Щоб зрозуміти, що саме відбувається на фронті, треба знати, які плани були в росіян, а ті тепер, на жаль, перехопили ініціативу в бойових діях, і чого їм вдалося досягти.
Станом на кінець 2025 року на фронті затяжна криза. Нашій армії важко одразу на кількох напрямках. У середині листопада російські війська вели активні наступальні дії по всій лінії фронту та бої за Куп'янськ, Покровськ та Мирноград, упритул підійшли до Сіверська й Костянтинівки на Донеччині та Гуляйполя в Запорізькій області. Ця криза назрівала з осені 2023-го, коли армія агресора перейшла у великий наступ. Це сталося після відбиття спроби наступу українських військ на півдні влітку 2023 року. Росіяни, що зазнали мінімальних втрат, змогли накопичити значну кількість піхоти й техніки для досягнення основної мети – виходу на адміністративні кордони Донецької області. Був поставлений дедлайн – узяти Слов'янськ і Краматорськ до кінця 2024 року. Для цього планувалися штурм Авдіївки, швидке просування і захоплення Курахового, Покровська та Мирнограда й вибивання ЗСУ з Вугледара. Так мав з'явитися потужний південний фланг, звідки можна було б почати наступ на Слов'янськ і Краматорськ. На Харківщині росіяни розраховували організувати наступ на Куп'янськ і Вовчанськ, на півдні – взяти Лиман, Ямпіль та Сіверськ.
Але ці плани виявилися для російського війська нереальними. Через несподіваний оборонний потенціал української армії воно зазнало суттєвих втрат. За найскромнішими підрахунками – некрологами й навколовійськовими пабліками в соцмережах, – тільки за 2024 рік російські втрати становили приблизно 197 тисяч загиблими, зниклими безвісти та дезертирами.
Плани окупантів також зірвала Курська операція, для протидії якій вороже командування було змушене перекинути резерви й навіть зняти деякі частини з донецького та харківського напрямків. Проте одна така операція могла лише виграти час, але не кардинально переломити ситуацію.
Саме це тепер і спостерігається на фронті – російські війська змогли відбити атаку, перегрупувались і впритул підійшли до виконання завдань, поставлених перед ними ще два роки тому. Проте лише на одному гуляйпільському напрямку вони домоглися несподіваних для себе успіхів. До виконання основного завдання – взяття Слов'янська та Краматорська – росіяни ще не підійшли, а на порозі вже 2026 рік.
(Не)мирні ініціативи
І от на тлі політичного скандалу та непростої ситуації на фронті з'являється план "Дмитрієва – Віткоффа", який світові ЗМІ оголосили планом Трампа. Він містив 28 пунктів, які несуттєво відрізнялися від базової російської пропозиції про капітуляцію. Підписавши цей документ, Україна з незалежної держави перетворюється на дефективне територіальне утворення без шансів на майбутнє.
Однак досить швидко відреагували європейці, не обійшлося без тиску на Трампа всередині країни: несподівано на арені з'явилися "плівки Віткоффа" з фактами прямого російського втручання в американські справи. У результаті план кардинально змінили. Ці зміни не були косметичні: Крим, Донецька та Луганська області не визнають російськими, Україна скорочує армію до 800 тисяч осіб (а не до 600), спочатку сторони відводять війська та припиняють вогонь, а потім починається розмова про подальше врегулювання. Помічник Путіна Юрій Ушаков публічно оголосив, що положення європейського мирного плану "неконструктивні й не підходять Росії".
Історію з мирними пропозиціями ще не завершено, однак очевидно, що Росії на цьому етапі мирні переговори не потрібні, весь "переговорний трек" був лише спробою відкласти економічні санкції чи взагалі уникнути їх.
Очевидно, що жодних справжніх переговорів не буде, доки на чолі Росії залишається Путін. Він зацікавлений не в мирі, а в ліквідації України як держави. Він не готовий домовлятися й не обмежуватиме себе жодними угодами, які перешкоджатимуть спробам подальшої російської експансії. Занадто довго він готував себе, ближнє оточення та країну до великої війни та життя в режимі "постійної боротьби з колективним Заходом".
Ця підготовка розпочалася ще 2006 року, коли всередині РФ скрізь – від державних і громадських інститутів до бізнесу – були розставлені люди Путіна. Взявши країну під повний контроль, він почав підготовку зовнішніх досягнень – достатньо згадати Мюнхенську промову, війну з Грузією, Крим, Донбас, Сирію. Апогеєм стало вторгнення в Україну 2022 року. Путін ішов до цієї мети 16 років. За його задумом, Україна мала стати демонстрацією сили, промисловою базою та основним внеском у створення міфу про російську непереможність. Попри те, що з міфом не склалося, Путін досі впевнений, що зможе взяти те, що вважає своїм. У цьому йому допомагає ситуація у США, де наявність Трампа в Білому домі робить можливими найрізноманітніші кульбіти, спекуляції та провокації на європейській арені політичних, а згодом, можливо, й військових дій.
В усіх цих планах Путін виходить із того, що житиме вічно. Однак ні він, ні Трамп не займатимуть своїх кабінетів завжди. Якщо на зміну Путіну з його ірраціональним підходом до політики прийде хтось із менеджерів-технократів, які керуються не філософськими підходами, а сухими цифрами, українсько-російські переговори цілком можуть стати реальністю.
Однак уже тепер для цих переговорів є рамка, визначена європейцями й українцями за участю американців. Ця рамка може стати набагато жорсткішою залежно від того, що ще встигне накоїти Путін за життя. Але сама рамка нарешті з'явилася.
Можна констатувати, що нині Європа та Україна – союзники, і їхня співпраця з кожним новим підтвердженням російської некомпетентності буде міцнішати. Союзники здатні розмовляти з представниками американської адміністрації й американських еліт. Щойно з Білого дому зникне Трамп, ця розмова з метушні в Женеві може перетворитися на повноцінні домовленості.
Перспективи допомоги
На тлі спроб Трампа отримати Нобелівську премію миру та спроб росіян перекласти відповідальність за непідписання "мирних угод" на Україну актуальним стає питання військової підтримки.
Практично єдиним важелем тиску адміністрації Трампа на Україну є припинення військової допомоги й обміну розвідувальними даними. Однак американські погрози були й залишаються лише погрозами. Достатньо згадати паніку в ЗМІ через відключення України від супутникової системи Starlink, що закінчилась одразу після того, як європейці нагадали Маску, що за цю послугу платять вони, а не Україна.
Подібна ситуація і з погрозою припинити постачання зброї Україні. Варто згадати, що США з приходом Трампа в Білий дім не постачають зброї Україні безкоштовно та безпосередньо, крім постачань, узгоджених ще адміністрацією Байдена. Американську зброю, техніку та боєприпаси купують європейські країни та передають їх Україні. Для американських виробників це бізнес у чистому вигляді. 2024 року, ще до Трампа, США продали в Європу озброєнь на 66 мільярдів доларів. 2025-го ці обсяги постачань та доходи американських компаній лише зросли. І збройному лобі навряд чи сподобається таке рішення Вашингтона.
Щодо розвідданих від США, то їх значення, оперативність та обсяги суттєво перебільшені самими американцями. Відмова надавати дані буде для ЗСУ неприємною, але не критичною.
Варто додати, що європейський оборонний комплекс поступово розгортає свої потужності і є певні маркери, що 2026 року європейська допомога ЗСУ тільки зростатиме.
Що далі?
Нині наші військові продовжують утримувати ключові напрямки, але відходять і відходитимуть там, де в них недостатньо сил, є неузгодженість у діях командирів бригадного та корпусного рівнів, є 8–10-кратна перевага росіян у людях, є брак дронів та артилерії.
Звучить як вирок, але слід враховувати, що й росіяни можуть досягати тільки локальних успіхів, витрачаючи для цього великі ресурси, зокрема людські. І після таких успіхів їм потрібен час для підготовки до наступного ривка.
Характерний приклад – Покровськ. До міста росіяни підійшли ще 2024-го, 31 грудня до нього залишалося трохи більш як 4 кілометри. Але на цей ривок, а потім на вирівнювання фронту, вони витратили майже весь 2025 рік.
Логіка нинішньої війни така: що більших зусиль докладає армія РФ, то більших втрат зазнає і довше готується до наступних кроків, часто невеликих, але медійних. Доки ЗСУ не перейдуть до наступальних дій, просування російської армії неминуче.
Однак говорити про вихід російських військ навесні 2026-го на околиці Дніпра та Запоріжжя не варто. Без взяття Слов'янська та Краматорська жодного походу на Дніпро не буде – це самогубство. На іншому гарячому напрямку – Гуляйпільському – росіянам спочатку треба взяти саме місто, а потім подолати ще 75 кілометрів, щоб зігнути весь південний фронт до Дніпра. Нагадаємо, що 69 кілометрів від Вугледара до околиць Гуляйполя росіяни пройшли з боями за рік і один місяць. Крім того, ривок до Запоріжжя буде набагато складніший, ніж до Гуляйполя, оскільки росіяни зіткнуться з підготовленою лінією оборони на південь від Оріхова.
Щодо розповідей вітчизняних та іноземних експертів, що зима 2025/2026 років буде переломним моментом для України – такі прогнози ми чули й у попередні роки. Однак жодного замерзлого міста в Україні не було, немає досі й, ризикнемо припустити, не буде й надалі.
Україна опирається величезній Росії майже чотири роки. Попри всі проблеми всередині країни, армія продовжує воювати, незважаючи на розповіді про "мільйони дезертирів, втечу населення до Європи та повний крах на фронті". Українська промисловість продовжує працювати, навіть демонструє зростання, на відміну від російської.
За чотири роки війни українці в тилу навчилися виживати в умовах відключення світла й тепла. Так, це складно, дорого, важко фізично й морально, але люди в тилу продовжують боротися за життя та хоча б якийсь елементарний комфорт
2 
1
Коментарі