"Усвідомлюю, що міг загинути. Але гірше – коли особовий склад, бо як дивитися в очі їхнім батькам, дружинам, дітям?"

 

Танкіст Євген Пальченко прорвав оборону противника на Антонівському мосту

Перейшов у 10 клас. А брат навчався у прикордонній Академії Хмельницького. Приїхав у відпустку у формі. Я приміряв її і сказав: "Хочу мати свою".

Вступив до львівської Академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Жодних проблем, щоби стати курсантом, не мав. Фізично був розвинутий. Єдине – потрапив в аварію за кілька місяців до вступу.

Вчитися не було складно. Проте трапився момент, коли хотів кинути. Тоді зателефонував брат і сказав три слова, які завжди знатимемо тільки я і він.

Два роки мешкав у казармі. Мав тисячу гривень на місяць. Для Львова цього мало. З третього курсу переїхав до гуртожитку. Став підробляти охоронцем, на "Новій пошті", в пекарні. 5–6 тисяч гривень на тиждень. Мав твердий принцип: заробляти самому. Жодної копійки не брати в батьків. У 18 років сам можеш себе забезпечити.

2020-го закінчив академію. Знав, що потраплю до 59 ОМПБр імені Якова Гандзюка. Дислокувалася вона в Гайсині на Вінниччині. Там винаймали з дружиною квартиру. Тривало це недовго. Бо поїхав на злагодження до Львова, а потім – Бахмут. Там і зустрів 2021-й. А вже в лютому того року переїхали до Херсона.

У повномасштабну війну не вірив. Можливо, не замислювався просто – робив свою роботу. Перше потрясіння було 25 лютого 2022 року, о другій ночі. Дізнався, що загинув Олег "Мультик" Коваль – навідник мого танка. На той момент він уже був у підпорядкуванні командира батальйону. Я ж отримав наказ: шістьма танками висунутися в Сергіївку, прикрити міст, який сполучає Північнокримський канал. П'ять танків я вивів уперед, а сам замикав колону. Потім ухвалив рішення йти першим. Адже я один офіцер, відповідаю за велику кількість особового складу. Усвідомлюю, що міг загинути. Але гірше – коли особовий склад, бо як дивитися в очі їхнім батькам, дружинам, дітям?

За якийсь час мою колону перекинули із Сергіївки на Антонівський міст транзитом через Олешківський. Завдання мав таке: прорвати противника й закріпитися з його боку, організувати коридор для виходу нашої піхоти.

Попереду був блокпост. З правого боку на мене виходить противник. Має протитанкові засоби. Даю наказ відкрити вогонь. Страшно в таких випадках завжди до першого пострілу. Потім – просто робота. "Руські" попадали. Ніяких тактичних маневрів вони не здійснювали, просто йшли на забій.

Далі – ще порція живої сили противника. Розстріляли їх. Коли взяли Антонівський міст, доповів командиру. Три танки зайняли оборону мосту. Наші піхотинці почали виходити.

Згодом отримав наказ комбата відійти від Антонівського мосту та прикрити його, бо противник став вести вогонь. Здійснили перегрупування і знову повернулися на Антонівський міст.

Потім відійшов до Херсона і тримав оборону там, щоб противник не міг вийти через Антонівський міст. Вели бої там, доки не відсунулися до Чорнобаївки й не отримали наказ відійти до Миколаєва. Це був вечір 26 лютого. Саме в місті над Бугом ворог отримав гідну відсіч.

За бої на Антонівському мосту отримав звання Героя України. Чесно: не вважаю, що зробив щось особливе. Коли отримував нагороду з рук президента, навіть не пам'ятаю, що відчував. Зірки Героя не надівав жодного разу. Вона лежить удома в батьків – у селищі Райгород Гайсинського району на Вінниччині.

Курсантом їхав на стажування до Києва. На залізничному вокзалі гортав сайт знайомств. По приколу закрив очі, тицьнув пальцем і написав англійською "Hi". Це був профіль майбутньої дружини. Вона відповіла й попросила номер у телеграмі чи вайбері. Мовляв, там легше спілкуватися. Коли доїхав до "Десни", вона набрала. Хотіла посміятися. Так і зав'язалося між мною 19-річним і молодшою на два роки дівчиною. Сміємося разом досі.
Війна руйнує стосунки між подружжям. Тому найбільше, чого я хочу нині, – повернутися додому після перемоги. Отримати освіту, яка дасть можливість займатися сільськогосподарським бізнесом. А також – юридичну. У Верховну Раду точно не піду. Не хочу, щоб люди підозрювали в тому, що беру хабарі.

Отримав квартиру в Києві, та волів би її продати й побудувати будинок під Вінницею. Але дружина проти. Хоче дати донькам найкращу освіту. Це можна зробити тільки у столиці. Я її розумію.

У відпустці вдома ніколи не сиджу. Беру сім'ю, і їдемо на відпочинок. Зазвичай – у Карпати. За кордоном не був жодного разу. Тільки планую до двоюрідної сестри в Єгипет.

Коли телефоную дружині, апарат завжди тягне старша донька. Після того як наговориться вона, слухавку передає молодшій, яка найчастіше вимовляє "мама" та "Емма" – ім'я сестрички.

Позивний "Пєсня" – це тому, що в дитинстві батько, коли ремонтував квартиру й усе вдавалося, неодмінно промовляв це слово. Тобто все чудово вийшло.

Головне – віддати двом донькам те, чого не додаю тепер. Буду суворим батьком. Кожен потенційний зять проходитиме через мене.

Не помічаю, що сильно змінився. Хіба став спокійнішим та врівноваженішим. Багато чого побачив і мушу тримати в собі. Найбільше болить втрата побратимів. Відчуваю ненависть до Росії. Вони так і не зрозуміли, що пішли війною проти народу, який ніколи нікому не вдасться загнати в кайдани.

×