Ексклюзивы
четверг, 24 ноября 2011 16:56

"Снимай, Железняк, нам вредителей"
6

Колгосп ім. Дем'яна Бєдного в селі Удачне на Донеччині від самого створення 1927 року мав свого фотолітописця: неподалік, на хуторі Романівка жив фотоаматор Марко Желізняк. Він знімав усе: от в Удачному з'явився перший трактор, от - перший радіоприймач, а от перша школа на хуторі Романівка. Під неї Желізняк надав половину своєї хати.

- Фотографія Марка Микитовича з відкриття нової школи, яку хуторяни збудували на власні внески, 1928 року здобула премію на конкурсі журналу "СССР на стройке" як найкращий аматорський знімок, - розповідає краєзнавець Раїса Мазоха, 70 років.

Щоправда, багато хто з місцевих намагався не потрапляти в об'єктив Марка Желізняка, казав наприкінці 1990-х його син Андрій:

- Ходили чутки, що когось він сфотографував, а той потім помер. Інші ж батька вважали диваком, цуралися. Але він методично фіксував усе, що відбувалося на його очах.

Председатель сельсовета, который проводил раскулачивание и продразверстку, очень любил фотографироваться. Но за снимки не платил ни копейки

А в Удачному та довкола наприкінці 1920-х - на початку 1930-х діялося те саме, що по всій Радянській Україні: колективізація, розкуркулення й розорення селян, відбирання хліба, виселення до Сибіру. Чи розумів Марко Желізняк, що коїться? Розумів. Зізнався в цьому через чверть століття - у другій половині 1950-х, коли переносив знімки зі скляних фотонегативів на папір. Тоді на звороті багатьох карток Марко Микитович, україномовний у повсякденному житті, ламаною російською написав коментарі до них. Принаймні тих 19, оригінали яких зберігаються у фондах Музею історії міста Красноармійська - колишньої станції Гришине, а нині центру району, до якого належить село Удачне.

При розкуркуленні Желізнякового земляка Олексія Дубини до колгоспу задумали перевезти його клуню - "амбар" - цілий, не розбираючи. "Установили его на шестеро саней и в упряжке восьмеро коней, - пише Желізняк на звороті знімка. - С песнями выехали со двора, повезли на Удачное. Но я чувствовал, что благополучно они не доедут и пошел вслед за ними с фотоаппаратом. Как за хутором катастрофа. Затрещал и рассыпался амбар и попадали сверху сидящие на амбаре. По счастью никто серьезно не пострадал, а только с амбара собрали уже дрова на топливо".

Інше фото, 1929 рік: "Раскулачивание Алексея Дубини на хуторе Романовке. Сразу во двор въехало около десяти подвод удачнян. Застав в печи невибранний випеченний гарячий хлеб. А семейство повезли в Сталино (тодішня назва Донецька. - "Країна") с узелками. Из своей хати. Этапом".

Коментар Марка Желізняка до ще одного знімка: "При обыске обнаружена утайка зерна у Пантелеймона Емца. Председатель гнет маты самому лучшему хлеборобу района (Емцу) в присутствии начальника НКВД. Который как всегда: "Снимай, Железняк, нам вредителей". Председатель Удачнянского сельсовета Григорий Чура, который проводил раскулачивание и продразверстку, очень любил фотографироваться в разных видах. Но за снимки не платил ни копейки. Пантелеймона повезли на Соловки и там он погиб в Сибири, в лагере".

Коли в околиці почався голод, Марко Желізняк обміняв на два пуди хліба свої нагороди з Першої світової - Георгіївський хрест IV ступеня та срібну медаль "За усердие". Щоб урятувати сім'ю від голодної смерті, 1932-го вивіз її з Удачного. Влаштувався на будівництво заводу поблизу станції Гришине.

- На заводі тоді видавали хлібні картки, - пояснює Раїса Мазоха.

Що тим часом відбувалося в Удачному?

- Хочу померти своєю смертю, - відказує уродженка села 92-річна Євдокія Самохвалова, коли запитую про пережите на початку 1930-х: боїться розповідати.

Уже коли трохи розговорилися, починає згадувати, як вижила її родина:

- Мерзлу картоплю збирали, потім терли, додавали у висівки - ось тобі й каша. Змішували бур'ян, і такі перепічки називали "галєти". Пекли їх на голій печі, без олії - зліпив таку "галєту" і кидаєш. А тепер печиво є - називають "галєтним". Воно мені в горло не лізе.

Додому, на хутір Романівка, Желізняки повернулися за рік, коли голод пішов на спад. Марко Микитович влаштувався колгоспним пасічником. І далі фотографував. От кінець 1933-го, у колгоспі ім. Дем'яна Бєдного платять за роботу. На звороті знімка коментар: "Конюха получают авансом муку на трудодни у кладовщика и гнут маты за такой заработок. За это фото целую неделю потом водили на допрос. Но они (конюхи. - "Країна") сказали: мы попросили Железняка и он нас снял". Приблизно тоді ж - узимку 1933-го - зроблене фото дітей з Удачного, які збирають мерзлу картоплю на колгоспному полі. Марко Микитович підписав його українською: "Здобутки колективізації..."

Наприкінці 1934-го фотографа-пасічника заарештували. Не за знімки - новий голова сільради Удачного Григорій Утка підставив. Вимагав у Желізняка меду, той відмовив. Утка затаїв зло й наслав на пасіку крадіїв. Пропало кілька вуликів. Желізняка судили, дали п'ять років.

- Жена єтого фотографа ходила по селу, просила мілостиню, коли її кормильця посадили, - згадує Євдокія Піляєва.

- Справа тяглася майже рік, а в той час діти Марка Микитовича харчувалися супом із картопляних лушпайок, - розповідає Людмила Мазоха. - Бо на зароблені в колгоспі трудодні, а їх було 600, родині нічого не дали, адже батько був заарештований. Восени 1935-го дружина Желізняка Марія Леонтіївна зуміла пробитися на прийом до секретаря облвиконкому. Той прислав до села уповноваженого. У крадіжці визнали винним голову сільради, а Желізняка виправдали.

Комуністів називав павуками, які ссуть кров із людей

Марко Микитович далі працював в Удачнянському колгоспі. Був теслею, бригадиром садівників. По війні - зливачем молока, конюхом, їздовим. І далі не розлучався з фотоапаратом.

- Що сьогодні є рядовий знімок, те завтра буде історією, - згадував батькові слова його вже покійний син Андрій, який був професійним фотографом.

Марко Желізняк залишив по собі також щоденники - вони зберігаються в Красноармійському музеї. Описує переважно, як воював у Першу світову, коли командував ротою. Про злочини радянської влади, свідком яких був, міг іноді тільки обмовитися в колі родини. Зрештою, розповів про них своїми знімками: такого докладного літопису нищення українського села, як залишив Марко Желізняк про Удачне на Донеччині, більше нема.

- Фотографії свої він беріг як зіницю ока. Хотів показати людям, як то життя йде. Справедливе воно чи ні, - казав про батька син Григорій, теж покійний. - А комуністів називав павуками, які спеціально ссуть кров із людей.

Перший фотоапарат купив за наколядовані гроші

1893, 5 травня - Марко Желізняк народився в селі Сергіївка Бахмутського повіту Катеринославської губернії, нині - Красноармійського району Донецької області. Батько Микита мав 7 десятин землі. Марко закінчив два класи. У 12 років за наколядовані 4 крб сріблом замовив з Харкова фотоапарат.

1914 - із початком Першої світової війни призваний до армії. На фронті фотографував однополчан - в окопах, під вогнем. 1915-го був тяжко поранений. У Москві в госпиталі познайомився з княжною Варварою Трубецькою, яка працювала там сестрою милосердя. Вона запросила солдата у свій маєток під Москвою, де Желізняк доліковувався та фотографував родину Трубецьких. У №41 журналу "Огонек" за 1916 рік уперше опубліковано знімок фронтового кореспондента Желізняка.

1918 - повернувся в рідне село. Поховав першу дружину, з якою побрався 1912 року, - померла після других пологів, залишивши чоловіка з 5-річним сином і донькою, якій було 3 дні. За рік одружився вдруге. У цьому шлюбі мав іще трьох синів і трьох доньок.

1923 - оселився з родиною на хуторі Романівка поблизу села Удачне, нині - Красноармійського району Донецької області. Хутір сподобався йому тим, що поряд був дубовий гай.

1931 - гостював у академіка Дмитра Яворницького, який тоді був директором Дніпропетровського історичного музею. Заочно були знайомі з 1929-го, коли Марко Микитович передав у подарунок музеєві свої етнографічні знімки. 1931-го на запрошення Яворницького майже рік працював фотографом в археологічній експедиції на Дніпропетровщині.

1941-1943 - під час німецької окупації був удома. Після приходу Червоної армії 50-річного Желізняка призвали на фронт. Брав участь у визволенні Ленінграда, воював у Карелії, був поранений. Після демобілізації повернувся на хутір Романівка.

1954 - вийшовши на пенсію, займався садівництвом та виноградарством. Останні роки жив удвох із сином Андрієм. Той був професійним фотографом, неодружений.

1982 - Марко Желізняк помер, похований на хуторі Романівка.

 

"Цей голод штучний і спеціально створений для того, щоб "провчити селян". Наслідком теперішнього лиха в Україні буде російська колонізація цієї країни, що призведе до зміни й етнографічного характеру. В майбутньому і, либонь, дуже близькому майбутньому, ніхто більше не говоритиме про Україну чи український народ, про українську проблему, бо Україна стане де-факто територією з переважно російським населенням. Голод і далі шаленіє й нищить людей, і просто неможливо збагнути, як може світ залишатися байдужим до такого лиха"

Серджіо ҐРАДЕНІҐО, італійський консул у тодішній столиці Української СРР Харкові, у повідомленні своєму урядові 31 травня 1933 року

"У сільські активісти йшли ледарі - хто не хотів працювати та полюбляв підгавкувати. Вони називали куркулями працьовитих людей, робочих, а їхнє майно відкрито грабували. Ходили по дворах, відбирали вирощене. А ми, малі, прибіжимо і давай дивитися. Як вони подушки викидають на вулицю, виганяють людей, а ті плачуть. Інші люди, жаліючи, бувало, кажуть: "Куда ви їх?". А мама кричить на нас - не дозволяла на це дивитися. Ходили по дворах, забирали все. Хтось приховає продукти чи зерна в землі, а вони знаходили та виносили. Не лише їжу, а й одяг, посуд. Тим, хто пішов до колгоспу, давали їжі дуже мало. А от найманці, що охороняли поля та комори, ці були більш заможні. В нашій сім'ї ніхто не помер з восьми дітей, бо батько був мірошником. Але в інших діти ходили від голоду пухлі"

88-річна Євдокія Піляєва, яка все життя прожила в селі Удачне Красноармійського району Донецької області

"Голод є одним із могутніших факторів, що впливає на психіку та всю поведінку людини, відчуття голоду та його переживання - єдиний психофізіологічний процес. У людей внаслідок пережитого ними Голодомору в Україні в 1932 -1 933 роках міг відбуватися злам психіки, оскільки тривале повне голодування викликає занепад сил, виснаження, апатію, деморалізує поведінку... Такий психічний злам має віддалені наслідки, такі як психологічна травма для його безпосередніх жертв та ознаки трансгенераційної передачі подальшим поколінням (особливості цих психологічних наслідків та способи їх подолання нащадками в третьому поколінні потребують спеціальних досліджень)"

Із Постанови апеляційного суду Києва у кримінальній справі за фактом скоєння геноциду в Україні в 1932 - 1933 роках, 13 січня 2010 року

"Орієнтовна тривалість голодування людини, за умови вживання води, понад вісім тижнів може призвести до смерті. Голодування людини, особливо тривале, призводить до виникнення пов'язаних із харчуванням хвороб: гіповітамінозів, гіпомікроаліментозів, дистрофій тощо, які в кінцевому результаті призводять до смерті людини"

Із Постанови апеляційного суду Києва у кримінальній справі за фактом скоєння геноциду в Україні в 1932 - 1933 роках, 13 січня 2010 року

"По всьому нашому району кожний день цілими обозами їздять голодуючі українські селяни, колгоспники й одноосібники, за якийсь кусень вони віддають увесь свій мотлох, як-от: взуття, одяг і все, що є. Коли їх запитуємо, чому ви голодуєте, - вони відповідають: "Урожай у нас був добрий, але Радянська влада доти "заготовляла" наш хліб, доти доводила свої плани і завдання до нас, доки не залишила нас без фунта хліба". Коли їх запитуємо, а хто винний у цьому, вони відповідають: "Радянська влада, яка у нас забрала хліб до зернини, прирікаючи на голод і злидні - гірше, ніж за кріпосного права". Я сам робітник, комсомолець із 1928 року і дивуюся, чи може це бути, щоб Україна голодувала за доброго врожаю? Я звертаю увагу "Известий" на таке явище, тому що "голодні обози" всюди, куди приїздять, наводять паніку й поширюють ворожі настрої щодо Радянської влади"

З листа до московської газети "Известия" Івана Литвинова із села Лобовка Новооскольського району, сучасна Білгородська область Росії, квітень 1932 року. Листа не надрукували. Білгородська область межує з Харківщиною

- Стосовно Голодомору я бачу одну надзвичайно позитивну річ. Це те, що він перетворився на своєрідну національну ідею, яка об'єднує різні частини України. Тут немає суперечності між східними та західними українцями. Західні українці, які Голодомору не пережили, натомість національно свідоміші. Східні або південні, які мають може не дуже чітке уявлення, що таке українська нація, цю трагедію пізнали. І всі вже усвідомлюють, що це - злочин самої радянської системи, яка послідовно знищувала цілий клас. Багатьох людей зі сходу і півдня просто забрали з їхнього природного середовища, знищили їхні традиції та уклад життя.

 

 

Кажуть, що Голодомор як символ - погана ідея, бо це трагічні події, а націю треба виховувати на перемогах?

- Так, об'єднувати має не лише ця подія. У більшості країн національний дискурс базується на кількох речах. Насамперед, на спільному славному минулому. Мовляв, колись був такий "золотий час", коли країна була сильна й славна. Це можуть бути козацькі часи, або часи Української Народної Республіки, наприклад. По-друге, це часи спільного страждання. Це така собі "культура страждання", в цьому випадку - України від Росії. І по-третє, національне відродження й нові часи національної слави.

 

Із цих дискурсів в Україні найкраще розроблений саме другий. Але українська історіографія дуже добре опрацювала й козацькі часи, а також визвольні змагання 1917-1921 років. Водночас, ані перші, ані, тим більше, другі, не надто підходять на роль національної слави, бо часи УНР - це був період дуже слабкої державності, багатьох поразок. Важко назвати це "золотим часом".

 

Андреас КАППЕЛЕР, 68 років

австрійський історик, професор Віденського університету - із інтерв'ю журналу "Країна" (повний текст буде надруковано в одному з наступних випусків тижневика)

 

3 941 000 осіб

загинули в Україні у 1932 - 1933 роках унаслідок штучно влаштованого голоду - геноциду, згідно з Висновком судової науково-демографічної експертизи Інституту демографії та соціальних досліджень ім. Михайла Птухи Національної академії наук України від 30 листопада 2009 року. Із них: протягом лютого - грудня 1932 року - 205 тис. осіб, упродовж 1933-го - 3 598 тис. осіб, у першій половині 1934 року - 138 тис. осіб.

6 122 000 осіб

становлять втрати населення України в частині ненароджених через Голодомор 1932 - 1933 років. "Відбувалося депресування й послаблення голодом практично всіх чинників, що детермінують поведінку людини: самозбереження, порогів ризику, репродуктивного статевого потягу, релігійних, моральних, естетичних почуттів тощо", - ідеться у Постанові апеляційного суду Києва у кримінальній справі за фактом скоєння геноциду в Україні в 1932 - 1933 роках, 13 січня 2010 року

3 186

Книг реєстрації актів про смерть

за 1932 - 1933 роки збереглися в Україні. Вони - головне джерело для обрахунку кількості жертв Голодомору. "Масова загибель людей в Україні в 1932 - 1933 роках внаслідок настання смерті від голоду, виснаження, недоїдання та похідних від них хвороб підтверджується висновками судово-медичних експертиз, проведених за архівними документами щодо реєстрації смертей", - зазначено в Постанові апеляційного суду Києва у кримінальній справі за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932 - 1933 роках, 13 січня 2010 року

1022

кримінальні справи за фактами людоїдства і трупоїдства,

скоєними в областях України в 1932-1933 роках, виявлено в державних архівах. Сплеск таких явищ у той період фахівці в галузі судово-психологічної експертизи пояснюють тривалим голодуванням людей, що призводило до зміни їхнього психологічного стану

 

Сейчас вы читаете новость «"Снимай, Железняк, нам вредителей"». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи