"Постійно чекаєш, що щось прилетить, завалить. І це вважається нормальним станом"

 

Сам родом із Донеччини. Перші вісім місяців провів у піхоті. Як у піхоті? Якщо живий, значить – нормально.

Воював на Донеччині. Потім на Харківщину закинула доля. І це велика різниця. Тут, на Куп'янщині, немає окопної лінії, суцільний ліс. Більше боєм і ситуацією керує не піхота, а "птахи". Тобто так вилізти, як на Донеччині, і постріляти не вийде. Тут якщо ти хоч трішки спалився, то все, тобі габела.

Якось ми просиділи в підвалі чотири місяці. Ротувати нас не було можливості. А над підвалом коробка з цегли. Вона – як більмо на оці, бо все навколо ворожі дрони й арта розібрали на порох.

Мали завдання вести спостереження. Про будь-які пересування повинні були доповідати в рацію. Ми – вуха. Тому що у дронів вух немає. А ми чуємо пересування техніки, можемо визначити, звідки вона рухається. І про все це ми мали вчасно передати інформацію, попередити.

Точно не можу сказати, скільки було до лінії бойового зіткнення. Це сіра зона. Ти можеш сидіти в підвалі, а за 30 метрів в іншому підвалі може сидіти ішак. Чому ми окупантів ішаками називаємо? Щоб не матюкатися.

Відкривали вогонь, якщо не встигали прилетіти наші "птахи". Стріляти нескладно. Але є небезпека: якщо ти його не вб'єш, він передасть по радійці, звідки стріляють. І тобі кінець.

Як ми спостерігали? Коли над нашим підвалом іще була коробка з цегли, ми просто повибивали окремі цеглини і зробили бійниці. Ішаки, коли йдуть, у них рація кричить так, що за 200 метрів чути. Доповісти про них було неважко.

Позицію з нуля робили. У дворі криничка була. На перший погляд здавалося, що вона розбита, але в перші дні ми по сіряку метнулися туди, зрозуміли, що криниця ціла і що в нас є найголовніше – вода. І це справді була удача. Вода на позиціях – головне. До нас навіть "олівці" (бійці. – Країна) із сусідніх позицій забігали, щоб ми їм води набрали.

Що їли? Спершу те, що принесли. Потім майже все дронами закидалося. Але, зрозуміло, що там не роз'їсися. Я коли вийшов із позицій, важив 49 кілограмів. А до того майже 75.

Якось сплю, а хлопці чергують. Усе добре. Будить мене один "олівчик" і каже: "До нас ішак іде. Притому з шести годин". Я зрозумів, що ішак іде з тилу. Підійшов до нас, мабуть, десь метрів до 40. В якусь ковдру замотаний. Почали хлопці накидати йому. Він упав. Лежить, не рухається. По радійці передали: якщо можете, беріть у полон. Почали йому кричати. Він голову підняв, живий. Почув, що ми кричимо, і гайда до нас. Це вже потім ми побачили, що йому бочину розсікло кулею. Але та наскрізь пройшла, шкіру лише зачепило. Взяли в полон, зв'язали.

Виявився гусь із Рязані. 50 років. Позивний "Блондин". Одразу пішов на контакт. Боявся, що ми його битимемо. Або одразу завалимо. Кажу: "Якщо ми тебе в полон узяли, значить, ніхто в тебе не стрілятиме. А бити якщо ти сам усе розкажеш, то навіщо?"

Рязанець сильно був ображений на своїх. Він у мене у спині, в тилу, просидів місяць. У норі. Його командування хотіло заробити. За збитий наш "Вампір" – "Бабу Ягу", як вони називають цей гексакоптер, 200 тисяч ­рублів дають. І йому почали посилки кидати за 100 ­мет­рів від нори. Щоб він маячив. Ну, ходив він, шукав ті посилки. Їсти ж хочеться. І доходився. Уночі прилетіла таки "Баба Яга" і втулила. Вони втрьох були. Один одразу 200. Другий – легкий 300, узяв рацію і пішов на захід. А цей "Блондин" залишився сам. Без броні, каски, автомата. Він іще добу там походив. Потім заховався. Знову вночі "Баба Яга" прилетіла, втулила. Я не знаю, як він узагалі вижив.

А в один прекрасний день, каже, прокинувся вранці, виліз із розбитого бліндажа, глянув довкола і пішов шукати нову нору. У них у кожному квадраті 100 на 100 метрів ішак десь сидить. Він знайшов нору, там, де його побратими сидять. Заліз до них, дайте, каже, хоч якесь взуття. Бо його берці розірвало. Вони йому дали якісь мокасини й випхали.

І після цього він вирішив, що потрібно йти здаватися. Немає, каже, в мене жодного бажання воювати.

Він мобілізований. З Рязані його одразу повезли до Москви. У них немає такого, як у нас, що тебе мобілізували – і все. У них привозять, і ти одразу підписуєш контракт. І варіанта не підписати нема. Потім три місяці навчання в Луганській області. Два дні на ППД. І на позиції. А там він місяць просидів у підвалі й вийшов на нас. 21 день на позиції з нами пробув.

Спершу я думав: а що в нього запитувати? А тут він перший мене питає: "А мені піну в ж…пу задувати будуть?" Я так дивлюся на нього, а потім до мене доходить. "У сенсі? – кажу. – Яку піну? Куди задувати?" А він: "Мені сказали, якщо в полон до укропів потрап­лю, мені в ж…пу піну задують". Я кажу: "Це претензія? Мені піну шукати?" Всі ми люди. Ми не звірі. Захотів би, не додумався б до такого. Але їх лякали. Чому, думаєте, всі вони постійно стріляються, підриваються гранатами? У полон не здаються. Таких маніяків із нас ліпили. Там пропаганда відпрацьовує свої гроші на всі 100 відсотків.

Десь за тиждень він побачив, що його ніхто не ображає. Поїсти, закурити – без проблем взагалі. А в нього гангрена почалася на нозі після "Баби Яги". Ми зв'язалися з командуванням. Пояснили ситуацію, що він просто згорить. І у штабі вирішили йому допомогу передати. Першу посилку, яку передавали дронами, його ж побратими, ішаки, збили.

Потім іншу вдалося доставити. А там обезбол, антибіо­тики. Коли він це побачив, розплакався. Я кажу: "Чого ти плачеш? Все ж нормально, аптека". А він: "Мені найобразливіше, що ти мені наче як ворог, а поставився до мене краще, ніж свої. Свої з нори випхали. Сказали, йди на х**, ти нас палиш. А тут аптеку прислали, полікували".

А вже холодно було. То йому навіть термобілизну і труси скинули. Підписали посилку: "Руському". То він знову розплакався.

Десь, може, на 15-й день нашого спільного перебування, почався штурм. Він каже: "Контролюйте мене у спину, але дайте автомат, я стрілятиму". Відповідаю: "Та ні, це так не працює". Він каже: "А давайте я буду патрони заряджати. Пішли вони на хрін. Вони мене кинули". І заряджав. З ентузіазмом.

Коли був другий штурм, він спав. Почув, що ми шумимо, почали автомати перезаряджати, він прокидається і каже: "Це що, під...ри?" Я сміюся: "Так, це твої побратими". Він каже: "Мені тепер соромно". Я відповідаю: "Соромно не соромно, ти ворог, хоч як крути. Сидів би вдома, усе було б добре".

Що цікавого розповідав? За свої гроші вони купували мотоцикли для штурмів. По 80 тисяч рублів дали, привезли мотоцикли. "Я от так біля одного постояв, – каже, – і в мене його забрали". 14 мотоциклів було. Жоден із них сюди не доїхав – ще до нас їх ліквідували.

Рязанцю цікаво було, як ми тут живемо, як у нас усе зроб­лено. Йому дико було чути, що нам усе одно, як вони живуть. Каже, в них будь-який діалог починався з того, яка задниця в Україні. Я кажу: "Так ви самі на дно йдете і ще нас намагаєтеся тягнути".

У нього шеврон був на руці якийсь церковний. Він за кожної нагоди хрестився. Кажу: "Вам же, дебілам, у Біблії написали. Одна із заповідей: не вбий. А ти сюди з автоматом". Потім почав йому розповідати, як у них ракети святили. Він спершу не повірив. Добре, в мене на той час інтернет іще був на точці. Я йому показую відео, що стоїть ракета С-300, ходить піп, святить. Він так подивився і каже: "Дааааа, дурдом".

Навчили його слова "дякую". То після кожного приймання їжі він казав "дякую". Шокати почав, росіян називати під…рами. За Росію не топив. Його сильно підкосило те, що його свої кинули. Навіть заявив, що не хоче повертатися в Росію. Хотів за нас воювати.

Нас коли розбили, це вже був десь день 117-й нашого перебування на позиції. Ми встигли вилізти з підвалу, бо туди росіяни закинули гази, й перебігти в розбитий гараж. А цей рязанець зв'язаний у тому підвалі так і залишився. Я вже й по радійці передав, що він 200. Але все одно довелося повертатись у підвал – залишилися автомати, набої. І тут "Блондин" вилазить із-під цегли й каже: "Все зроблю, тільки не кидайте!" Ну що робити? Довелося забрати його звідти.

З того гаража, де ховалися, ми перебігли в сарайчик. Він уже розбитий був, дірка у стелі. Але все одно під стінами можна було якось сховатися. Накрилися спальними мішками. У мене тепловізор був. Я глянув у нього – в мішках ми не світимося. Тож щоразу, коли щось прилітало, ми накривалися мішками й сиділи, чекали зручного моменту, щоб можна було вийти звідти. Але не склалося. На третій день у сарай скинули 1,5-літрову пляшку з якоюсь гидотою. Один одразу 200. Другий вибіг, не чекаючи, і рій дронів за ним погнався. Коли дим розсіявся, я вже прийшов до тями. Почав дивитися: а скільки нас залишилося? Було семеро, один 200. Дивлюся: а ми залишилися втрьох. Я, побратимчик мій, Ларін, й ішак. Живучий виявився, як тарган.

Ми позбирали автомати, послухали небо й вийшли, накриті спальними мішками. Ще якраз сіряк був, почало світати.

Вийшли з того квадрата шукати хоч якесь укриття. Знайшли хату, розбомблену, але коридор цілий. У коридорі заховалися, хотіли вийти на своїх. Раптом з фундаменту відсувається цегла і я чую знайомий голос – там із сусідньої роти "олівці" були. Слово за слово – ­кажуть, ми чули, як вас розбирають. Зайшли до них у підвал, зв'язалися зі своїми, підгадали погоду – мокрий сніг, вітер, небо чисте. Посиділи, трохи віддихались і потихеньку вийшли. І вивели ішака.

У рязанця знову гангрена почалася, до коліна дійшла. Нога чорна була й уже не боліла. Я гальмував від того, що надихався газами, кашляв, як собака, кожні 100 метрів. Він ішов позаду й постійно підганяв мене, казав: "Я жити хочу". Сказав йому: "Тобі ногу відріжуть 100 відсотків". Він відповів: "Без ноги можна жити".

Дійшли вже до наших. А там річка тече. І цей дурень почав прямо з неї воду хлебтати. Ми його відтягуємо. Кажемо: "Зараз тобі води дадуть, що ти чудиш?" А він, як дикун.

Завели нас до пацанів на позицію. Там ми трішки передихнули й на ранок вийшли остаточно. Цього "Блондина" нагодували, дали йому цигарок. Він уже розслабився, щасливий був. "Усе, – каже, – якщо додому повернуся, розповім усю правду". Я йому: "А що ти розповіси? Ну, поміняють тебе на наших пацанів. Прийде дядя ФСБшник, дасть тобі пару лєщєй, і ти будеш все одно на камеру скрипіти, як усе погано. Нам-то все одно, що ти розповідатимеш. Абсолютно. Але ти говоритимеш те, що тобі скажуть".

Проблема російської армії в тому що, якщо тебе взяли в полон, а потім поміняли, додому ти не поїдеш. До того ж ти багато знаєш, тому ніхто не зацікавлений тебе додому повертати. Тебе відправлять у якусь таку задницю, щоб ти звідти не вийшов.

Перший місяць я майже не спав. Уночі прокидався і задихався. Мені здавалося, що все в диму. З часом трішки легше стало. Але жахи досі мучать. Це не відпустить, певне, ніколи. Постійно чекаєш, що щось прилетить, завалить. І це вважається нормальним станом. Скільки важу? Не знаю. Може кілограмів 62. Ні, до тої, довоєнної форми я навряд чи колись повернуся. Нерви. Все спалюється.

×