"Перше, що почув від окупанта: "Дядя, дай ботинки". Я подивився на його зачухані чуні й усе зрозумів"

Демонстрація російських звірств підштовхуватиме світ до ліквідації путінського режиму

– Сьогодні ще матиму включення для Незалежного радіо в Чикаго, а потім – для білоруського каналу ТВ6 у Польщі. Також маю дописати есе про досвід окупації. Тож день насичений, – каже Володимир Цибулько. Спілкуємося 16 вересня.

В Ізюмі відкрили цвинтар українців, які загинули від рук рашистів. По суті, ще одна Буча чи Маріуполь. Чи поможе це світові збагнути глибину трагедійності нашої війни?

– Це болюча трагедія, про яку має знати весь світ. Ізюм буде етапним шоком для світу. У сенсі розуміння українців і того, яку ціну ми платимо за мирне життя Європи. Макрону й іншим лідерам після Ірпеня не завадило би приїхати ще й туди. Демонстрація російських звірств у наших містах підштовхуватиме світ до безкомпромісної ліквідації путінського режиму.

Як ви потрапили в окупацію на Київщині?

– Зранку 24 лютого сусід сказав, що ворожий десант викинули на Гостомельському аеродромі, а я біля нього живу. Поїхав туди. Побачив спалений рашистський вертоліт і ще один – підбитий, але цілий. Пілоти втекли, працювала наша розвідка. Потім поїхав на аеродром у Бородянку – там формувалися сили тероборони. Мені сказали: "Їдь додому. Якщо треба, покличемо й дамо зброю". Ворожий десант розбили, й було відчуття полегші. Вертаюся додому, а там стоїть нова російська техніка – вони прорвалися біля Іванкова. Наступного ранку побачив під воротами величезну колону техніки. Їхати не було куди. Кілька днів іще можна було послати якусь есемеску. Скинув фото й відео подій друзям. Далі зв'язок зник. 25 лютого росіяни все оточили. Можна було пробувати виїхати в Білорусь, але це не мій маршрут. Мав варіант прибитися до евакуаційного коридору, але гарантій, що виживеш, не було. Тим паче я медійна персона і мене легко вирахувати.

 

Як жилося під окупантами?

– Світла й води не було, топити грубку й камін не дозволяли. Дим – сигнал для наших, що ми ще тут. Можна було щось розігріти на газовому пальнику. Були якийсь шматок хліба й консерви.

Вважав, що надійніше лишатися на місці. Знав: якщо вийду з дому, можу не вернутися. Інтуїція не підвела. Після визволення на повороті з Блиставиці до Луб'янки побачив із десяток розстріляних машин.

Мій будинок був у зоні бойових розрахунків ворога. Метрів за 150, над дорогою, була траншея, капоніри й багато орків. Під нашими будинками вони качали собі воду. Ми були для них живим щитом. Утім, обстріли були. У сусідній будинок влучив снаряд. За 50 метрів від мене попрацював ствольний 120-й міномет – повиносило вікна в моєму гаражі. По інший бік – два "Гради", прилетіло сусідам. Від мінного снаряда лишився уламок у склі мого вікна.

Що було найскладніше?

– Найважча лотерейність війни: не знаєш, витягнеш щасливий квиток чи ні. Коли окупанти заговорили зі мною, зрозумів: це Совєтський Союз. Одяг, поведінка, їхня зачучверілість волали про це. Перше, що почув від окупанта, було: "Дядя, дай ботинки". Я подивився на його зачухані чуні й усе зрозумів. Сказав: у мене великий розмір, тобі не підійде. Бачив, як вони все грабують, і розумів: дикість орди невитравна. Вони накинулися на безлюдні будинки. Свою взувачку поскидали. Лазили в різнокольорових спортивних кросівках по снігу. Коли почали красти труси, шкарпетки й одяг і переодягатися, не миючись, зрозумів: ніщо не виправить дикунства росіян.

Що помогло вам вистояти й уціліти?

– Відчуття, що це ненадовго. Метрів за 500 від мене стояли гаубиці, а на такій самій відстані з іншого боку – "Гради". Далі – наша бригада імені Тараса Трясила, яка била великим калібром по розташуванню орків у селах Луб'янка й Озера. 9 березня вони розстріляли ворожий табір. Нас лишилося троє в селі, й ми ходили одне одного перевіряти: чи живі й здорові. Ще мусили розмовляти з окупантами.

Про що говорили?

– Вони запитували переважно про те, як ми тут жили. Коли я казав, що в нас середня зарплата – 550 доларів, їхні обличчя квадратнішали. Окупант плакався мені, що воював у Сирії й отримує 230 доларів пенсії.

Чеченців, які зайшли 25 лютого на вокзальну площу, наші перебили, як курчат. І решта росіян знала про це. Це їх деморалізувало. Рівень психозу зашкалював. Орки лазили по хатах з міношукачами й шукали зброю. Боялися. Найгірше, що переляк робив їх неконтрольованими. Я з ними розмовляю, відходжу на п'ять кроків, а рашист забув про мене й тикає автоматом. Палець на гачку. Питаю: "Нащо це робиш? Ми щойно розмовляли" Відповідає: "А хто вас тут знає! У Гостомелі такого діда, як ви, попросили води. Він вийшов із коктейлем Молотова, кинув у БМП і втік".

Розмовляли з окупантами російською?

– Запорука безпеки в окупації – не дражнити рашиста. Вони були виснажені й "на ізмєнє", як каже молодь. Рівень деморалізації – шалений. Лазили з червоними виряченими очима, коли наші регулярно били по них о першій ночі. Питали: "Как это ваши так точно стреляют?" Шукали в мене в хаті GPS-датчики. Думали, що навідник. Розкурочили всі машини.

Ми сиділи в повній окупації, а наші Сили спеціальних операцій красиво працювали в тилу ворога. Приходить сусід і питає: "Може таке бути, що коптер мені у вікна зазирає?" Кажу: так, то наша розвідка. Другий казав: "Я чув сови вночі". Пояснив, що то наша розвідка використовує ще козацьку перекличку.

Коли зрозуміли, що українська армія звільнила село?

– 29 березня стояла неймовірна тиша. Було враження: рашисти втек­ли. Та жодної інформації не мали. Іноді, коли вдавалося підзарядити телефон, слухав радіо, але там була така бурда, що важко щось зрозуміти. 30-го поголив свою підокупаційну бороду. Нацгвардійці зайшли й питають: "Пане Володимире, а ви що тут і були?" Мав у заначці трохи кави – почастував хлопців. Одначе зв'язок з'явився лише через 10 днів. Тоді зміг сказати своїм, що живий.

Ваша сім'я була в безпеці?

– Дружина й один син живуть у Львові, а другий – у Берліні. Тож за них був більш-менш спокійний.

Чи пишуться вірші після пережитого?

– Під час окупації написав поему "Нещасні зі зброєю, нещасні без зброї". Концентровані рефлексії несвободи. Американський поет українського походження Стас Лучків обіцяє перекласти її англійською. Потім побачу, може, вдасться латвійською, польською і чеською. Світ має знати про те, що коїться в Україні. Написав есе "Війна зістарює дочасно". Тепер працюю над іще одним. Воно називатиметься "Дядь, дай ботінкі!" За першою фразою окупанта, яку я почув.

Є різні прогнози, скільки триватиме війна. Що підказують ваші поетична й політична інтуїції?

– Усі війни мають гарячу стадію і холодну. Активна фаза триватиме до двох років, але війна закінчиться лише з осудом військових злочинців і розваленням російської імперії. Доки існує Росія, є загроза війни. Донбас і Крим можемо повернути у травні 2023-го. На довше ресурсів Росії не вистачатиме. Перемогу прискорять заворушення в Росії. Однак для нас завершення бойових дій і відновлення територіальної цілісності не завершує війни. Має бути демонтаж диктатури путінізму і створення зони безпеки на кордоні з Україною. Усі російські військові з'єднання мають бути розташовані не ближче, як за 300 кілометрів до українського кордону. Має бути забезпечений безперешкодний економічний вплив України на прилеглі райони РФ, де живуть етнічні українці. Після відновлення наших територій два-три роки доведеться утримувати військо у визволених областях для убезпечення. Календарні парламентські вибори маємо наступного року. Навіть якщо визволимо наші регіони до травня 2023-го, вибори там провести не зможемо. Не хочу називати ці заходи фільтрацією, це радше нормалізація. Але вона необхідна. Ця адаптація триватиме три-п'ять років. Наступний виборчий цикл зможемо провести повно­українською громадою.

Наші західні партнери готові йти з нами до кінця – до повернення кордонів 1991 року – чи можуть несподівано "втомитися" й послабити підтримку?

– Зупинитися нереально. Для нас важлива підтримка Центральної Європи. Зокрема Польщі. Наші з неї відносини мають всі ознаки конфедерації, і це прекрасно. Є країни Балтії, Фінляндія і Швеція, які послідовні в підтримці України. І є важковаговики англосакси. Ми стали навершям списа. В Україну вкладені такі гроші, що не дають національним елітам змоги зупинитися на пів шляху.

За яких умов Путін може визнати поразку у війні з Україною?

– В обмін на збереження свого життя і влади він може вивести війська з України. А що таке вихід з України без виплати репарацій? Це неможливо. У такому разі російська еліта його грохне в якийсь спосіб. А репарації виплачувати доведеться в кожному разі.

На тлі успішного контрнаступу ЗСУ дехто малює мапу з українською Кубанщиною. Нам потрібні Білгород і Ростов?

– Це зайвий необґрунтований тягар. Ніхто в Україні не ставить під сумнів дотримання Гельсінських угод. Маємо жити в кордонах 1991-го. Достатньо, якщо матимемо культурний і бізнесовий вплив на ці регіони. Тамтешні росіяни українського походження здебільшого рашизовані до кісток. "Переробляти" їх надто важко, а то й неможливо. Якщо ж станеться так, що внаслідок розпаду РФ вони самі попросяться у склад України, будемо думати.

Ви починали як поет. Чому перейшли в непоетичну політику?

– Одне іншому не шкодило. Чому я останнє десятиліття менше беру участь у мистецьких акціях? У політиці не люблять, коли займаєшся ще чимось.

За що вас вигнали з університету Шевченка?

– З київського вузу мене вигнали за націоналізм, а з латвійського – спокусниця політика. Формувався Народний фронт Латвії, тож я провчився лише рік – події затягнули мене у свій вир. 1990-го повернувся в Україну, яка боролася за незалежність і в ній клекотіло цікаве політичне життя. Не міг стояти осторонь. Возив документи Народного фронту Латвії у нашу Спілку письменників Івану Драчу, де зароджувався "Рух". Іван Федорович сторожко поглядав на документи й казав: "Поклади отам на підвіконні – я потім прочитаю".

Ви були політтехнологом Леоніда Кучми, Віктора Ющенка, Віктора Пинзеника. Із ким працювалося найкомфортніше?

– До Кучми пішов, бо Чорновіл помер, а Ющенко не взяв участі у виборах 1999-го. Був важкий вибір між колишнім червоним, але трохи демократизованим директором і комуністом Симоненком. Я вирішив спробувати українізувати Кучму. Ющенко – патріотичний чоловік. Діє так, як думає: шанує Бандеру – дає йому героя, цінує козацькі столиці Чигирин і Батурин – відбудовує їх, йому болить Голодомор – будує меморіал. Його політика задала тон демократизації України, яку маємо. Партію Пинзеника я багато в чому наповнював українським змістом. Приємним відкриттям став Петро Порошенко. Спершу ми з ним ледь не хапалися за грудки. Ситуація змінилася на президентських виборах 2004-го. Я тоді займався Кримом. І раптом Порошенко проявляє себе як ефективний організатор і політичний боєць, який уміє тримати удар і досягати результату. Ми з ним і з кількома колегами викрали тираж "Урядового кур'єра", що проголошував Януковича переможцем. Так не дали зафіксувати фальшування виборів ЦВК.

Національна спілка письменників пропонує замість музею Михайла Булгакова в Києві облаштувати меморіал Олександра Кошиця. Підтримуєте цю ініціативу?

– Хтось пам'ятає, хто такий Микола Островський? А колись його було в 300 разів більше, ніж Булгакова в Україні. Певний час Булгаков сприймався як антирадянщик. Утім, чи постраждав він від сталінського режиму, як Лесь Курбас? Ні, він писав так, щоб сподобатися Сталіну.

Україна не має музею Конрада-Коженьовського, Юліуша Словацького, які народилися тут, то з якого дива маємо плекати "хорошого руського"? Для тверезого сприйняття Булгакова можна прочитати його оповідання "Я убив". Твір про те, як мобілізований в армію Петлюри київський лікар, замість того щоб лікувати, вбиває полковника УНР, а потім дезертирує. Оповідання багато в чому автобіографічне: Булгаков був мобілізований як лікар. Щодо вбивства фактів немає, але навіть якщо образ убитого полковника – метафора, вона більш ніж промовиста. Це позиція автора. Явка з повинною перед читачами.

Сотні київських вулиць перейменовано. Що ще треба дерусифікувати в Україні?

– Треба ліквідувати російсько-радянські бренди й торгові марки. Усі ці "альонки" і "мєдвєді на сєвєрє" мають відійти в минуле.

Російська агентура зриває європейські концерти українських співаків, які збирають кошти на наші Збройні сили. Як цьому протидіяти?

– Змінювати громадську думку європейців. Треба, щоб українці в нових місцях поселення активніше комунікували й доносили свою позицію до європейців. Російських провокаторів легко вирахувати. Дехто їх навіть депортує.

Ви написали у фб: "Що довше відкривається Макдональдз, то більше мені хочеться борщу". Любите готувати?

– Можу й плов приготувати. І борщ у мене виходить смачний. От тільки часу на кухню бракує.

Чого найбільше бракує з мирного життя?

– Змоги подорожувати. Поїхав би до Праги й Берліна. У першій чекають літературні справи, в другому – бізнесові.

Що зробите після перемоги?

– Зроблю щось у Бучі й Ірпені. Хочу влаштувати літературно-­музичний фестиваль у Донецьку. Цей край потребує українського подиху. Треба йти туди, де ти потрібен.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×