Козак Іван Сірко навчив французів їсти виделкою
Належу до давнього козацького роду. Мій прапрадід був козаком Канівського куреня. Батьки Ганна й Олекса завжди були націоналістично налаштовані. Двоє моїх старших братів воювали в Українській повстанській армії. 1950 року мати пішла на сповідь до православного священника Московського патріархату і зізналася в цьому. Братів на 15 років заслали, одного – у Воркуту, другого – в Караганду. А нашу сім'ю виселили на північ Казахстану.
Туди приїхали в березні. Стояли морози. Українців підселяли в юрти до казахських родин. Ближче до осені ми викопали власну землянку. Житло накрили очеретом, замастили глиною. Всі українці працювали в колгоспі.
На Різдво ходили одне до одного колядувати. Грошей не було, то давали пиріжки. Українці готували страви, до яких звикли вдома, – варили борщ, ліпили вареники. Ми з собою привезли жорна, вдома мололи зерно собі й іншим. З водою були проблеми. По неї їздили за 30 кілометрів.
Вечорами в хаті збиралися виселені українці. Співали. Потім чоловіки курили люльки й заводили розмову. Я ще зовсім малий був, але прислухався. Подобались історії про Івана Богуна та Івана Сірка, бо ж і сам маю таке ім'я. Вислів Сірка "Рабів до раю не пускають" запав у серце. Захотілося бути схожим на козаків.
Школярем вирішив відростити козацьку чуприну. Звісно, вчителі робили зауваження, казали батькам. Але я відповідав, що зачіска – то особиста справа. Тим більше, що батьки мене підтримували. Але наприкінці навчального року директор перед усією школою відчикрижив мені чуба й вистриг на голові хрест. Усе літо не стригся. 1 вересня знову прийшов із чуприною.
Навчався в російськомовній школі. Казахської не вивчали. Директор змушував учнів переписувати російські тексти, "чтобы сделать из нас русских".
В Україну повернувся через 16 років. Одразу забрали в армію на північний флот у Мурманськ. Відмовився присягати радянській владі. Через це відправили в будівельний загін. Там також змушували поголити голову. Я відмовлявся. Пояснював: це національна ознака, як вуса у грузинів. Та аргументи не допомагали. Щомісяця примусово голили. Після армії вже 50 років не міняю зачіски.
Працював на Червоноградській і Великомостівській шахтах. Стався обвал. Я 8 годин лежав під завалами, доки не витягли рятувальники. Отримав серйозне поранення. Гірською породою розпороло живіт, пішло зараження крові. Три перші доби був у комі. Не подавав ознак життя. Медики подумали, що я помер, відправили до моргу. Коли перед самим розтином раптово відкрив очі, одна студентка зомліла. Потім майже пів року пролежав у лікарні при Львівському медінституті. Про нещасний випадок є нагадування на все життя – втратив великий палець на правій руці.
Маю п'ять вишитих сорочок. Усі – подаровані. Одну вишила покійна сестра. Також маю кілька шароварів. Блакитні вдягали кінні козаки, у червоних ходили піші – щоб під час бою не помітна була кров.
1985 року пройшов у козацькому одязі Червоноградом. Мене забрала міліція, направили до психіатра. Лікарка подивилась і сказала: "Радянські люди так не ходять". Я спитав: "А що, на головах ходять?"
Чайка "Пресвята Покрова" – ровесниця незалежності України. Козаки з товариства "Кіш" почали її споруджувати, коли до Львова привезли великий карпатський дуб. Ми освятили його і взялися за роботу. Закладка киля козацької чайки відбулася на свято Покрови. Звідси й назва.
Частину грошей на будівництво наколядували на Різдво з товаришами-козаками. Деякі кошти на матеріали виділяла міська рада, головою якої був В'ячеслав Чорновіл. Приєдналися активісти зі Львова та інших міст. Нашим художнім керівником став реконструктор Василь Качмара. Креслення й описи брали в архівах. Хлопці їздили у військово-історичний музей у Санкт-Петербурзі, де зберігається половина корпусу чайки, аби ще раз перевірити розміри.
Будували на столярній фабриці в місті Брюховичі. Корпус чайки виготовлений із дуба. Палуба й весла – із сосни. Довжиною вийшла 22 метри, шириною – майже 4. Робота виявилася точна. 1999 року з дна Дніпра поблизу острова Хортиця підняли затонулий човен козацької епохи. Він мав майже такі ж параметри.
На озері Наварія в однойменному селі Пустомитівського району Львівщини вчилися ходити вплав, веслувати, ставити вітрила. Потім трейлером перевезли чайку до Києва. Звідти вирушили в першу подорож – до Стамбула. На судні було 56 козаків. Веслували по черзі. Спали на лавах.
Йшли так, як 300 років тому ходили козаки. Швидкість була різна, залежала від погоди. В негоду налягали на весла зі словами "сало, сало" – ставало веселіше. На морі нікуди не дінешся, втекти не вдасться. У шторм потрапляли переважно вночі. В темряві не бачиш, які хвилі. Дізнавалися, що високі, коли нас накривало.
Ліків не брали, і ніхто не хворів. Не мали спиртного. Везли сало, сухарі, в'ялену рибу, консерви, у бочках – квашену капусту. Коли прибували в якусь країну, тоді їли, як цивілізовані люди.
На чайці виконував обов'язки гармаша (майстер, який виготовляв та обслуговував гармати. – Країна). Звідси моє прізвисько – Забабаха. Стріляти вчився на Яворівському полігоні. Технологія стрільби з гармати проста. Вони не бойові, але дух добрий виходить. Хоч би в який порт заходили, давали сальву (залп. – Країна). Вперше – у Стамбулі. На гелікоптері прибула поліція. Вимагали документи. А в нас не було ні закордонних паспортів, ні віз. 8 годин просиділи у відділку. Дали запит в Україну, і вже наступного дня передали папери. Газети написали, що козаки взяли Стамбул. Але турецька влада поставилася до нас добре. Запросили в покої Роксолани, куди нікого не пускали.
Жодної країни не попереджали про візит. У Швеції теж мали проблеми з поліцією. Пристали до берега, де стояв чотирипалубний туристичний лайнер. Ми дали сальву. Поліція виписала 15 тисяч євро штрафу. Мовляв, це заповідник і тут 50 років ніхто не стріляв. Добре, що з нами був історик, який досліджував Північну війну й козаків. Він пояснив ситуацію, обійшлося.
Мандрував 17 років. Побував у Туреччині, Греції, Італії, Німеччині, Данії, Швеції, Норвегії, Нідерландах, Франції, Великій Британії. На чайці пливли у звичайному одязі, щоб не пошкодити козацького, а в портах переодягалися. У Норвегії побачили, що ми бідно вбрані, і подарували теплі натовські комбінезони. Вони світяться в темряві. Коли приїхали туди, стояла чудова погода. Місцеві казали, 100 років такої не пам'ятали.
Французи знають про добу козацтва краще за нас. Там дізнався, що Івана Богуна вважають першим шаблістом Європи – міг вправлятися двома шаблями 4 години підряд. Французи не соромляться розповідати, що козаки Івана Сірка навчили їх їсти виделкою.
У Марселі зайшли в бар. Випили по три чарчини й почали вигукувати: "Будьмо! Гей!" Відвідувачі повиходили. Власник сказав: "Це клуб не для геїв. Є інший, вам туди". Коли дізнався, що ми козаки, вибачався. Після цього інциденту в місто з'їхалося півтори тисячі геїв. Хотіли поспілкуватися з нами. Ми відмовилися.
Офіційно не був одружений. Колись у газеті написали, що в мене 113 жінок. Звісно, це жарт. 30 років живу з коханою жінкою в козацькому шлюбі – без штампу в паспорті. Вона була заміжня, але розлучилася заради кохання.
У лівому вусі ношу кульчик. Він символізує, що я останній в роду. Коли такий козак помирав, прикрасу продавали й ховали його за виручені гроші. Їх мали право носити козаки, які бували в морських походах. Вірили, що він оберігає в боях.
Не боюся ходити по битому склу й по вогню. У цій справі головне – не вагатися ні секунди. Те саме з кіньми. Вони відчувають, що людина боїться, і до себе не підпустять.
У середині жовтня був у кінному поході. Вирушили від Червоної Слободи на Черкащині та пройшли місцями козацької бойової слави. Козаки з Нікополя на Дніпропетровщині привезли точну копію хреста, що стояв у Микитинській Січі, коли Богдана Хмельницького обирали гетьманом. Його поставили біля Іллінської церкви в селищі Суботів.
4 
1
Коментарі