Нині політика – це не про посади. Це про відповідальність
Нещодавно ви повернулися зі Львова. Які враження від поїздки?
– Коли виїжджала з дому, в Одесі було 17 градусів тепла. Виходжу з потяга у Львові, а там сніг. Краса! Відвідала Львівську оперу, де здійснилася давня мрія – побачити наживо "Кармен". Усе було добре, але не обійшлося без курйозу – працівники театру поспішили: на сцені кульмінація, а вони вже опускають завісу. Актори шоковані, дехто почав сміятися. Я теж уперше побачила, щоб завісу затягували раніше фінальної сцени. Проте в усьому треба шукати позитив – ця вистава точно запам'ятається.
Знаю, що вас запросили в Український католицький університет, щоб обговорити тему імерсивних виставок. Яких висновків дійшли впродовж дискусії?
– Цю панельну дискусію почали з того, що, можливо, краще все ж триматися автентики. Навіщо взагалі використовувати мультимедійні технології? З іншого ж боку, імерсивність – це не просто візуальний ефект, а спосіб по-новому відчути українську культуру. Я розповіла про сприйняття імерсивних виставок дітьми й підлітками, про те, який це крутий інструмент культурної дипломатії. Наш проєкт "Імерсивний світ Тараса Шевченка" експонували не лише в Україні, а й у США, Канаді, Об'єднаних Арабських Еміратах, Франції, Японії. Такий же успіх мала виставка "Україна – земля хоробрих", створена після початку великої війни. Завдяки цим проєктам ми зібрали майже 7 мільйонів гривень для нашого війська. Але це не просто шоу, а культурний продукт, який просуває Україну на міжнародній арені, привертає увагу до війни. Сучасні технології не замінюють автентики, а розширюють можливості та роблять українську культуру видимою для ширшої аудиторії.
Побувавши у Львові, чи побачили контраст з Одесою? Наскільки він відчутний?
– По-перше, у Львові практично всюди лунає українська мова на вулицях, чого не скажеш про Одесу. По-друге, нині в Одесі ми все ще сперечаємося щодо демонтажу пам'ятників, скажімо, тому ж Пушкіну чи Апельсину зі скульптурою Павла І, який одесити називають пам'ятником хабарю. Вважаю, демонтувати їх треба було ще 2022-го, адже пам'ятники – це символи. Це відображення системи цінностей громади. Маємо підходити до пам'ятника й думати: "Я пишаюся цією людиною". Але коли я підходжу до пам'ятника Пушкіну, то відчуваю лиш одне: це поет країни-агресора.
Що заважає деяким одеситам позбутися колоніальної сліпоти?
– Страх брати на себе відповідальність. І це передусім стосується нашої місцевої влади. Ніхто ж не каже, що пам'ятник Пушкіну треба знищити, переплавити. Ні. Перенесіть його в літературний музей, там є сад скульптур. Але не може він стояти біля міської ради. Проте саме Росія десятиліттями нав'язувала, що Одеса "особлива", в сенсі, що це "не зовсім Україна". І мова тут якась унікальна – "одеська". Що за маячня? Одеса – це українське місто, і його жителі мають свідомо ідентифікувати себе українцями. А люди, які нині захищають пам'ятник Пушкіну, це ті, кого війна не торкнулася, – живуть у своїх домівках, у них ніхто не загинув.
Зібрали майже сім мільйонів гривень для війська
Ви народилися в Новій Каховці, яка нині, на жаль, під окупацією. Чи звучала у вашому домі українська?
– Моя мама народилася в селі Корсунка на Херсонщині. Влітку мене возили туди до бабусі. Там розмовляли українською, звісно, не бездоганною, але я поступово вбирала колорит рідної мови. Хоч у Новій Каховці була лише одна українська школа, а решта дев'ять – російські, наша вчителька української мови й літератури Олена Павлівна зацікавлювала дітей. І коли я виходила заміж, у РАЦСі співали українських пісень. А на будинках були кам'яні вишиванки художника Григорія Довженка. Тобто по духу місто було українське. Не уявляю, як нині там, в окупації, живуть люди з українською душею. Мені болить, бо я не можу поїхати на могили батьків, не можу відвідати хрещену. Проте саме заради людей, які після початку великої війни виїжджали з Нової Каховки й інших міст і сіл, ми разом з Асоціацією жінок України "Дія" створили волонтерський центр на Французькому бульварі в Одесі. Туди приходить багато вимушених переселенців.
А взагалі яка історія створення Асоціації жінок України "Дія"?
– Офіційно нашій організації дев'ять років, але ми почали об'єднуватися ще 2014-го. Передавати ліки, різні речі на Донеччину. Це було волонтерство, але ще не предметне. До нас долучалося багато жінок, і згодом ми визначили ще один напрям – гендерну рівність у сфері підприємницької діяльності, освіті, культурі, політиці. У листопаді 2016-го вирішили офіційно зареєструвати нашу організацію. А влітку провели в Одесі фестиваль "Руде місто". Учасниці нашої організації доклали стільки зусиль, що все вийшло справді феєрично. Відтоді фестиваль проводимо щороку, але після повномасштабного нападу – в онлайн-форматі.
2021-го напередодні Дня Збройних сил України до нас звернулася одна жінка з проханням привітати воїнів 18 батальйону морської піхоти, де служить її син. Батальйон дислокувався на Одещині. А в нашій асоціації талановиті жінки – є співачки, артистки. Зібрали подарунки й поїхали. 20 лютого 2022-го телефонує заступник командира з морально-психологічного забезпечення батальйону і просить привезти мішки для облаштування укріплень. Нічого конкретно не пояснив, але в мене виникло розуміння: Росія готує масштабний напад. А 24 лютого почалася велика війна. Наступного ж дня прокинулася від есемески того ж заступника командира Володі. Він писав, що з логістикою проблеми, багато чого не вистачає. Ми з чоловіком завантажили машину найнеобхіднішим і поїхали. На початку березня добровольців було багато. Надворі холодно, мокрий сніг, а дехто у кросівках. Наступного ж дня ми купили 400 пар утеплених калош, бо де знайти таку кількість берців? А якось мені написали: "Наталіє, нам потрібні плитоноски". Тоді я навіть приблизно не розуміла, що це таке. У голові виникали геть абсурдні припущення, поки мені не пояснили, що це.
Тоді і змінився напрям діяльності асоціації?
– Так, із цього починалося наше військове волонтерство, й особисто моє життя стало зовсім іншим. З батальйоном морської піхоти я була три місяці поспіль практично щодня. Тоді я лише мала познайомитися з комбатом Сергієм Дердугою, не очікувала, що він виявиться таким красенем. Так і сказала йому під час першої зустрічі: "Боже, а такі красиві молоді комбати бувають?" Також надзвичайно теплими були стосунки із старшим лейтенантом Толіком. Він був невисокого зросту, й уся форма, яку йому видавали, була завелика. Костюмери в театрі її вшивали, а якщо десь у військторгу натрапляла на форму розміру XS, то одразу ж купувала її для Толі. Мені навіть дали позивний – "Мама". Я на мить образилася, адже не всім годжуся в матері. Але військові жартували, мовляв, на мене чекають, як на маму з базару. Сергій, Толік і ще деякі хлопці навіть приїжджали до нас додому на Великдень. Пізніше Толік із побратимами ще раз завітав у гості. Тоді забув у нас свою фірмову толстовку. Коли Толік подзвонив, я сказала: "Нічого страшного, що забув. Значить, повернешся". А 27 травня був страшний бій. Морпіхи розпочали штурм окупованого берега Інгульця з району Великого Артакового. Річку форсували під щільним вогнем. На жаль, у цьому бою загинув старший лейтенант Анатолій Перепеличний – наш Толік. Тіло знайшли за пів року без голови. Це величезна трагедія. Його мама була в поганому стані. А буквально через тиждень іще одна величезна трагедія – 3 червня 2022-го на Миколаївщині загинув підполковник Сергій Дердуга.
Що надає вам сили волонтерити далі?
– Я дуже страждала, й нині мені болить. Навіть хотіла кинути волонтерство, але наснився комбат і попросив продовжувати підтримувати батальйон. Згодом стали звертатися військові з інших підрозділів. І потреба допомагати була настільки сильна, що не давала впадати в розпач. Також хотілося здійснити ще один задум – увічнити пам'ять про загиблих захисників. І так сталося, що до мене потрапив сценарій короткометражного фільму Оксани Присяжнюк "Віддалені наслідки". Прочитала його й заплакала. Він про батьків, у яких загинули діти, про віддалені наслідки війни, про біль, який не минає. Я передзвонила Оксані і твердо сказала: цей фільм треба зняти, і я зроблю все, щоб це відбулося. Задум вдалося втілити. Цю стрічку створено в пам'ять про загиблих військових, зокрема близьких моєму серцю людей – комбата, підполковника Сергія Дердугу, та морпіха, старшого лейтенанта Анатолія Перепеличного. 4 грудня наш фільм "Віддалені наслідки" переміг на Міжнародному кінофестивалі Ardelion Awards 2025. Коли світ бачить правду, ми стаємо сильнішими.
2020-го ви балотувалися на посаду мера Одеси від партії "Голос". Які труднощі були під час передвиборчої кампанії?
– Як я казала, Асоціація жінок України "Дія" відстоює гендерну рівність. А в українській політиці жінок не вистачає. Передусім я хотіла стати прикладом для інших. Адже 2020-го була єдиною жінкою серед усіх кандидатів на посаду мера Одеси. Було складно. Пам'ятаю, під час передвиборчої кампанії ми розвісили 10 білбордів. Наступного ранку вже не було жодного. Представники фірми, яка займалася зовнішньою рекламою, одразу перерахували гроші назад і сказали: "Нічого в нас не питайте". Вибори мене загартували.
У політиці потрібно мати залізні нерви, витримку й водночас зберігати людяність. Цей досвід був непростий, але водночас цінний. Я зустріла багато соратників, близьких по духу та цінностям.
Сьогодні всі чоловіки з партії "Голос" в Одеській області воюють добровольцями. Один із них – Олексій Ягодка – віддав своє життя за Україну.
Нині політика – це не про посади. Це про відповідальність. Про вибір. Про жертву. Про країну, яку ми маємо відстояти та зберегти.
Яке ваше найбільше розчарування за останні роки?
– Розповім про недавній випадок. Коли була у Львові, викликала таксі. Розговорилися з водієм. Розповіла, що я військова волонтерка, а таксист одразу: "О, то нам є про що поговорити. Я – військовий. Доброволець". Здивувалася: "Як військовий? А що тоді в таксі робите?" Він розповів, що нині його батальйон відправили на відновлення, платять 20 тисяч гривень на місяць. А щоб доїхати на ППД, бензин треба, квартиру орендувати, їжу купувати. Грошей не вистачає, тому почав таксувати. Тобто людина на відновленні змушена працювати, щоб елементарно заробити на прожиття. А на цьому тлі ми дізнаємося про корупційні схеми, які в голові не вкладаються. Це викликає когнітивний дисонанс. І так практично щодня. Наприклад, директор Департаменту комунальної власності в Одесі хоче вигнати наш волонтерський центр із приміщення. Як із цим жити?
Військові жартували: на мене чекають, як на маму з базару
Як поєднуєте творчість, волонтерство, громадську діяльність і побутові справи? Як розподіляєте домашні обов'язки з чоловіком?
– Іноді сама дивуюся, як усе вдається поєднувати. Чесно кажучи, по дому не встигаю. Усе робить чоловік. Я не знаю, як вмикається пральна машина. Також допомагають батьки чоловіка, особливо мама. Вона відповідає за харчування. Я навіть не можу назвати батьків Лева свекром і свекрухою, адже вони замінили мені моїх рідних тата й маму, яких не стало, коли мені був 21 рік. Найбільша підтримка – від мого чоловіка: він мій водій, персональний стиліст, найперший критик і порадник. Саме з рідними я відновлюю сили. На вихідних ми збираємося разом, граємо в настільні ігри, можемо прогулятися берегом моря, дорогою зайти в якесь кафе. Це справді додає енергії братися за нові справи.
Чи вірите в дива?
– Завжди. Напередодні Різдва ми збираємось і печемо медове печиво, розписуємо його й передаємо нашим воїнам. Щоразу мріємо, що наступного року не буде потреби передавати ці пряники на передову, бо закінчиться війна. Але наша боротьба триває і досі. Нині чекаю, що станеться якесь диво і Росія зникне з нашої планети.
2 
1
Коментарі