гали­чан за "зрадників" та "більшовицьких наймитів". А радян­сь­кий актив і партійці теж їх уважають за щось окреме від себе".

"Наша Українська Соціялістична Радянська Респуб­ліка,.. збудована в боях пролетаріятом, є дійсно ­Піємонт цілого українського народу", – заявив Микола Скрипник на ХІ Всеукраїнському з'їзді рад у травні 1929­го. Українізація стрімко просувалася. Насамперед в освіті й культурі, а також у системі управління. ­Дедалі більш українською ставала й сама КП(б)У: 1922­го українці в ній становили 23%, а 1927­го – 52%. На кінець 1927 року 77% учнів республіки навчалися в українських школах. Більш ніж три чверті періодики виходило українською.

Реальність, однак, була не такою оптимістичною, як статистика. "Насаджувана неукраїнською партією й державним апаратом, позбавлена щирости й безпосередности, постійно зрівноважувана антиукраїнськими заходами – українізація в очах пересічного російського чи проросійського міщуха виглядала на комедію, вряди­годи з драматичними нотками, але все­таки комедію, – пише Юрій Шевельов. – Міщанин вивчив, коли і в яких межах треба зважати на офіційну лінію, він також довідався, що межі ті досить тісні і що краще ніколи їх не переступати… Для нього не було таємницею, що за українськими вивісками на фасадах установ по­старому крутиться російська бюрократична машина. Декотрі міські жителі, справді, відкрили для себе українську мову й культуру і щиросердечно поринули в них, але таких була меншість. Для переважної більшости українізація була пристосовництвом, умовністю, маскуванням… По великих містах і промислових центрах українську мову здебільша використовували як димову завісу. Коли доходило до дійсно важливих справ, незмінне вживали російської. За таких обставин зневажливе ставлення до української мови процвітало. Ширилися антиукраїнські жарти, на зразок добре відомого запитання: "Ви говорите серйозно чи по­українськи?"

Вживає цей кпин і Мотрона Розторгуєва з комедії Миколи Куліша "Мина Мазайло", написаної 1929 року та присвяченої українізації. Це та сама Тьотя Мотя з Курська, яка заявляє, що "прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной". Висміяний у комедії і її антипод – закоханий у козацьку старовину адепт УНР дядько Тарас. Носіями ж єдиного правильного погляду на українізацію в "Мині Мазайлі" виступають комсомольці. Та саме з уст дядька Тараса злітає фраза, що стала пророчою:

– Їхня українізація – це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було… Попереджаю!

"Справа українізації опинилася в руках сволоти петлюрівської"

Згортання українізації було зумовлене насамперед спротивом українських селян колективізації й відбиранню хліба. У 1931–1932 роках деякі місцеві парторганізації в УСРР виступили з критикою непосильних планів хлібозаготівель, назвавши їх нереальними. У серпні 1932-го Сталін писав у ­листі Кагановичу: "Если не возьмемся ­теперь же за выправление положения на Украине, Украину можем поте­рять". У середині грудня 1932-го Політ­бюро ЦК ВКП(б) ухвалює два секретних декрети, які, як зазначає італійський ­історик Андреа Ґраціозі, "повністю зміню­вали – причому лише в ­Україні – офіційну ­націо­нальну політи­ку, яку проводили з 1923 року. В декретах ішлося, що корені­зація у тій формі, в якій вона втілювалася, в Україні та на Кубані… породила ворогів радянської влади із партійним квитком у кишені". У січні 1933-го Сталін відправляє до Харкова ­Павла Постишева – ­одного зі своїх близьких соратників – на посади другого секретаря КП(б)У і голови Харківського обкому партії. "Українська Республіка, здається, перетворюється на вотчину Постишева, який віднині віддає накази, не питаючи нічиєї думки", – звітує невдовзі до Рима італійський консул у Харкові.

Постишев одразу розгорнув кампанію проти націоналістичних елементів, які проникли в партію. Звинуватив у цьому, ­зокрема, секре­таря ЦК КП(б)У з питань ідеології Опанаса Любченка, заввід­ділом агітації пропаганди і ­преси ЦК КП(б)У Андрія Хвилю та наркома освіти Миколу ­Скрипника – головного партійного опікуна українізації. Усіх їх знято з посад. ­Однак Любченко відвідав Москву, де зустрівся та порозумівся зі Сталіним і Кагановичем. Ті пояснили Пости­шеву, що вістря боротьби треба скерувати проти Скрипника, який "вообразил себя Лениным на Украине". Щойно рік перед тим в УСРР гучно відзначили 60-річчя цього "непохитного більшовика-ленінця". Тепер почалася антискрипниківська кампанія. ­Заспівувачами виступили Опанас Любченко і ­Андрій Хвиля. Вони, як і Олександр Шумський, були колишніми членами Української комуністичної партії боротьбистів, які вступили до КП(б)У, щоб українізувати більшовицький режим. Тепер бажання втриматися при владі взяло гору над переконаннями.

Боротьбі на "українському мово­знавчому фронті" дала старт стаття Андрія Хвилі в журналі "Комуніст" 4 квітня 1933 року – про необхідність більшовицької пильності у справі створення української радянської культури. За три тижні він пише доповідну на ім'я першого секретаря КП(б)У Станіслава Косіора – 1928-го він замінив на цій посаді Кагановича, був поляком з походження – та Павла Постишева про "велику шкідницьку роботу", яку українські контрреволюціонери проводять "у питаннях створення української термінології". Головний об'єкт критики – Державна комісія для розробки правил українського правопису при Наркоматі освіти УСРР. За словами Хвилі, процес розвитку української наукової термінології пішов "по лінії штучного відриву" від братньої російської мови. "На мовознавчому фронті націоналістичні елементи ­роблять усе, щоб між українською радян­ською культурою і російською радянською культурою поставити бар'єр і скерувати розвиток української мови на шлях буржуазно-націоналістичний. Це робилося для того, щоби… виховувати маси в кулацько-петлюрівському дусі".

Уже за кілька днів створено спеціальну комісію при наркоматі освіти, яка мала дослідити ­ситуа­цію на мовознавчому фронті. Із бібліотек почали вилучати книжки націоналістичних письмен­ників та істориків, а деяких авторів – арештовувати. У травні 1933-го після низки арештів застрелився письменник Микола Хвильовий, а в червні на пленумі ЦК ­КП(б)У Микола Скрипник визнав свої помилки. Зазначив, що кулацькі й націоналістичні сили діють дуже подібно у колгоспах і на культурному фронті. "Та ділянка, якою донедавна керував товариш Скрипник, – я маю на увазі Нарком­прос та всю систему органів освіти України, – виявилася найбільш засмічена шкідницькими, контрреволюційними, націоналістичними елементами, – не вгавав Постишев у своєму виступі. – Справа українізації у низці випадків опинилася в руках різної сволоти петлюрівської".

У середині червня політбюро ЦК КП(б)У зажадало від Скрипника нового визнання помилок, а також листа для публікації в пресі. Він зволікав. 7 липня 1933-го ранкове ­засідання політбюро почалося із розгляду цього питання. Микола Скрипник не витримав і залишив засідання. Доки ухвалювали рішення про його виведення зі складу політ­бюро, він застрелився у себе в кабінеті в харківському Держпромі.

Демонстрація наймитів Куренівки – тодішньої околиці Києва, у розпал політики українізації, 1928 рік. Маніфестанти тримають гасла винятково українською. "Збільшення участи наймитства в радах, закріплення сполуки між містом та селом", – ставлять собі завдання куренівські наймити до чергової річниці більшовицької революції

Українізація в УСРР мала ворогів і серед росіян­більшовиків, і між російської білої еміграції. Наприклад, 23 квітня 1927 року паризький тижневик "Иллюстрированная Россия" помістив знімок з іспиту з української мови в Харкові та прокоментував: росіян в Україні переслідують, змушуючи вчити мову та звільняючи з роботи, якщо ті опираються

Посвідка про те, що бухгалтер Сергій Ольга Володимирівна склала іспит на знання української мови, Київська область, 1928 рік. Такий документ під час українізації давав право на роботу

Микола Скрипник у 1927–1933 роках був наркомом освіти Української СРР. Курував, зокрема, перебіг орфографічної реформи української мови й ухвалення 1928­го спільного для всіх українців так званого "харківського правопису". "Скрипниківку", як іноді його називають, уже 1933­го визнано націоналістичною й заборонено

Зліва направо: Лазар Каганович, Йосип Сталін, Павло Постишев і Климент Ворошилов, січень 1934­го. Сталін не довірив українізацію самим лише українцям. Її розгортав єврей Лазар Каганович, а придушував – росіянин Павло Постишев. Саме за першого політика українізації набула найбільшого розмаху: Каганович по­чиновницькому ретельно втілював у життя офіційний курс у національній політиці. Із репетитором вивчав українську. Розумів її добре, але розмовною володів погано, тому уникав говорити. Згодом, у роки колективізації, став одним із призвідників Голодомору в Україні. Павло Постишев, який взявся за згортання українізації, офіційно проти неї не виступав. Навпаки, часто ходив у вишиванці. Постишев розумів українську, але ніколи не розмовляв нею

 

Сейчас вы читаете новость «"На службу можно принимать только лиц, владеющих украинским языком"». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

31

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи

Голосов: 929
Голосование Андрей Шевченко покинет сборную после Евро-2020?
  • 1) да, вместе с итальянскими помощниками перейдёт в "Милан"
  • 2) нет, захочет сыграть как тренер на Кубке мира-2022
Просмотреть
Погода