В донецьких супермаркетах продають товари з Галичини
Поїздку з Києва в Донецьк планував ще з Нового року. Ознайомився з правилами перетину лінії зіткнення, дзвонив за номерами контактних телефонів. Раз навіть додзвонився. Збирав пакет документів, щоб отримати перепустку.
Штаб сектора "Б" розташований у селищі Велика Новосілка. Це захід Донецької області, трохи вбік від траси, що веде із Запоріжжя в Донецьк. Телефоном мені пояснили, що заяву подають лише особисто. Поштою надіслати не можна, як обіцяли спочатку. Про електронне подання можна лише мріяти. Треба приїхати на місце й вистояти чергу. Найзавзятіші займають її з ночі.
У Донецьку мене чекають близькі. Тому купую квиток на поїзд до Запоріжжя, звідти – 3 години автобусом до Великої Новосілки. Кількома днями раніше познайомився у Facebook з місцевою жінкою і попросив її зайняти для мене чергу – щоб мати шанс хоча б подати документи в день приїзду. О пів на дев'яту вона телефонує: "Записала на сегодня. Ваш номер в очереди 1052-й".
У Велику Новосілку приїжджаю близько 12-ї. Йду до селищної адміністрації, де приймають заяви. Біля ґанку товпляться люди. Всі у всіх питають, що і як треба писати. Зразок заяви на стіні, звісно, висить, але ж у кожного своя, унікальна ситуація.
Консультації ніхто не надає, до начальника пробитися нереально. Його кабінет – в райвідділку міліції. На вході чергують хлопці з автоматами. Впускають відвідувачів по одному. Черга довга, люди чекають по кілька годин. Серед інших – знімальна група CNN. Журналістам ВВС пощастило більше, вже отримали перепустки в район бойових дій.
Повертаюся до черги. Проходять 700-ті.
– Обещали, что в течение десяти дней должны выдать, а мы ждем уже две недели!
– Может, заявление потерялось?
– Я приехал из Донецка специально для оформления пропуска. Без него могут не пропустить назад. Что делать? – запитує чоловік років 50.
– Знаете Лесю Украинку? – усміхається до нього молодший
– Ну.
– Леся Украинка решает все проблемы!
Загальний сміх розряджає атмосферу.
– Но начинать лучше с Грушевского.
– А точно возьмут?
– Да все равно вы сегодня в Донецк не попадете, – каже третій. – Со вчерашнего дня весь транспорт на украинском блокпосту заворачивают. В районе Марьинки – бой.
Розумію, що чекати невідомо скільки. Треба знайти, де зупинитися на ніч. Готелів нема, але є гуртожиток ліцею, де навчаються трактористи. 40 грн на добу за ліжко-місце. Санвузол і душова на першому поверсі, проте батареї теплі. Тут живуть солдати, а також міліціонери з мого рідного Калінінського району Донецька. Вони зробили свій вибір на користь "київської хунти".
Гуляю селищем. Бачу відділення Привату і Ощадбанку, "Нової Пошти", кілька кав'ярень із Wi-Fi. Пофарбований у синьо-жовте пам'ятник Леніну. Пальто й краватка – сині, решта – жовте. Кажуть, це зробив місцевий божевільний, колишній член осередку "Свободи". На постаменті написано: "Слава Україні! Героям слава!" Це вже справа працівників комунальних служб.
– Работяги Донбасса восстали из-за того, что их нагнули при Ющенко. А Россия здесь защищает свои интересы! – говоримо з чоловіком років 45.
– На территории Донбасса? – уточнюю.
– Конечно! Америка ведь занимается этим в Ираке, в Ливии. А России почему нельзя?
Телевізор тут приймає російське ТБ, плюс канал "Новоросія".
Дослухаюся до розмов у черзі. Ніхто не каже "наш" або "їхній" блокпост. Зазвичай так: мене перевіряли й ті, й ті. Люди дистанціюються від обох сторін конфлікту. "Это война олигархов. А простым людям промывают мозги. Солдаты – пушечное мясо. За что они воюют?" – найпоширеніша точка зору. Ймовірно, вона здається найбезпечнішою.
На вулицях багато солдатів української армії і військових машин. У кафе за столиком обідають троє в камуфляжній формі. Поруч лежить автомат. На столі графинчик із прозорою рідиною. Говорити відмовляються, мовляв, заборонено інструкціями.
– А можна приносити сюди зброю? – питаю.
– В Донбассе – можно.
За півгодини до завершення робочого дня підходить моя черга подавати заяву. Щоб отримати перепустку, треба мати вагомі причини для поїздок через "лінію зіткнення". У мене вони "залізні". Віддаю документи.
– Чекайте на дзвінок. Ми повідомимо про результат щонайменше за два тижні.
– А можна якось прискорити? – запитую тихіше, намагаючись інтонацією передати натяк.
– Ні, це від нас не залежить. Передаємо документи в райвідділ, а вони оформляють перепустки.
– А чому так довго?
– У першу чергу розглядають заяви юридичних осіб. А таких, вочевидь, дуже багато. Спочатку бізнес, а вже потім – фізичні особи.
Через місцевих знайомих отримую перепустку на четвертий день. Уже потім випадково чую телефонну розмову продавщиці в магазині:
– Да, чтобы не ждать две-три недели. Ну, вроде бы гривен 500 – если за один день, и гривен 300 – если за три.
Нас ніхто не чує.
– Извините, я услышал ваш разговор. К кому нужно обратиться, чтобы ускорить процедуру? – звертаюсь до неї.
– Ну, есть один человек в РОВД, знакомый моего знакомого.
Із Великої Новосілки в бік Донецька є кілька автобусів. Збираюся їхати о шостій. Знімаю готівку в банкоматі, бо далі такої можливості не буде. Автобус майже повний, люди нервують:
– Я без пропуска. Меня не высадят?
– Да у кого они вообще есть, эти пропуска?
– Говорят, с 1 февраля уже не про-
пускают.
– И какой идиот их придумал?!
За 1,5 години перший блокпост Збройних сил України. Солдат перевіряє документи. Нікого не висаджують. Другий український блокпост – минаємо ще швидше. Далі 3 або 4 кілометри нейтральної зони. Праворуч від траси лінія високовольтних опор. Три з них зігнуті аж до землі. Тиша.
Видно блокпост із прапором ДНР. На першому нас не зупиняють. За кілька кілометрів – другий, серйозніше облаштований. У салон заглядає ополченець:
– Все мужчины на выход!
Стоїмо на вулиці, поки сепаратисти перевіряють паспорти.
У Донецьк в'їжджаємо з півдня. Остання перевірка – на блокпосту при в'їзді в місто. Теж виходимо на вулицю. Роздивляюся сепаратистів. Впадає в око, що вони двох вікових категорій: або юнаки,
або бородаті чоловіки під 50 років. За узбіччям видно вкопаний у землю танк.
Переводжу годинник на годину вперед. Тут живуть за московським часом. Їду маршруткою у свій район. Деякі вікна заліплені навхрест скотчем. Підходжу до будинку, в якому прожив майже все життя. Вікна цілі. Квартира – в порядку. Світло, газ і вода є. Телефон й інтернет від Укртелекому працюють. Я вдома.
На підвальному поверсі торговельного центру "Золотое кольцо" працює з десяток ювелірних магазинів. У центрі – кілька дорогих бутиків. Решта зачинені, подекуди вітрини закриті товстими ДСП. На кількох ресторанах і кав'ярнях написано, що вони знову відкрилися.
Я маю кілька доручень. Домовляюся зустрітися з жінкою, чиї діти з Києва попросили передати допомогу.
– Как вам удалось доехать? – запитує вона. – Мы всю ночь не раздевались, чтобы в случае чего быстро выйти на улицу. Так сильно грохотало. Обстреливают почти каждую ночь. Знаете, я уже научилась не поддаваться чувству ненависти. А раньше очень сильно ненавидела и тех, и других. Когда им уже надоест нас убивать? Но ненависть разрушает, – намагається усміхнутися.
Наступна зустріч – із давньою знайомою. Наталія мала власну театральну студію, навчалася на режисера. Зараз у Донецьку працює по інтернету. Перерахувала гроші мені на картку, я ж привіз їй готівку. Зустрічаємося у барі Gung-u-buzz, популярному серед молоді. Відкриваю меню. Замовляю львівське пиво "Роберт Домс".
– Извините, "Домс" закончился, – відповідає офіціант. – Завтра ждем новую партию.
– Саша, ты меня спас! Я хочу выехать в Киев, – каже Наталія. – Но с этой пропускной системой меня не выпустят. За пределами Донецка у меня нет ни прописки, ни родственников, ни официального трудоустройства.
– А если попробовать через Россию, Ростов? Я видел объявления по городу и в соцсетях. Говорят, на российской границе контроль не строгий. Прикинешься беженкой, – кажу. – А дальше через Воронеж и Курск – в Киев.
У Донецьку працюють театри: драматичний, оперний і ляльковий. У першому проходить літературно-музичний вечір до 155-річчя від народження Чехова. З Наталією йдемо до театру під звуки далекої канонади. На дверях – прохання не приносити зброю. Такі оголошення з'явилися і на вході в інші заклади.
Увечері на центральній площі канонаду чути дужче.
У будівлі колишньої райради Ворошиловського району тепер Міністерство доходів і зборів ДНР. Усередині кілька віконець, в які можна здати податкову звітність. На дверях велике оголошення про збір коштів для постраждалих в АТО.
Навпроти університету – супермаркет "Брусничка". Беру з полиць улюблений львівський сік Galicia, пляшку пива "Першої приватної броварні". На обох товарах дата розливу – жовтень 2014-го. Шоколадка Roshen запакована теж торік у жовтні. Вода "Моршинська" – розлита 5 січня цього року.
У черзі бачу, що люди розраховуються картками. Дивно. Адже на території, підконтрольній терористам, термінали не працюють. Та це не термінал. Касир бере мою приватівську кредитку, в інтернеті вводить її номер. Система працює як інтернет-магазин. За словами місцевих, розрахуватися так можна ще в супермаркеті "Обжора". Там також багато товарів з інших регіонів України, включаючи Галичину. А от знайти російські мені не вдається.
Увечері запрошують на посиденьки місцевої інтелігенції. Розказую, що за кілька днів повертаюся до Києва.
– Вас не мобилизовали в украинскую армию? – запитують. – Порошенко объявил чуть ли не тотальную мобилизацию. Мы слышали, что в Западной Украине мужчины массово бегут в Польшу. И теперь солдаты на блокпостах хватают всех подряд и заставляют воевать против ополчения.
– Впервые слышу, чтобы хватали всех подряд.
– Будьте осторожнее. Раз уж вы обосновались в Киеве, то не попадайтесь им на глаза.
Розмова йде під звуки залпів і вибухів.
– Ой, что-то очень громко! Это в соседнем районе. Украинские диверсионно-разведывательные группы. Как можно воевать с мирным населением? И за что? Только за то, что мы посмели на референдуме высказать свою позицию, – позіхають. – Мы голосовали за федерализацию. Чтобы не трогали русский язык и чтобы экономически наш регион был более самостоятельным, меньше отчислял Киеву.
– А как же дотации? Ведь согласно официальной статистике, все эти годы Донбасс получал из государственного бюджета больше, чем перечислял туда, – намагаюся м'яко полемізувати.
– Многие предприятия были зарегистрированы в Киеве и платили там налоги. Но фактически производство находилось в Донбассе. А как в Киеве? Война сильно ощущается?
Слухаю не втручаючись.
– Вот Порошенко объявил мобилизацию, теперь они ощутят! А еще сильнее почувствуют, когда ополчение перенесет военные действия в сторону Запорожья и Днепропетровска. Тогда, наконец, у нас в Донбассе будет спокойно. А какие настроения среди киевлян? – знов до мене.
– Разные, – пожимаю плечима.
– Они что там действительно все верят, что против них воюет Россия?
– Да, – кажу, – эта точка зрения преобладает.
Позіхають.
– И за что можно так ненавидеть Россию?! Да еще и выстраивать на этой ненависти собственную идентичность! Ведь что останется от украинской идентичности, если убрать из нее русофобию? Что им сделал Путин? Неужели они не понимают, что Путину совершенно невыгодно иметь у себя под боком войну?
Додому йду о пів на десяту, щоб устигнути до комендантської години. Патрулів не видно. Вулиці порожні. Міський транспорт припиняє працювати близько 20.00. Ополченців стало значно менше, ніж восени. Постійний шумовий фон – далекі артилерійські залпи й вибухи. Вдома, за закритими вікнами, майже нічого не чути. Раптом із вулиці – незнайомий потужний звук. Відчиняю вікно, виглядаю. По бульвару, в бік центру пре танк.
На сьомий день виїжджаю з Донецька. Автобусом до Запоріжжя, звідти поїздом у Київ. Рейс о восьмій ранку. Квитки починають продавати за годину до відправлення. Вартість 155 грн.
На блокпосту ДНР вимагають пред'явити паспорти всіх чоловіків. Звіряють прізвища зі своїм списком. У ньому кілька аркушів А4. Нікого не затримують.
На українському блокпосту кожен пасажир має пред'явити паспорт і документ, що дає йому право перетнути "лінію зіткнення".
Ще по одному блокпосту – на в'їздах у Дніпропетровськ і Запорізьку області. Вони облаштовані серйозніше, ніж на передовій – землянка з траншеєю й укріплення з бетонних блоків. Укотре виходимо на вулицю і пред'являємо паспорти. На відміну від сепаратистів, обличчя солдатів ЗСУ, як правило, закриті.
У Запоріжжі вражає величезна кількість людей, які гуляють містом. За тиждень у Донецьку я від цього відвик.
13 
1
Коментарі