Ребров як тренер до команди не повернеться
"Динамо" вкотре змінило головного тренера. Замість Олександра Шовковського командою керуватиме Ігор Костюк. Президент клубу Ігор Суркіс підібрав кандидатуру нового наставника так, щоб наступного разу провалитися ще гучніше. По-іншому у столичному клубі просто не вміють
Якби у футболі існувала антипремія серед президентів клубів за найбільші провали у виборі головного тренера, Ігор Суркіс давно був би поза конкуренцією. І річ навіть не в тому, що він мало уваги приділяє клубу чи ігнорує його. Якраз навпаки – Суркіс любить "Динамо", але перетворити цю любов на результат давно неспроможний.
Річ у тім, що Ігор Суркіс – абсолютно безсистемна людина, яка не може навести лад навіть у своєму улюбленому дітищі. Президент "Динамо" – дитя хаосу, а не системи. Його рішення імпульсивні, спонтанні, емоційні, які завгодно, але не підпорядковані холодному розуму.
Відповідно, всі служби у клубі побудовано за тим самим принципом. Якщо головний тренер не підлаштується під вимоги цієї антисистеми, зазнає фіаско. "Динамо" мало лише трьох наставників, роботу яких можна було назвати успішною, – Валерія Лобановського, Юрія Сьоміна та Сергія Реброва. Решта або провалювалася першого сезону, або, трохи помучившись, дотягувала до наступного.
І якщо Лобановський сам вибудовував модель роботи клубу, то інші такого авторитету не мали й працювали так, як давала змогу система некерованого хаосу. Більш-менш струнку структуру вдалося збудувати згадуваним Сьоміну й Реброву. Сергій навіть вибудував вертикаль від юнацьких команд до першої з єдиними вимогами до гравців.
Лише Сьомін та Ребров були тими, хто досягнув успіху. Успішний у ворожій країні Валерій Газзаєв зазнав у Києві тотальної невдачі. Численні динамівські серця – від Шовковського до Блохіна – нічого не досягли. Запалу старенького Мірчі вистачило на кілька перших місяців роботи.
Час для відставки Суркіса ще не настав
Серед уболівальників нині панує думка, що варто знову запросити до клубу Реброва. Однак навіть Сергій Станіславович навряд чи здатен двічі увійти в одну річку. Тим паче, коли на його плечах висить тягар відповідальності за збірну. Навіть у разі звільнення з головної команди він здатен знайти роботу за кордоном й не потребує широких жестів із Конча-Заспи. Адже такі люди, як Ігор Суркіс, навряд чи змінюються з роками. Навпаки, їхні організаційні слабкості проявляються ще сильніше.
Реброву треба розвиватися у принципово іншому середовищі. Повернення до Києва в ролі головного тренера "Динамо" означатиме, що Сергій Станіславович перестав прогресувати. У столиці Ребров здатний лише "догравати".
Кияни ще не випили своєї гіркої чаші до дна. Зі старим президентом вони мучитимуться ще кілька років і закінчать тим, що боротимуться за виживання в українській Прем'єр-лізі. Лише тоді можливі зміни. Адже що глибша криза, то радикальніших засобів лікування вона вимагатиме. Час для відставки Ігоря Суркіса ще не настав, але момент стрімко наближається. Лише тоді, коли з'явиться новий амбіційний президент, який покличе такого ж амбіційного й системного тренера, – лише тоді "Динамо" почне рух нагору. Не раніше.
Не переплутати
У травні 59 окрему штурмову бригаду у складі Сил безпілотних систем очолив новий командир. Не довелося з ним перетинатися. Якщо це станеться, головне – не сплутати ім'я. Закарбувати собі: Олександр.
Усе тому, що його прізвище – Сак. І в мене воно асоціюється з відомим у 1990-х футболістом, якого звуть Юрій. Грав за "Чорноморець". Забивав "Олімпіакосу" в першому матчі 1/16 Кубка кубків 1992/93 на стадіоні "Караїскакіс" у Піреї, передмісті Афін. Греків тоді тренував Олег Блохін, а на полі за них бігали Олег Протасов та Геннадій Литовченко.
Проте головний гол для мене Юрій Сак забив 3 червня 1994 року. Тоді національна команда України проводила в Болгарії товариський матч із місцевою збірною. За господарів грав Христо Стоїчков – майбутній володар "Золотого м'яча", а команда випередила Францію в боротьбі за путівку на Кубок світу.
Не дивно, що саме суперник відкрив рахунок. І вів його, доки не відзначився Юрій Сак.
Україна не могла грати на тому Кубку світу апріорі. Терористична держава наплювала на спортивний принцип і посіла місце зниклого совка у відбірковій групі. Наші пропонували розіграти його за участі чотирьох команд – України, РФ, Грузії та Білорусі. Та бос російського футболу Колосков, який був віцепрезидентом міжнародної федерації, навіть чути про це не хотів.
Проте гол Сака й почесна нічия в Софії надихнули мене. Особливо після фурору, що його вчинили болгари на турнірі, який приймали США. Вибили чинного чемпіона, Німеччину, й посіли четверте місце. В успіху нашої збірної у відборі на Євро-1996 не сумнівався. Але там стався провал.
Теперішня команда Сергія Реброва теж була близька до нього. Проте тренер чітко розподілив сили на заключні два матчі кваліфікації. Пожертвував поєдинком проти Франції заради виграшу в Ісландії. І тепер має шанс повезти команду на американський мундіаль. Для цього треба обіграти шведів і, найімовірніше, поляків.
Гравця на прізвище Сак у команді, зрозуміло, вже немає. Шведам, які розтрощили болгар у "малому" фіналі-1994, повинен забити хтось інший.
Віталій МАРТИНЮК
2 
1
Коментарі