Фільм "У суботу" російського режисера Олександра Міндадзе, 61 рік, увійшов до основної програми 61-го Міжнародного Берлінського кінофестивалю. Стрічка присвячена 25-річчю аварії на ЧАЕС. Одним із продюсерів фільму став українець 34-річний Олег Кохан, власник продюсерської кінокомпанії "Сота Сінема Ґруп". Він розповідає, як вітчизняному кінематографу вийти з кризи.
— Проблема не у фінансуванні. Знайти гроші можна, але є ще кіноосвіта, кінопрокат. У нас часто акцент розмови про кіно зміщений у творчий бік. А інституту продюсування нема. Нікому навіть викладати цю дисципліну.
Результатом у продюсерському світі є два критерії: фестивальний успіх і касові збори. Якщо картина потрапляє на фестиваль класу "А", то продюсер одержує винагороду. На європейському ринку фінансування маємо високі рейтинги, бо наші проекти у Венеції, в Каннах, у Римі перемагали. За чотири роки — понад 50 призів. Важко і престижно потрапити в основну програму цих фестивалів. Голлівуд, який робить тисячі фільмів, прагне туди.
Чи варто Україні виробляти продукт спільно з Голлівудом?
— Долар, укладений в державу, дає до 5 доларів на виході. Художній фільм — це тисячі робочих місць: заводи друкують DVD-копії, працюють кінотеатри. Те, що кіно приваблює капітал у країну і наповнює бюджет, чиновники розуміти мусять.
У нас зараз майже нема кадрів для обслуги голлівудської індустрії. Але і Румунія за часів соціалізму теж мала розвалену кіноосвіту. Тривалий період вони працювали на американських фільмах як сервіс. А зараз мають три великі кіностудії і "Золоту пальмову гілку" Каннського кінофестивалю. Не треба соромитися вчитися і спекулювати на тему "та ми самі зробимо". Має бути експеримент.
Були випадки в Україні залучення іноземних спеціалістів?
— Фільм "Сафо" на ялтинській студії знімав британський режисер. Але це була винятково приватна ініціатива. Потрібна система мотивації фінансових кіл і великих інвестиційних компаній.
Як державі стимулювати цю систему?
— Конкретні кроки в цьому напрямку є. Бюджет на розвиток кіно цього року рекордний — 122 мільйони гривень. Хоча більшість цих грошей піде на погашення боргів минулих років. Прийняли закон про кінематографію. Він не ідеальний, але принаймні дозволяє інвесторам вкладати гроші в галузь.
Інвестори погодяться?
—Великий бізнес мусить підставити плече. Російські "Внешторгбанк", "Альфа-Банк", "Газпромбанк" вклали понад 300 мільйонів доларів у картини "Сибірський цирюльник", "Цар", "Втомлені сонцем". Вони розуміють: що культурніше суспільство, то дорожчий бізнес. Якщо ми хочемо конкурувати, цей досвід треба запозичити. Для європейської країни з 45-мільйонним населенням необхідно виробляти хоча б 30 картин на рік. Це мінімум 40–50 мільйонів євро.
Свою роль мають зіграти й телеканали першого ешелону. Їм пора стати повноцінними учасниками кіноіндустрії. Так свого часу зробили німецький ZDF, французький Channal +, російський ОРТ. "Перехворівши" серіалами та шоу, "1+1", "Інтер" починали працювати над проектами якісного художнього кіно. Після кризи все затихло.
Міністерство культури досі практикує держзамовлення?
— Кінобізнес — це обіг прав. Продюсер набуває права в митців і виконавців, а потім передає їх у використання дистриб'юторам чи телеканалам. А в нас людина докладає зусиль протягом кількох років життя, а результат їй не належить. Тому система держзамовлення — це пережиток.
Держзамовлення доцільне у виняткових випадках: один-два проекти для соціальної, гуманітарної політики. При тому має вироблятися конкурентний продукт на рівні польського "Вогнем і мечем" чи казахського "Монгола". Тоді Україна зможе культурно ідентифікуватися. Зараз ми, вибачте, культурні папуаси, про нас ніхто не знає.
Чому ваша компанія не зняла український блокбастер?
— Такі фільми знімають вершки в перший вікенд показу. Ми хочемо вкладати гроші в картини, що стають історією. Яка тривалість фінансової експлуатації стрічок Чарлі Чапліна? Вона безконечна. Немасове кіно продається у 65–80 країн — жоден блокбастер не похвалиться такою широкою географією. Порівняйте будь-який фільм Кіри Муратової і Тимура Бекмамбетова — переконаєтеся. А чому? Бо є стереотип: пострадянське кіно — інтелектуальне, а таке куплять у першу чергу.
Якою мовою має говорити українське кіно?
— Мова є один із важливих факторів, що визначає територію продукту. Тому основним ринком для нас залишається Росія. Українська мова в кіно можлива лише за 100-відсоткового державного фінансування. У Норвегії на кінематограф виділяють 35 мільйонів євро — по 7 євро на людину. Ми торік мали по 10 центів. Одна річ — любити людей декларативно, інша — вкладати гроші в продукт.
3 
1
Комментарии