Українська мова має звучати впевнено, без агресії, але й без вибачень

Потрібна стратегічна українізація, підкріплена законодавчою базою, – каже Уповноважена із захисту державної мови Олена Івановська

У Центрі та на Сході України протягом 20 років після проголошення незалежності російська мова лишалася панівною. Чому навернення українців до рідної мови так затягнулося?

– Колоніальну політику, що тривала понад 300 років, не можна подолати швидко. Те, що процес повернення українців до своєї мови затягнувся, – свідчення того, як глибоко нас русифікували. Адже Російська імперія працювала століттями не лише через заборони, а й підміною понять: українську зводили до хатньої, а російську подавали як мову успіху.

 

Я навчалася в українській школі, та поза нею на власному досвіді пересвідчувалась у наданні переваги вживанню російської повсюди – у гуртках, у спорті. Вона була мовою міст, що протиставлялася "сільській мові" з метою дискредитувати село й пов'язану з ним традиційну культуру. Це була складова процесу денаціоналізації.

Коли 1991 року впав Радянський Союз, ми отримали формальну свободу, але не одразу внутрішню. Російська ще десятиліттями залишалася панівною в медіа, бізнесі, шоу.

10-та стаття Конституції декларувала, що єдиною державною мовою є українська. У 1990-х і 2000-х держава ще не мала сили провадити послідовну мовну політику. Не було українськомовного медіапростору, українських кінотеатрів, телевізійного контенту, навіть достатньо перекладів і книжок.

А ще політики зробили мову заручницею своїх кампаній. Щойно наближалися вибори, вони діставали "мовну карту" й ділили країну на "українськомовний захід" і "російськомовний схід". Це було найцинічніше, бо так у свідомість мільйонів вкладалося відчуття, що мова – це політика, а не душа. І тільки після 2014 року, коли Росія прийшла війною, стало очевидно: мова – це не питання виживання. Пересічні громадяни прокинулися від летаргійного сну й почали шукати точку опори. Інстинкт самозбереження пробудив приспану самоідентифікацію. Людина маркувала свій життєвий простір мовою та кольорами – 2014-го все було розфарбоване в жовто-блакитне та червоно-чорне. Це були природні кроки в момент реальної небезпеки.

Наступний етап – 2022 рік, що став піком навернення українців до рідної мови та утвердження людьми інших національностей приналежності до політичної української нації через мову.

2019-й був знаковий рік – у квітні ухвалили Закон про забезпечення функціонування української мови, що дав інструмент для забезпечення природного права українців отримувати послуги українською.

Процес повернення до української триває так довго, бо ми мусимо вилікувати не лише мовну, а й психологічну травму – подолати внутрішню невпевненість у тому, що українське може бути сучасним, гідним, престижним. І сьогодні ми нарешті це зробили. Українська звучить природно, впевнено, гучно – на радіо, в кіно, в армії, в бізнесі, у школі. Вона більше не потребує виправдань.

Під час Помаранчевої революції та Революції гідності був сплеск патріотизму, люди починали переходити на українську. Але з часом цей запал пригасав і починався відкат. Чому так відбувалося?

– Це суто українська риса – коли припече, то ми ладні зупиняти танки, стояти в мороз на Майдані, доводити своє право і свою правду. Але потім настає рутина, що менш цікаво для нашої романтичної натури. Проте цієї роботи ніхто за нас не зробить. Ми налаштовані покласти душу й тіло за свої права і свободи, демонструємо всьому світу свою безкомпромісність. Але людина не в змозі весь час тримати цей запал – вона згоряє. Її треба постійно підтримувати та вмотивовувати. Держава має запропонувати інструменти, що не дадуть зупинитися. Бо коли ми зупиняємося на цьому шляху – це найнебезпечніший момент. Запускається інерція – і нас відкидає на початкову позицію.

Людина з часом до всього звикає, зокрема й до війни. Обстріли і тривоги вже стали для нас буденністю. Це звикання теж стало психологічним фактором, що сприяє відкату. З початком війни люди переходили на українську, щоб не ідентифікувати себе мовно з ворогом, що прийшов нас убивати. Але минуло пару років – і вони повернулися у свою комфортну мовну бульбашку.

Серйозних застережень від держави немає. Законодавство не регламентує впливу на приватну сферу. Ми демократична країна, і підслуховувати у шпарину, якою мовою спілкуються вдома, не гоже. Але навіть у публічному просторі ніхто, крім громадянського суспільства, не зможе реалізувати ці контрольні функції. Наша інституція налічує 35 осіб. Представництво в регіонах – п'ять осіб. Статистичні дані, які ми наводимо, – це здебільшого Київ, Одеса, Суми та Дніпро. Але наша інституція все одно виконує надважливу функцію – вона захищає мовні права українців говорити у своїй країні своєю мовою. Хоча я мрію про часи, коли посада Уповноваженого із захисту мови буде непотрібною – українець в Україні буде захищений в мовному плані.

Чим важлива діяльність Уповноваженого із захисту державної мови в сучасній Україні? Які його завдання та обов'язки?

– У мене були дещо інші уявлення про ці завдання. Але після тримісячного перебування на посаді мої погляди дещо відкоригувалися. Я вважаю, що кожна людина в певний момент потрапляє туди, де вона потрібна. Мандатом уповноваженого передбачено три складники. Перший – контрольна функція. Щодня я розглядаю 20–30 скарг про порушення мовного законодавства щодо права на отримання послуг українською. До розгляду долучаються юристи, ухвалюється колегіальне рішення щодо проведення державного контролю в цій справі. Інколи ми діємо без скарги, наприклад побачили в соціальних мережах якесь порушення мовного законодавства. Тоді хтось із представників уповноваженого збирає необхідну інформацію, здійснює державний контроль, після цього виноситься постанова. Якщо порушник усвідомив своє порушення і може виправити його, тоді в постанові застосовується лише норма про попередження. Якщо ж це повторне порушення або порушник ігнорує постанову – виноситься штраф. З повторним порушенням штрафні санкції зростають. Другий складник – просвітницький: ми проводимо роз'яснювальні кампанії, працюємо з освітянами, журналістами, бізнесом. Третій – аналітичний: ми збираємо дані, фіксуємо тенденції, досліджуємо мовні процеси, щоб бачити не лише окремі факти порушень, а цілісну мовну картину.

Але головна ідея мовного закону – не покарати, а вплинути на людину. Я бачу головним завданням уповноваженого здійснення функції своєрідного містка між державою і громадянином, між законом і щоденним мовним досвідом.

Наша інституція фіксує порушення, але водночас ми вибудовуємо культуру поваги до мови. Функція захисту мовних прав українців в різних передбачених законодавством суспільних сферах є домінантною, але ми працюємо над тим, щоб діяти на запобігання порушенням через просвітництво.

Як оцінюєте мовне законодавство станом на сьогодні? Чи потребує воно якихось змін або доповнень?

– Закон – не догма. Кожен історичний період вносить корективи і створює виклики, на які закон має давати відповіді. Мовний закон 2019 року був на часі. Це був компромісний варіант, але його ухвалення було великим кроком уперед. Через шість років ми помітили, що в законі бракує деяких положень, необхідних для забезпечення його дієвості. Наприклад, у 30-й статті, де йдеться про надання послуги державною мовою, не зауважено на мові самої послуги. І це необхідно виправити.

Мовне питання у сфері освітніх послуг – дуже складна річ. Наприклад, у гуртку все було українською. Прийшла нова керівниця: "Дети, вы не против?.." Хіба вони можуть бути проти, якщо це каже доросла людина, що ними керує? При Комітеті гуманітарної та інформаційної політики діє робоча група, де опрацьовують пропозиції щодо вдосконалення закону. Ідеться не про перегляд принципів, а про уточнення механізмів – наприклад, посилення контролю в цифровому просторі, ефективніші санкції за систематичні порушення. У робочій групі всі зацікавлені, щоб закон відповідав на всі виклики сучасності – воєнний стан, цифрову епоху, питання безпеки. Ми сподіваємося, що наша робота буде результативною, наші правки візьмуть до уваги і проголосують.

Ваш попередник Тарас Кремінь зазначав, що час лагідної українізації минув і треба переходити до українізації наступальної. Чи погоджуєтеся з його словами?

– Я добре розумію, що мав на увазі Тарас Кремінь. Його слова – це не про жорсткість, а про рішучість. Але я проти військових метафор у мовній політиці. Я краще сказала б: "Стратегічна українізація" – тобто та, що підкріплена законодавчою базою. За останнім соціологічним опитуванням КМІС, більшість громадян надає перевагу саме стратегічній українізації, яка проводиться через пошуки та вдосконалення правових інструментів, що забезпечували б виконання мовного закону. Трохи менша, але все ж значна частина опитаних виступає за радикальну українізацію – через заборони та створення мовних патрулів. Я кажу на всіх медійних майданчиках, що мовні патрулі вигідні передусім російській пропаганді. У мене вони асоціюються з чимось радянським. Я обстоюю послідовну, але всеохопну українізацію, яку провадив би не лише секретаріат мовного уповноваженого, а й інші інституції. За мовну політику відповідальні й Міністерство культури, й РНБО, й Міністерство освіти і науки. Нині, під час війни, треба вибудовувати безальтернативну мовну політику. Час лагідної українізації справді минув, але настав час українізації зрілої. Українська мова має звучати впевнено, без агресії, але й без вибачень. Мова – не покарання, а привілей.

Проте від мовних активістів часто можна почути, що покарання занадто м'які, а на порушення заплющують очі.

– Згодна, покарання м'які. Я згадувала про санкцію "попередження" – ми рекомендуємо законотворцям її прибрати (за шість років люди мали ознайомитися з мовним законом) і перейти до штрафів. Але ми не можемо вийти за межі Адміністративного кодексу, тому апелюємо лише до фізичної особи, а не до юридичної. Низькі штрафи порушникам не через нашу м'якотілість, а тому, що в нас зв'язано руки. Ми не Кармелюки, щоб брати батіг і вибивати гроші. Для системних порушників треба запровадити суттєвіші штрафні санкції. Але найважливіше – зробити контроль ефективнішим, а суспільну реакцію – нетерпимою до зневаги мови. Бо жоден штраф не подіє, якщо мовна норма не стане нормою свідомості. Для ефективного контролю забезпечення мовних прав громадян держава має забезпечити представництва уповноваженого на місцях – хоча б по одному в області. Ми працюємо в режимі економії, бо бюджет іде на оборону. Але оборона має бути ширша – через озброєння та фінансування війська й через захист мови та культури як державотворчих чинників.

Як ви охарактеризуєте нинішній стан української мови? Де її найслабші точки?

– Стан української мови суперечливий. З одного боку, мова стала символом свободи та єдності. З другого – є вразливі зони, які легко можуть стати джерелом відкату. Найперше, це діти й підлітки. Над цією проблемою мають працювати цілі інститути. Не скажу, що ситуація катастрофічна, але нерадісна. До уповноваженого надходить дуже мало скарг щодо державних та комунальних закладів. Батьки не бачать, що відбувається у школі, діти не пишуть скарг. Останнє соціологічне опитування щодо мовного питання серед учасників освітнього процесу – педагогів, учнів і батьків – засвідчило, що 60 відсотків батьків удома спілкуються українською, тоді як дітей – лише 49 відсотків. І ця цифра постійно зменшується. У Києві за рік на 10 відсотків знизилася кількість учнів, що спілкуються українською на перервах. Країна-­агресор проводить лайтову русифікацію через інтернет. Тут ми незахищені – якщо доросла людина може фільтрувати інформацію, то дитина – ні. Опинившись сам на сам із ґаджетом, дитина поринає в російський культурний простір. Я усвідомлюю, що нашим завданням є не лише заборони чи санкції, а і створення стимулів – для виробників українського контенту, для платформ, що просуватимуть його, для освітніх програм. Водночас ми маємо вимагати від міжнародних стримінгових сервісів враховувати безпрецедентні безпекові загрози, які нам необхідно поборювати, у віртуальному просторі зокрема. Ідеться про партнерство в межах безпеки – мовної та національної. Але мандата на це в мене немає. Лишається стукати у двері тих державних установ, що відповідають за мовну політику.

Заохочення дітей до української часто відбувається на рівні "Діточки, говоріть українською, вона ж така чудова, солов'їно-калинова…"

– Так, це викличе тільки спротив. Хоч би як ми рвали на собі сорочку, але якщо для дитини немає цікавої альтернативи, то вона послухає, а тоді навушник у вухо – і слухатиме те, що хоче. Але коли запроваджували квоти на музику, теж казали, що не буде чого слухати. Проте запровадили – з'явилося. Так само, якщо закрити шлях російським фільмам, з'являться українські, бо всі гроші підуть сюди. От і спосіб фінансування. Бо за "Машу и Медведя" ми сплатили в казну ворога шалені кошти, які до нас повертаються "шахедами" та балістикою. А могли би профінансувати вітчизняну анімацію та національну кіноіндустрію. Наше завдання – не карати дітей за російську, а створити світ, у якому українська – природна, сучасна й модна. І це можливо лише через системну співпрацю держави й бізнесу. Ми активно підтримуємо створення безпечного українськомовного контенту для дітей – це й мультфільми, й пізнавальні шоу, й короткі формати для тiктoку. В Україні вже виростає нове покоління контент-мейкерів, які не бояться звучати українською й мають мільйонні перегляди, і саме вони є нашими союзниками у мовному відродженні.

Мовну битву маємо вигравати не через заборони, а через системне утвердження престижу мови в усіх сферах суспільного життя.

Ви говорили про проблеми окупованих територій та включення тамтешніх людей в українськомовний простір після деокупації. Які шляхи розв'язання цієї проблеми?

– Тема деокупованих територій – одна з найважчих і найделікатніших. Люди, які роками жили в умовах пропаганди та страху, потребують підтримки. За законодавством, мовна політика і стратегія – не моя парафія. Але якби це була моя сфера відповідальності, я дала б людям трохи часу. Спершу на ці території мають прийти українське радіо, телебачення, українська школа. Має минути певний час, щоб люди відчули себе в Україні. Ті, хто їздив у Крим до 2014 року, відчували, що ця земля була позбавлена української присутності. Тому нам треба буде активно поширювати там цю присутність. Мовна політика після деокупації має бути не реакцією, а терапією. Ми повертаємо не тільки мову, а й пам'ять і віру в себе. Саме так формується спільнота, яка знову назве Україну своєю.

×