Сім людей у житті архітектора Вадима Воскресенського
1. Петро Фединський
1993 року за програмою NDI три тижні був у США. У Вашингтоні з колегою навідалися до пам'ятника Шевченкові. Дивлюся – лежать пару недопалків. Прибрав. Боковим зором бачу: двоє стоять, спостерігають. "Ви часом не з України?" – запитують. Підходить мій товариш – очі квадратні. Американці виявилися ведучими програми "Вікно в Америку" – Петро Фединський і Славко Новицький. На початку 1990-х передача була дуже популярна в Україні, мій приятель був її фанатом.
Розговорилися. Редакція програми наприкінці тижня збиралася в пивному ресторанчику навпроти пам'ятника Кобзареві, запросили й нас. Заклад, до речі, занесений у Книгу рекордів Гіннеса: там найбільший асортимент пива – понад дві тисячі сортів, зокрема українське.
Живучи в Україні, звикаєш до стереотипу українця.
А тут якась інтелектуальна гра: спілкуєшся і дивишся,
як у них перемикається тумблер: ось зараз він українець, а ось – уже американець. Так я відкрив для себе діаспорну Україну.
2. Мирослав Маринович
1993-го філософ і публіцист Мирослав Маринович приїхав до Харкова у справах асоціації "Міжнародна амністія". На неформальну зустріч зібралися в моїй квартирі. Заходить Мирослав – диван уже зайнятий. Він сідає на палас біля стінки. Йому поступаються місцем на дивані – відмовляється. "Нєєєє, – втручається колишній політв'язень Генріх Алтунян, – він нутром знає, де примоститися. Коли сиділи з ним у карцері, там по підлозі проходила труба, біля неї було тепло. Це – інстинкт".
Іншим разом Маринович приїхав із презентацією своєї книжки. Тоді було багато тривоги й нервозності – не всі сприймали Україну як державу, що відбулася, почалися мітинги з червоними прапорами. Я почув від Мариновича фразу, що вразила: "Мені менш цікава ситуація в Польщі – там усе зрозуміло, країна пішла від комунізму. А у нас, з одного боку, є Галичина, з другого – центр України, з третього – південь з Одесою, а ще ж – схід із Харковом та Донбасом. Це може стати трагедією для країни. Але це й унікальний ресурс, що здатен нас підняти".
3. Євген Захаров
1 грудня 1991 року – референдум про незалежність та перші президентські вибори. І мій перший досвід громадської роботи. Зараз ми – досвідчені, товстошкірі, а тоді здавалося, що треба тільки перемогти. Не чекали, що В'ячеслав Чорновіл виграє в першому турі, але сподівалися, що вийде в другий. І ми зможемо дотиснути ситуацію. Але перший тур виявився й останнім. Зібралися в райраді. Правозахисник Євген Захаров, тоді голова місцевого комітету підтримки Чорновола, усім подякував. А в мене, видно, такий розпач був на обличчі, що він засміявся: "Життя тільки починається, боротьба – попереду". Відлягло від душі.
4. Ігор Цвілінюк
На виділеній мені виборчій дільниці 1 грудня 1991-го застав колегу зі Львова – хлопця трохи старшого за мене, депутата Львівської міськради й активного рухівця: дід – із січових стрільців, батько допомагав УПА. Я вважав, що Україна має бути або демократичною, або не потрібна взагалі. Ігор наполягав: головне – незалежність.
До Харкова приїхали кілька сотень спостерігачів із Західної України, у мене жили два вуйка – робітники ЛАЗу. Перше, що вони зробили, коли зайшли на дільницю – підхопили в залі для голосування гіпсового Леніна й віднесли в комору. Ніхто й рота не встиг розкрити. Напевно, це був перший демонтований у Харкові пам'ятник Іллічу.
У мене вдома, після бабусиного борщу і чарки, зізналися: їхали на схід, як на війну, дружини хрестили в дорогу.
5. Анатолій Мошенський
Автор проектів багатьох гідроелектростанцій Дніпровського каскаду й сучасних паркових сходів до могили Тараса Шевченка в Каневі. Працювали в одному відділі років з 10. По п'ятницях годину присвячували технавчанню – хтось приходив і розповідав про нормативну базу. Мошенський сказав: потрібно вдосконалювати графічну майстерність. І ми стали малювати.
Запрошували людину з сусіднього відділу, саджали на стілець і годину робили бліц-портрет. Виставляли робити, обговорювали. Контора була типова – вал, план, креслення, все досить рутинно. А ми говорили про мистецтво, приносили альбоми з живопису й розбирали класиків до дрібниць. П'ятниці чекали з нетерпінням.
Була легенда: на спорудженні Канівської ГЕС Анатолій Якович наполягав, щоб будівельники зробили мозаїку за проектом. Коли не вдалося, узяв кувалду і збив із стіни їхню "творчість". Стався грандіозний скандал. Зате перероблена мозаїка стоїть досі.
6. Альгімантас Канчас
Архітектор із Каунаса, онук народного драматурга Литви Йозефа Грушаса. Остаточно вбив у мені залишки "совка".
1983 року я проходив 2-місячну переддипломну практику в Каунаському інституті проектування міст. Вперше усвідомив: а люди тут – не радянські. Вивіски – литовською, латиницею, майже не чути російської мови. А головне – литовці жили так, ніби СРСР не існує: у будинках рідко коли працювали московські канали. Дивилися або своє, або польське телебачення.
Наприкінці 1980-х режим захитався. Альгімантас, тоді член Саюдіса (громадсько-політичний рух, який наприкінці 1980-х боровся за відновлення незалежності Литви. – "Країна"), щотижня надсилав бандеролі литовського самвидаву. Згодом відкрив для мене європейську культуру й андеграунд.
Приїжджаю за рік: "Ну, що нового?". Альгімантас проектував котеджі. Очікував побачити щось ефектне, як у журналах. Дивлюся – будинок із широченним односхилим дахом неправильної форми, нічого особливого. Починаю розглядати планування. Альгімантас каже: "Бачиш, позаду ліс? Він рудий восени. Похилий дах наче підпирає його". І тут до мене дійшло, що це – шедевр. Архітектура, що не прагне до зовнішніх ефектів, а органічно поєднується із середовищем.
7. Остап Березовський
Починаю згадувати дитинство – перед очима дід по материній лінії. Щось велике, сильне і справжнє. Здавалося, мало його застав – помер, коли я був у другому класі. Але враження, ніби шматок життя із ним прожив.
Комсомольцем встановлював радянську владу на Вінниччині. Пройшов штрафбат, форсував Дніпро, за гостре слівце отримав 10 років – валив ліс у Кемеровській області. Після таборів мало хто залишався правдолюбцем. А дід не змінився. Він був непохитний, як дуб: якщо впевнений у своїй правоті – стій до кінця. А ще ненав'язливо пропонував мені говорити українською. Дід сидів разом із бандерівцями, цей досвід давав про себе знати. Так я зрозумів, що живу не в Радянському Союзі, а в Україні.
4 
1
Коментарі