Ексклюзивы
вторник, 18 июня 2013 15:13

"Чи пані думає, що вийде на волю і буде нормальною?"
5

Філі Бзовій дали 10 років польської в'язниці – після того як допомагала Степану Бандері, Миколі Лебедю, Василеві Куку

У двері квартири в одній із краківських кам'яниць постукав зв'язковий. Був ранок 29 червня 1941 року – тиждень, як вибухнула радянсько-німецька війна. Двері відчинила невисока, струнка кругловида 30-річна жінка – Теофілія Бзова з референтури пропаганди ОУН.

– Провідник сказав, що ви їдете з нами.

– Куди?

– Їдемо під кордон. Увечері мусите бути готові.

На збірному пункті Філю – так її всі називали ще з юності – чекав Степан Бандера. З Кракова виїхали надвечір. У авто четверо людей. Провідник – спереду коло шофера. Позаду Філя та ще один член ОУН. Кілька днів тому Бандера особисто викреслив її зі списку тих, хто мав іти "на Схід" у похідних групах, – її збиралися відіслати до Кривого Рога.

– Та що вони роблять, куди її посилають? Щоб вона там викінчилася, з її легенями? – вигукнув роздратовано.У Філі діагностували початки туберкульозу – розплата за роки підпілля. Вона пройшла курс лікування в курортній Криниці під Краковом.– Її призначення буде до Львова, – додав Бандера.Значить, сьогодні вирушають туди.Доїхали до Холма, прибули на підпільний зв'язковий пункт ОУН. "Там довідались, що Бандеру шукають німці, хочуть з ним говорити, – надиктувала Теофілія перед смертю у спогадах. Вони вийшли 2009 року. – Це мене стривожило і кажу до Бандери:– Не йдіть, можуть арештувати.– Я здаю собі з того справу, розумію, що можуть арештувати.

– То не йдіть.

– А тоді німці скажуть, що xoтіли з нами говорити, лише не було з ким, що ми не схотіли, повтікали, поховалися.Бандера пішов на ту розмову і його притримали… Більше його не бачила".

Згодом довідалася, що Бандеру тієї ж ночі вивезли назад до Кракова. Вимагали відкликати Акт відновлення Української Держави, проголошений у Львові його однопартійцями. Той відмовився. Далі перевезли в концтабір Заксенґаузен, де й утримували майже до кінця ­війни.

"Молода, енергійна, розумна, ділова і водночас мила, симпатична, добра дівчина", – про Філю Бзову пише Василь Кук, останній головнокомандувач УПА. Вони разом працювали у Кракові, знайомі були із середини 1930-х. Кук тоді, відсидівши у польській в'язниці, перейшов на нелегальне становище. Прибув до Підгаєцького повіту на Тернопільщині організувати підпільну друкарню на одному з хуторів. А керівником повітового Проводу ОУН тут була Філя – донька заможних господарів із села Носів, випускниця вчительської семінарії у Львові, псевдо "Ґава".

"Наші взаємини стали цілком дружні, – продовжує ­Василь Кук. – Пригадую Різдвяні свята 1937 року. Тоді Філя і її мама запросили мене на кутю. На Святій Вечері був також її наречений Петро Федорів, студент Львівського університету. Він до неї приїздив зі Львова або зі свого села Кривого, що на Бережанщині. Філя допомагала мені у здобуванні потрібної літератури, забезпечувала необхідною інформацією, а коли я був у Носові, пригощала смачними маринованими грибочками. Ми так здружилися, що зустрічалися на її сіножатях, куди їздила з батьком на підводі, у лісі, і навіть плавали в Золотій Липі, що пропливала неподалік Носова".

"Петро справив на мене дуже гарне враження – стриманий, розсудливий, уважний і трохи ­загадковий, – згадує Філя першу зустріч із майбутнім чоловіком.

– Було з нами ще кілька дівчат, але він, здається, ­зовсім не звертав уваги на них. Це мені сподобалося". Їй ­було 20. Петро Федорів у читальні мав доповідь про Тараса Шевченка. Він студіював право у Львові. І був зв'язковим Крайового Проводу ОУН, опікувався, зокрема, Підгаєччиною. Тож бачилися регулярно. Почали зустрічатися. Перед останнім іспитом в університеті Петра арештували. Вийшов. 1938-го арештували вдруге. "­Адвокат роз'яснив, як виглядає справа Петра. Що його не випустять, що він дістане вирок, може навіть кару смерті, але вироку не виконають, а замінять на довічне ув'язнення, – згадує Філя. – Повернулась додому зажурена. Присіла на маленькому стільчику, мовчу, не ворушусь. Мабуть, довго сиділа, бо мама не витримала і питає, що сталося. Розказую, що Петро буде сидіти.

– А ти? – спитала мама коротко.

– А мене ще не арештували, я вдома.

– Ну так, але чи будеш чекати на нього, чи як?

– Так, буду чекати.

За нікого не піду заміж, тільки за Петра".Її заарештували в серпні 1939-го – перед самим вибухом Другої світової. Згадує: "Війна! Німецька армія наступає на Польщу, все валиться, а нас, українців, везуть в Березу Картузьку (нині райцентр у Брестській області в Білорусі. – "Країна"), до польського концентраційного табору. У поїзді багато людей з Підгаєць і навколишніх місцевостей. З жінок тільки я і якась німкеня, решта – мужчини: священики, адвокати, студенти, свідомі селяни, підприємці, словом, цвіт української інтелігенції. Приїхали. Від поїзда до табору був досить великий шмат дороги. Нас вели під конвоєм. ­Затримали в Березі перед будинком. Повибігали поліцаї і, повиламувавши з парканів штахети, стали з ними в руках у два ряди, утворивши коридор. Ми були змушені бігти через цей "korytarz". Я мала наплічник… Він мене трохи рятував, пом'якшуючи удари, які сипалися, мов град".

У концтаборі пробула два тижні – охорона розбіглася, бо зі Сходу рушила Червона армія. Із хворою ногою – ще до арешту впала з велосипеда й порвала зв'язки – пішки прийшла додому. Петро теж уже на волі. Але невдовзі обоє мусять тікати "на німецький бік" – за річку Сян. По ній після розгрому Польщі пролягла радянська границя. Нова влада одразу почала арешти й вивезення. Одного вечора до хати Філіних батьків зайшов сусід-­єврей. "Викликав маму за хату і попередив:

– Нехай ваша донька і той в куцих штанях (то про Петра, бо вони всі ходили в пумпах) вдома не ночують. Я чув, що будуть арешти, а ваші є на списку.Тієї ночі ми ночували в стодолі у тети Анни Клюби. Ще кілька ночей не вертали додому".Вирушили в дорогу. Переодяглися в селян. Добралися, розшукали провідника через кордон. Довів до ріки й заявив:

– Далі якось радьте собі самі, бо я не хочу на Сибір.Довго залишатися на березі небезпечно – проходжую­ться вартові. Що робити? Листопад, холодно.

– Я почну стріляти, а вони – по мені. Ти в цьому часі скоро на ту сторону переходь, – каже Петро.

Вхопила Петра за руку:

– Ти не виправляй тут дурниць! Підемо, коли трохи стемніє."Під вечір тихенько, щоб не зчинити шуму, рікою – не була глибока, десь по груди – перебралися на другий берег. До села було щось 2 чи 3 кілометри, а ми такі мокрі, ще й мороз. Йшли дуже швидко. Відразу знайшли потрібну хату. Забрали наш мокрий одяг, покидали на піч сушити, дали гарячого чаю та те, що мали попоїсти". Далі добралися до Кракова, що став столицею окупованої Польщі.

Петро і Філя одружилися восени 1941-го, коли ненадовго повернулися до Львова. Обоє в підпіллі: він у Службі безпеки ОУН, вона – у жіночому відділі Крайової екзекутиви. "Петро збирався в далеку дорогу… Мав зай­матися ­організаційною роботою, але що конкретно, не знаю, бо могли говорити не з ким можна, а з ким треба. І це ­добре, бо коли хто попадався, то чим менше знав, тим краще для нього", – згадувала на схилі літ. Філя стала зв'язковою між найвищими діячами ОУН. Зокрема, Миколою Лебедем, який після арешту Степана Бандери фактично очолив організацію.

З чоловіком бачиться рідко, часто випадково, як узимку 1941–1942-го. Філя прибула на підпільний зв'язковий пункт у Бережанах. Зовні все виглядало, як звичайне сільське обійстя, постійний рух намагалися маскувати під господарську метушню. Для "пункта" обирали самотнє подвір'я край села або хутір. На такій станції також міняли коней – щоб замести сліди, зв'язкові пересідали на іншу підводу з новим візником.

Тільки-но Філя зійшла з воза, як лоб-в-лоб зіштовхнулася з Петром. Він очікував на свого візника, який мав повезти його далі за маршрутом. Від їхнього вінчання минуло кілька місяців. "Серце від щастя мало не вискочило, а кругом люди. Вони цього не можуть побачити. Робили вигляд, що не знаємося. Так хотілося щось сказати, притулитися, але як? Ще нічого не придумала, а вже мої коні приїхали – раніше, ніж за Петром. Візник говорить:

– Трохи соломи тут додамо, поправимо. Сідай, дівчино, їдемо.Вийшов Петро і до візника каже:

– Ця жінка там замерзне. Маєте торбу з оброком?

– Маю, – каже візник, – а що?– Давайте сюди. Хай ноги обтулить тою січкою.Трохи мене обтулив, немов притулив, заглянув у вічі".

Невдовзі у Львові прийшов до Філі їхній спільний з Петром знайомий. Розмова про те, про се. А за якийсь час гість кладе на стіл клаптик тканини. То був шматок светра, який Філя зв'язала чоловікові.

– Що сталося?

– Петро забитий.

Гість пішов. "Я в сльози. Почала молитися. Молилася за Петра. В якомусь моменті стало дивно спокійно на душі і я собі сказала: "Ні, то не Петро, то якась помилка". ­Деякий час уже всі вважали, що я вдова. А я своє: ні, чекаю на Петра".

Якось, їдучи у трамваї, відчула, що хтось безцеремонний стискає її в юрбі. Обернулася, щоб дати ляпаса, – Петро. Вийшли на найближчій зупинці. Пішли на її квартиру.

Розповів про светр: позичив його товаришеві, той загинув, а чутка пішла, що вбито Петра.І знову кожен до своєї підпільної роботи. "Мене вислали в Станіславівщину з дорученням від організаційної референтури. Пізня осінь. Тоді німці проводили ­масові арешти. У Станіславові був молодший брат Бандери Василько. Його жінку Марійку Возняк я добре знала. ­Повертаючись з Коломиї, заїхала до них. Вони мали велику кам'яницю. Мені виділили гарну кімнату. ­Звідси дуже вигідно було вести роботу. Однієї ночі з криком увірвалося гестапо. Я мала при собі листівки, записки. ­Частину швидко з'їла, частину сховала за пазуху. ­Почала вдавати, що страшно болить шлунок, що мені треба в туалет. Повірили. Папери спустила з водою. Мене залишили, а Василька і Марійку забрали, бо то за ними прийшли".

Зі Сходу знову надходила Червона армія. З осені 1944-го Філя з чоловіком частіше разом. Здебільшого по криївках. Пережили велику облаву в карпатських ­лісах – ­піхота, танки, літаки. Вирвалися. Пробралися на Бережанщину.

На початку 1945-го головнокомандувач УПА Роман Шухевич викликає на зустріч Петра Федоріва, псевдо "Дальнич". Призначає його референтом Служби безпеки ОУН на Закерзонні. Так називають українські землі, що Сталін віддав комуністичній Польщі – Холмщина, Надсяння, Лемківщина. Філя йде з чоловіком. Перебираються через новий радянсько-польський кордон.

Минуло два роки. Травень 1947-го. Сидять у криївці. По селах триває акція "Вісла": польське військо виселяє всіх українців на захід і північ – на приєднані до Польщі німецькі землі. Каральні загони прочісують села й ліси.

– Не журіться, уся криївка підмінована і досить в одному місці підпалити, як ми всі підемо до Бога. А разом з нами і ті, хто по нас прийде, – "заспокоює" провідник ОУН ­Закерзонського краю Ярослав Старух, псевдо "Стяг".За кілька місяців він так і вчинив. "Дальнич" у цей час був у іншій криївці. Там його, пораненого, пустивши отруйний газ, взяла польська служба безпеки. ­Незадовго перед тим "Стяг" і "Дальнич" відправили Філю на ­понімецькі землі, в Ольштинське воєводство. Має організувати зв'язковий пункт для членів ОУН, які туди прибуватимуть услід за виселеними українцями.29 вересня 1947-го у двері її помешкання постукали. Хто? Поліція. "Ще встигла з'їсти картку з адресами наших людей, яких сюди вивезли, і тільки відчинила, до кімнати увійшли троє, решта чекали під хатою. Дім оточений. Розумію, що моя ситуація незавидна". Після обшуку повезли до Варшави. З першого допиту зрозуміла: про неї багато знають. Однак вирішила не зізнаватися. Почалися тортури.

Допитувало одразу четверо слідчих. "Страшно мене катували. Прив'язували ноги до крісла. Найгіршим, найпринизливішим, найприкрішим був допит, коли зняли з мене штанята і гаратали гумовими палицями, відливали водою і знов били. Руки теж прив'язували і це мене врятувало, бо нирки не відбили. Кожний з них питав про щось інше. ­Треба було відповідати, і то відразу. Кожен питав і кожен товк. Коли втратила свідомість – повезли до тюрми на Мокотові. Опам'яталася в автомобілі, який називали "чорний ворон". І тільки трохи прийшла до себе, як знову забирають на допити, знову б'ють, знущаються, допитують. Все тіло було синє і в ґудзах. Я не могла ні сидіти, ні лежати".Одного разу поклали перед нею арештантське фото чоловіка. Чи знає його – Петра Федоріва – "Дальнича"? Ні, не знає. Та то ж її чоловік. Ні. Зізнання вибивали вісім діб. Безперервно, день і ніч. "На всі питання в мене відповідь одна: "Ні, ні і ні". Потім подумала, що Петра будуть бити, щоб він признався до мене. А яка різниця, чи я його жінка, чи ні? І я призналася".Допити тривали далі. Однієї ночі її роздягли до білизни й поставили навпроти відчиненого вікна, як солдата на варті. І так до сьомої ранку. 38 ночей поспіль. Однієї спробувала зімкнути очі – наглядачі вилили два відра крижаної води. Білизна замерзла – був грудень. Витримала.14 листопада 1949-го оголосили вирок: 10 років в'язниці. Перша думка була: "Всього 10, а я вже відсиділа більше двох. Витримаю".

Із в'язниці написала листа до прокуратури – щоб повідомили про долю чоловіка. Прийшла відповідь: ­Петро Федорів розстріляний 11 квітня 1950 року. У неї підкосилися ноги, коли це зачитали. Наглядачка її копала, а вона не могла встати.

– Чи пані думає, що по тих 10 роках вийде на волю і буде нормальною? – якось запитав її тюремний лікар.

– Так, я буду нормальна. Я можу мати погане здоров'я, але тут, – показала на голову, – буду цілком нормальна.Сиділа у старій жіночій в'язниці над Віслою – у місті Фордон коло Бидґощі. "В тюрмі так повільно волочеться день і така коротка ніч, – ділилася на схилі літ.

– Вже забула, як пахне трава, як вітер повіває, як птаха співає. Все залишилось за мурами. А тут: день за днем, місяць за місяцем, роками – неволя. Треба витримати. Головне – не піддатися, бути мудрішим від тих, котрі тебе сюди загнали і тут тримають, не думати про себе, і гнати геть думку: "моє життя пропадає". Тоді біль відходить на задній план, і ти витримаєш все".Вийшла на волю. Влаштувалася бухгалтером на тартаку в містечку на півночі Польщі. 1960-го за запрошенням чоловікового брата виїхала до Канади. Вдруге вийшла заміж – за інженера Романа Стахіва. Прожили разом майже 35 років. Цей шлюб, як і перший, був бездітний. Спочатку жили в Гамільтоні, тоді – в Торонто. Теофілія бере участь у роботі Комітету українців та Ліги українських жінок Канади. "Багато часу присвячувала молоді, вчила їх писати писанки, розмальовувати кераміку, вишивання та мережива. Молоді потребували мене, а я їх – ще більше".

Теофілія Бзова-Федорів-Стахів померла в Торонто 23 червня 2003-го. Їй ішов 92-й рік.

Сейчас вы читаете новость «"Чи пані думає, що вийде на волю і буде нормальною?"». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

3

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи

Голосов: 682
Голосование Главное спортивное событие года для Украины?
  • 1) победа футбольной сборной на Кубке мира среди 20-летних
  • 2) выход команды Андрея Шевченко на Евро-2020
  • 3) перемога Дмитра Підручного на чемпіонаті світу з біатлону
  • 4) победы Василия Ломаченко и Александра Усика
  • 5) Элина Свитолина сыграла в полуфинале двух турниров "Великого Шлема"
Просмотреть
Погода