Ексклюзиви
Пʼятниця, 22 червня 2018 14:15

Комірчина була без меблів, з купою мотлоху. Я з дощок змайстрував собі ліжко

30-річний Микола Бурмек-Дюрі підкурює цигарку "Прилуки" на автобусній зупинці. З нагрудної кишені вельветового піджака виглядає синій ковпачок дешевої ручки. Микола – письменник. У квітні видав роман "Щоденник молодого рома-мандрівника". За основу взяв власну біографію. Живе в ромському таборі села Великі Ком'яти Виноградівського району на Закарпатті.

Від центру до хати Миколи – майже 3 км. Йдемо пішки широкою асфальтованою дорогою.

– У народі центральну вулицю так і називають – циганською, – каже Микола.

У селі живе майже тисяча ромів. У родинах спілкуються закарпатським говором. Ромську можна почути тільки серед старших.

– Я історією займаюся, – продовжує Микола. – Коли і як ми тут з'явилися. Уперше ромів на Закарпатті зафіксували 400 років тому. Прийшли з Росії. Це була родина одного коваля – мого пращура. Третина ромів Закарпаття – мої родичі з прізвищем Бурмек.

  Микола БУРМЕК-ДЮРІ, 31 рік, письменник. Народився 9 червня 1987-го дорогою в лікарню у ”швидкій”. Тоді його мати-ромка була з родиною на заробітках у селі Цибулів Монастирищенського району на Черкащині. Батько залишив сім’ю після народження сина. Молодша з двох сестер померла дитиною. Жив у селі Верхня Визниця Мукачівського району на Закарпатті. У 10 років переїхав до Києва. З матір’ю та молодшою сестрою орендували квартиру. Микола торгував польовими квітами на Хрещатику й на майдані Незалежності, взимку – лимонами біля метро Святошин. Збирав огірки, картоплю, працював будівельником, організовував ромські будівельні бригади. У вільний час займався самоосвітою. 15-річним переїхав із родиною в село Великі Ком’яти Виноградівського району на Закарпатті. Живе там досі в ромському таборі. Пішов навчатися одразу до п’ятого класу. Йому було 17 років. Додатково відвідував уроки малювання у Виноградівській школі мистецтв імені Бели Бартока. За фінансової підтримки Ромського освітнього фонду вступив до Карпатського університету імені Августина Волошина. У червні 2018-го отримує диплом магістра права. З 10 років пише вірші. Автор оповідань, казок і романів – про ромів. У квітні цьогоріч з’явилася його друга книжка ”Щоденник молодого рома-мандрівника”. Першу, ”Вікно у минулі роки”, написав спільно зі своїм дідом Ласло Дюрі – головою громадської організації ромів Виноградівщини ”Романо-дром”. Досліджує історію ромів Закарпаття. Неодружений. На фото: Микола Бурмек-Дюрі у себе вдома показує журнал зі статтею про свою нову книжку ”Щоденник молодого рома-мандрівника”. Пише вірші, романи, оповідання й казки про життя ромів
Микола БУРМЕК-ДЮРІ, 31 рік, письменник. Народився 9 червня 1987-го дорогою в лікарню у ”швидкій”. Тоді його мати-ромка була з родиною на заробітках у селі Цибулів Монастирищенського району на Черкащині. Батько залишив сім’ю після народження сина. Молодша з двох сестер померла дитиною. Жив у селі Верхня Визниця Мукачівського району на Закарпатті. У 10 років переїхав до Києва. З матір’ю та молодшою сестрою орендували квартиру. Микола торгував польовими квітами на Хрещатику й на майдані Незалежності, взимку – лимонами біля метро Святошин. Збирав огірки, картоплю, працював будівельником, організовував ромські будівельні бригади. У вільний час займався самоосвітою. 15-річним переїхав із родиною в село Великі Ком’яти Виноградівського району на Закарпатті. Живе там досі в ромському таборі. Пішов навчатися одразу до п’ятого класу. Йому було 17 років. Додатково відвідував уроки малювання у Виноградівській школі мистецтв імені Бели Бартока. За фінансової підтримки Ромського освітнього фонду вступив до Карпатського університету імені Августина Волошина. У червні 2018-го отримує диплом магістра права. З 10 років пише вірші. Автор оповідань, казок і романів – про ромів. У квітні цьогоріч з’явилася його друга книжка ”Щоденник молодого рома-мандрівника”. Першу, ”Вікно у минулі роки”, написав спільно зі своїм дідом Ласло Дюрі – головою громадської організації ромів Виноградівщини ”Романо-дром”. Досліджує історію ромів Закарпаття. Неодружений. На фото: Микола Бурмек-Дюрі у себе вдома показує журнал зі статтею про свою нову книжку ”Щоденник молодого рома-мандрівника”. Пише вірші, романи, оповідання й казки про життя ромів

Ви у своїй книжці розділяєте ромів і циган.

– Роми – це майбутнє. Цигани – минуле, це ті, які мандрували.

Які роми майбутнього?

– Як звичайні українці мають постійну роботу, громадянські права, беруть участь у житті суспільства, їхні діти ходять до школи. В Ужгороді є ромська школа. Там дітей так виховують, що вони не знають, яке воно життя у постійних мандрах у пошуках заробітку.

Праворуч з'являється охайна будівля школи з обгородженим футбольним полем зі штучним газоном. Тут Микола відвідував старші класи.

У прохолодному коридорі луною розходиться розмова двох жінок, що виходять із кабінету. Одна з них – директор, Надія Мудра. Висока і ставна, років 40 на вигляд.

– Микола був спокійний, завжди сидів на останній парті. Вірші писав, розказували вчителі української мови, – говорить Надія Юріївна. – Взагалі, ромських дітей до нас ходить мало. А хто й пішов учитися, то погано відвідує. Коли я була класним керівником, мала дівчинку – Штефанко Марійку. Добре вчилася. А в 11 класі вийшла заміж.

То не так від дітей залежить, як від батьків. Іду недавно, бачу одного ромського хлопчика, питаю: "Чому не ходиш у школу?" А тут бабка його: "Що ви причепилися? Йому вже женитися треба".

– У мене два племінники сюди ходять, – каже Микола.

– Максим ваш ще ходить, а Ласло… Не хочуть. То в Київ на місяць поїдуть. І мама не сприяє. Ходили до них і класний керівник, і соціальні служби – реакція слабка. Всі діти – хороші, з однолітками дружні. Немає проблем, крім відвідування.

– Так і є, – опускає очі Микола. – Вчора говорив про це з дітьми. Ще буду розмовляти. Але вони слухають і роблять своє.

Їм потрібна школа, щоб світогляд мінявся. Бо живуть компактно серед своїх. Коли виходять у світ, все одно що йдуть за границю. А якби ходили до школи, то почувалися би вільними, своїми. Є такі дорослі, що не можуть навіть розписатися. Старші, як пенсію отримують, сонечко малюють або хрест.

Микола пішов до школи одразу в п'ятий клас. До цього часу жив у Києві, заробляв. У вільний час займався самоосвітою.

– Спілкувався з однокласниками, але й тримався осторонь, – розповідає він дорогою. – У п'ятому класі мені було 17 років, однокласникам – по 11–12. Різні інтереси. Я на той час уже всю Україну об'їздив і всякого спробував. Школярі з мене не насміхалися. Більше – роми. Коли додому повертався, то думав, аби менше людей було на вулиці. Різними манівцями обходив.

Потім вступив у перший-ліпший університет, який ся трапив на дорозі, Карпатський в Ужгороді. Прийшов у приймальну комісію. Там запитали, на кого хочу йти. "Не знаю. Мені аби вчитися", – відповів. – "Запишемо на "фінанси і кредит", у банку будеш працювати", – сказали. – "Ні, там математика". Так мене записали на юридичний. Улітку отримаю диплом.

Сьогодні мав бути в Ужгороді, навчаюся на денній формі. Через вас залишився. Живу в гуртожитку. Плачу за нього 250 гривень у місяць. На вихідні приїжджаю сюди.

У книжці темі гуртожитку ви присвятили цілий розділ.

– На першому курсі мене мали поселити. Комендант навмання видала ключі від кімнати. Там уже жили два хлопці. Коли побачили мене, одразу зникли. Незабаром прийшла комендант і відвела мене у підвал. У кінці коридору показала на двері. За ними була комірчина 2 на 2 метри без меб­лів, із купою мотлоху. Це і було моє нове помешкання. З дощок змайстрував собі ліжко. Скаржитися не йшов. Мені було найголовніше, що тепер я студент. Жив так три місяці, доки мене випадково у підвалі не побачив ректор: із техпрацівниками шукав причину, чому зникла в гуртожитку вода. Наказав дати мені нормальну кімнату.

У квітні з Лисої гори в Києві вигнали ромів. Хто вони?

– То угорські роми. Прийшли на Закарпаття, коли воно було під Угорщиною. З того часу навіть українську мову не вивчили. Від нас відрізняються способом життя. За нами закріпилася назва "російські" роми. Але напишіть "українські". Так правильно. Хоча ніхто так і не говорить. У Виноградові живуть ловарі й келдерари.

Правда, що у Виноградові ромів не пускають до ресторанів?

– Буває зайде, а його не хочуть обслуговувати. Офіціанти ігнорують. Якось я зайшов у заклад. Там стояла черга. Переді мною – старша ромка. Коли вона підійшла до каси, молодий чоловік із нею перейшов на "ти". Але та звикла до такого ставлення. Нічого не сказала.

З вами були такі ситуації?

– Ні. По мені не скажеш, що я – ром. Усі думають, мадяр.

Який повинен бути ром?

– Мабуть, у костюмі повинен ходити, волосся має бути велике.

Ви у книжці щодо українців вживаєте слово "гадж'є" – "чужий". Чому не говорите "українці"?

– Так тут повелося. Нас називають "цигани", а ми їх – "гадж'є". Йдуть діти зі школи вулицею і дражнять наших: ви, цигани! Ну, і наші їм у відповідь.

Хто тримає владу в таборі?

– У кожному є лідер. Десь їх називають баронами.

У вас теж такий є?

– Так. Ласло Дюрі. Мій дід.

Хата лідера табору 67-річного ЛаслО Дюрі – невелика, саманна. На вхідних дверях полущена біла фарба, посіріла від часу. Поряд стоять нові, часто – двоповерхові, будинки інших мешканців табору.

– Оце я живу тут, – Микола відчиняє невисоку хвіртку. – У нас нема баронів, тих, що сидять у золоті, а навколо – старі халупи. То в угорських ромів, келдерарів.

Вдома – мати 52-річна Людмила і племінник Руслан, 8 років. Ласло Дюрі поїхав на з'їзд ромів. Він очолює виноградівську громадську організацію "Романо-дром". Раніше возив ромів району по Україні на заробітки.

У будинку є дві кімнати й трохи старих меблів. Пахне сирістю. Крізь зашторені вікна слабко пробивається світло. У кімнаті Ласло Дюрі стоїть комп'ютер. На полицях шафи – старі фотографії родини. До стіни пришпилений саморобний прапор ромів – червоне колесо на синьо-зеленому тлі.

  Мати Миколи Бурмека-Дюрі Людмила стоїть на подвір’ї свого будинку з онуком Русланом. Закінчила шість класів школи. Їздить на заробітки до Києва – продає на вулиці квіти
Мати Миколи Бурмека-Дюрі Людмила стоїть на подвір’ї свого будинку з онуком Русланом. Закінчила шість класів школи. Їздить на заробітки до Києва – продає на вулиці квіти

В іншій кімнаті по миготливому екрану телевізора йде серіал. На столику біля дверей туляться пляшка олії, чай у пакетиках і крупи. Біля нього порається мати – невисока й худа.

– Микола з дитинства любив писати, – говорить Людмила Ласлівна. З її обличчя не сходить легка усмішка, очі опущені. – Найбільше любив, щоб я йому читала книжки. Нич не хотів, щоб йому купляла, – лиш зошит, олівець. Малював. Хотів у школу. Відвела. Сама шість класів закінчила. Що любить, пускай то робить. Я рада.

Микола нахиляється під стіл. Витягує коробку. Вона заповнена його останньою книжкою. Її вихід профінансував міжнародний фонд "Відродження". Це друга книжка Миколи Бурмека-Дюрі. Першу, "Вікно у минулі роки", написав спільно з дідом.

– Написав книжку – й роздав. Не заробляю на цьому.

Не хочете бути письменником?

– Юрист і письменник – то несовмєстіме.

Чому?

– Совмєстіме? – Миколи широко розплющує очі. – Бо дехто мені казав, що – ні. Недавно порахував: маю 760 товстих зошитів, списаних віршами, дослідженнями, казками про Україну, про минуле, про ромів.

Що любите читати?

– Українських класичних письменників – Василя Стефаника, Дмитра Павличка. У Павличка про кохання написано класно. Але треба читати закони, бо я юрист. Як відкриваю їх, уявляю, що це – художній твір.

Микола народився у "швидкій" в Черкаській області. Машина не встигла доїхати до лікарні. На Черкащину його дід привіз бригаду ромів на заробітки. З собою взяв доньку.

– Я виріс без батька, – розповідає Микола. – Він через кілька місяців залишив нас. Помер 5 січня цього року. Зайшли до нього додому, а він вже кілька днів на полу лежить. Я не був на похороні. Люди зібралися та поховали його. Я так і написав про нього: "Забутий усіма, покинутий дітьми, коханками, дружинами помер на самоті".

Коли зустрічалися, він робив вигляд, що не помічає мене. Я не одна його дитина. У нього вони по цілому Закарпатті. Любив жінок.

Мене виховував дід. Тому не відчував, що росту без батька.

Коли тут одружуються чоловіки?

– Як і дівчата – у 13–14 років.

Вам уже 30. Нічого не кажуть?

– Та усі кажуть. А де її шукати?

Серед своїх?

– Усі люди однакові. Мій вуйко живе з неромкою 32 роки. Файно живуть. Як правило, у шлюбах між ромами і чужими переїжджають до нас. Навіть, коли хтось помирає з подружжя, то до своїх не повертаються.

Головному герою вашої книжки дів­чина відмовляє, бо він для неї дуже розумний.

– Було таке. Вірші їй розказував. А вона у школу не ходила, тому не розуміла такого. Для неї це принизливо, що чоловік більш освічений. Та й нема про що побалакати. Дівчата говорять, як скорше заміж вийти, гроші заробляти, дітей народити.

Чим ромські жінки відрізняються від українських?

– Дуже балакучі.

Збираєтеся всією родиною на свята?

– Так, 8 квітня збиралися на Міжнародний ромський день. Кидали в річку квіти. Робили пікнік. Моя родина – це 200–300 чоловік. До діда на день народження стільки приїжджають. Тоді йдемо на річку чи стадіон. Вогонь розкладаємо, стіл накриваємо.

На столі найважливіше м'ясо?

– Так. Наша основна страва – картопля з м'ясом.

Маєте цікаву традицію похорону.

– У ніч перед ними проводимо гуляння – фечеги. Грають у них лише хлопці. Стають колом. Один із зав'язаними очима у зігнутій позі – посередині. По черзі йому наносять удари нижче пояса. За кожним разом він знімає пов'язку і вгадує, хто це зробив. Якщо вгадає, та людина стає на його місце. Якщо немає небіжчика, то у фечеги не грають – аби не накликати смерть.

Також перед похоронами грають у "Яму". Один стає у колі й говорить: "Я впав до ями. Аби витягти, треба щоб хтось із дівчат мене поцілував". І вибирає дівчину. Цілуються, кому куди приємніше. Коли труну несуть на цвинтар, попереду йде піп – молитву читає, потім – родичі, а позаду – музиканти грають улюблені пісні небіжчика.

Звідси роми їздять на поминальні дні до Києва?

– Так. Мама цього року не їздила. А минулого була. Привозять мішки цукерок. Дітей багато – з'їдають за кілька тижнів. Найкраще їхати на Лісове, бо воно найбільше. На Байковому – самі знаменитості. Через це багато поліції.

У Київ їдемо на тиждень. Живемо на орендованих квартирах. А не у шалашах, на вокзалах, як угорці. У неділю йдемо на Лісове, у понеділок – де ця жінка із мечем, у вівторок – на Байкове, у середу – на Нивки, у четвер – на військове.

Навіть можна дістати 300–400 гривень милостині у день. Плюс – півмішка цукерок.

Ромським хлопчикам після 12 років не можна просити милостиню?

– Так, бо потім на вулицю в таборі не вийде – то великий сором. Після 12 треба йти на заробітки. А то й після 10. Я просив милостиню до 12.

З того часу у хлопців вже думки про дівчат, про весілля.

Виходимо на вулицю. Мати Миколи біжить за нами з ковдрою, щоб заслати лавку під парканом. По дорозі тарабанить невеликий трактор із причепом. На ньому купа металевого непотребу і двоє ромів.

– Це з сусіднього села. Вони займаються брухтом, – пояснює Микола.

Щоліта він їздить до Києва продавати квіти. Це – основний заробіток ромів із його табору. Квіти пропонують водіям на світлофорах, носять по Хрещатику.

Скільки можна заробити на квітах?

– За літо – до 10 тисяч гривень додому привозимо. Зараз – ландиші, скоро почнуться волошки. А потім – кукурудза. Її вареною продаємо на базарі чи біля входу в метро. Можна рози продавати. Купувати в бабусь вдома по 5 гривень, збувати – по 20. Або йдуть на базу по чорницю, малину. Раніше їздили на базу на Куренівський ринок. Я там у 9 років щоранку з дідом сосиски купував – 5 гривень за кіло. Брали лимони по гривні кіло. Під вечір ми з бабою йшли до входу в метро Святошин. Я продавав лимони. Бабуся навпроти – сосиски по 20 гривень. Торгували до 23:00. Жили в орендованій квартирі на Виноградарі. В інших кімнатах – наші родичі із сім'ями. Спали навіть на коридорах. Зараз наші роми знімають житло у Нових Петрівцях.

Ким працюватимете після отримання диплома?

– Мені непринципово. Можу і вулиці підмітати.

Сусіди приходять за юридичною допомогою?

– Просять заяву написати – то у сільську раду, то в суд. З інших сіл дзвонять на консультацію. Питають, як дитину у школу віддати.

На лавці біля невеликого присадистого дому в чорній сукні з ціпком сидить Людмила Габакан, 80 років.

– На Колю ми ся не обижаєм. У нього хороша сім'я. Два роки назад у нас було нехарашо – пропало світло. Я його попросила – він написав, куди треба, щоб настроїли, – говорить жінка.

За кілька дворів – обійстя з великим доглянутим будинком і клумбами навколо. З-за білої автівки виходить жінка в коротких шортах. Волосся зібране на тімені, у вухах блищать золоті сережки.

– Серед нас таких, як Микола, немає, – говорить 32-річна Альбіна, мати п'ятьох дітей. – Даже нема нормально грамотних. Я, наприклад, не знаю читати. То велике діло, що він пише книжку про ромів. Хай люди знають. Бо часом чують, що ромка, – і їй чести немає.

У мене мама грамотна, дід – грамотний. Мої всі діти ходять до школи. Цей мальчик ходить, – показує на хлопця, на голову вищого за себе. – Мені директор каже: "Аби ж він учився, як Микола".

Питаю хлопця, ким хоче бути.

– Мілітіштом, – відповідає.

– Міліція, – пояснює мати. – А другий хоче бути футболістом. За школою умирає. Буває, плаче, аби йти на уроки.

Повертаємося з Миколою у центр на автобус до Виноградова. Я – на ночівлю. Він – у справах. Біля магазину чоловік у шортах і з білявим волоссям просить у Миколи пригостити куривом. Той віддає останню цигарку "Прилуки" разом із пачкою.

Зараз ви читаєте новину «Комірчина була без меблів, з купою мотлоху. Я з дощок змайстрував собі ліжко». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 62
Голосування 3 жовтня, "Динамо" - "Шахтар". Як закінчиться матч?
  • 1) перемогою "Динамо"
  • 2) нічиєю
  • 3) перемогою "Шахтаря"
Переглянути