Світ знав про Голодомор, але не хотів реагувати

Штучний голод був частиною геноциду, бо одночасно тривали й репресії проти української інтелігенції, політичної еліти й церкви, – каже історикиня Дарія Маттінглі

Захід довгий час ігнорував чи не найбільший злочин Радянського Союзу – Голодомор 1932–1933 років, який забрав мільйони життів українців. Нині ситуація змінюється – все більше країн визнає його геноцидом. Які події спонукають Захід до цього?

– Війна, що триває з 2014 року, і повномасштабне вторг­нення Росії в Україну спонукають Захід бачити Голодомор тим, чим він був насправді, – геноцидом. Під час колективізації в СРСР найбільший опір їй чинили саме українці. Голодомор був не першою спробою упокорення України – відлік можна вести від Батуринської різанини чи війни Івана Виговського. Це відносини між імперією та країнами, які вона хоче підкорити. У 1930-ті Росія вдалася до геноцидних практик – штучного голоду на території радянської України. Нинішня російсько-українська війна висвітлила те, що тривало протягом кількох століть. Підтримка України зробила неможливим не називати речі своїми іменами.

 

Але ж іще в 1930-ті були спроби сказати світу правду. Британський журналіст Ґарет Джонс першим у західній пресі заявив про Голодомор в Україні. Американський історик Джеймс Мейс – автор звіту комісії Конгресу США з вивчення Голодомору – закликав до визнання геноциду українського народу. Чому Захід тоді не реагував на цю трагедію?

– Тут багато політичних причин. Навіть під час Голодомору звістки про голод і його штучний характер перетинали український кордон. Відомості надавали консули різних країн. Останні дослідження свідчать, що про Голодомор були добре поінформовані не лише політики в Канаді, США і Британії чи країн-сусідів СРСР, а й навіть в Іспанії обговорювали цю трагедію. Тож про Голодомор у 1930-ті світ знав. Але це не стало темою широких обговорень у пресі й серед політиків. По-перше тому, що більша частина України була у складі СРСР, у якого були непрості відносини зі світом. До того ж ставлення до людського життя в Європі на той час відрізнялося від сучасного. Сьогодні ми дивуємося: як так, чому вони не хотіли допомагати? Але тоді більшість виборців не знала, що таке Україна. Замовчування факту Голодомору також зіграло свою роль.

По-друге, в західних академічних колах ніхто не хотів досліджувати Голодомор, бо було мало матеріалів, свідчень очевидців. У часи холодної війни західні політики більше хотіли знати про Росію, що була ворогом і потенційним загарбником. Пентагон та наукові заклади виділяли кошти на вивчення саме російської, а не української історії. Такі дослідники, як Джеймс Мейс, були сміливі – вони ризикували кар'єрою, вивчаючи непопулярні теми. І Мейс, і Роберт Конквест були найперші серед західних академіків і довели те, що пізніше підтвердили архіви: голод був, і він був штучний, померли мільйони. Ці дослідники наражали себе на нищівну критику ревізіоністів, що обстоювали відбілювання радянської історії. Вони не вважали за потрібне бачити мільйони жертв та штучний характер Голодомору, не кажучи про те, щоб визнати його геноцидом. Під час холодної війни були періоди пом'якшення, коли Захід був ладен щось пробачати, тому не вважав за потрібне порушувати тему Голодомору.

Усі зусилля щодо вивчення штучного голоду докладали лише окремі люди, як-от Мейс і Конквест, або українська діаспора. Коли під час "гласності й перебудови" ситуація змінилася, стали можливими дослідження Голодомору.

Як радянській владі вдавалося приховувати смерті мільйонів людей – жертв Голодомору?

– Спроби розповісти про голод 1933 року були навіть серед радянських письменників. Про нього писали Аркадій Любченко, Іван Кириленко, Юрій Яновський, пізніше згадували Михайло Стельмах, Василь Земляк. Звісно, вони вбачили інші причини – бачили цей голод лише на місцях, не сприймали його як наслідок цілеспрямованої політики, розповідали про нього обережно, бо активно працювала цензура.

На початку 1960-х голод 1933 року згадували в історичних працях як "продовольчі труднощі". Однак на Заході всі згадки про голод ретельно блокували. Багатьом відома історія Ґарета Джонса – плеяда західних журналістів, які працювали в Москві, виступила проти нього, заявивши, що він усе вигадав. Так, голод був, але масово люди не вмирали. Радянський режим активно використовував своїх агентів впливу серед західної медіаспільноти. Був терор із боку держави, коли людей, які намагалися щось заявити, переслідували. За не­з'ясованих обставин загинув Віктор Кравченко, який був одним із виконавців Голодомору на місцях. Емігрувавши на Захід, він намагався донести правду про штучний голод, депортації, ГУЛАГ. Комуністи Франції, підбурювані СРСР, подали на нього позов до суду, однак Кравченко виграв судовий процес, символічно отримавши 1 франк як компенсаційну виплату.

Була ще одна стратегія, крім замовчування теми Голодомору всередині країни та використання західної журналістської спільноти для дискредитації. Під час німецької окупації скасували заборону вшановувати загиблих. Це використали як привід для дискредитації самих згадок про Голодомор – їх пов'язували з нацизмом. І тепер деякі історики-ревізіоністи в Росії й на Заході стверджують, що Голодомор став частиною нацистської пропаганди. Радянські злочини, звісно, згадували у пропаганді Третього Рейху, але це не означає, що їх не було. Просто для нацистів це стало виправданням їхніх дій на окупованій території. Навіть у рецензіях на книжку американської дослідниці Енн Епплбаум "Червоний голод: війна Сталіна проти України" кілька критиків закидало їй, що це була нацистська пропаганда. Свідків Голодомору в діаспорі намагалися очорнити, виставити колаборантами. Замовчування всередині й дискредитація за кордоном були основними методами приховування факту Голодомору.

Якими методами тоталітарна радянська система упокорювала українців?

– На думку Романа Сербина й багатьох інших дослідників, Голодомор був лише частиною геноциду, оскільки одночасно відбувалися репресії проти української інтелігенції, політичної еліти й церкви.

На відміну від голоду в інших республіках СРСР, ми маємо послідовне підкорення української нації. Станіслав Косіор та Йосип Сталін у листуванні зазначали, що українські куркулі відрізняються від російських тим, що вони культурні. Також згадувалися Визвольні змагання як "петлюрівський спротив" – тобто в українських селян було розуміння того, що вони можуть спротивом чогось досягти. Більше того, вони мали власні політичні цілі – під час виборів до Установчих зборів наприкінці 1917 року на Полтавщині, Харківщині, Київщині більшість голосувала за есерів, за українські національні партії, підтримка більшовиків була найменша. І саме ці регіони найбільше постраждали від голоду 1932–1933 років. Голод і доступ до ресурсів виявилися ефективними методами контролю населення, коли влада вирішувала, хто їсть, а хто голодує. Під доступом до ресурсів мається на увазі також доступність освіти й можливість обіймати певну посаду – бухгалтера чи куховарки в колгоспі. Цей доступ упокорював людей. Коли людину зводять до базових інстинктів виживання під час голоду, то вона стане готова до покори, навіть не будучи лояльною до держави. Розпад СРСР продемонстрував, що лояльності серед українського населення не було – ніхто не вийшов на вулиці захищати радянський режим. Навпаки, українці, як і литовці, латиші, естонці, наприкінці 1980-х виходили на протести, ставали в ланцюги солідарності. Голодомор так і не досяг своєї цілі – повного упокорення народу. Одночасно з Голодомором радянські політики також вдавалися до таких методів, як обмеження пересування людей, закриття кордонів України, припинення українізації – спочатку в Російській Федерації, а тоді і в Україні. Одночасно з репресивними практиками хлібозаготівлі в листопаді 1932 року почали практикувати м'ясозаготівлі – в разі невиконання селянами плану зі здавання хліба була реквізиція м'яса. У селян, які не могли здати зерно, забирали корів, чим також прирікали людей на голодну смерть. Це була послідовна політика знищення частки населення заради упокорення більшості.

Чи можна назвати Голодомор 1930-х елементом гібридної війни проти українців?

– Абсолютно. Того, хто наважувався називати речі своїми іменами, змушували замовкнути. Докія Гуменна чесно писала про колгоспи та колективізацію – і її по­збавили членства у Спілці письменників, що означало також закриття доступу до карток і їдалень. Із 1934-го почалися репресії проти священників, їх усували від служби та знищували. Загалом колективізація була не засобом модернізації, а навпаки. Італійський історик Андреа Ґраціозі зазначав, що Голодомор і колективізація створили "новий старий режим", де доступ до ресурсів визначали не грошові, ринкові відносини, а членство в партії чи відносини з номенклатурою.

Попри те, що ліквідували неписьменність, проводили вакцинацію, розгорнули будівництво, знищили багато нерадянського: культурні традиції, релігійні практики, архітектурні пам'ятки. Натомість створювали типові колгоспи. Це також геноцидна практика, оскільки знищували національну спадщину. Колгоспні клуби, сільради всюди були однакові, й Україна почала мало відрізнятися від сільської місцевості європейської частини Росії.

 

Яких змін, з точки зору історії, зазнала українська ментальність через масове знищення голодом?

– Є ґрунтовна збірка свідчень про зміни українського громадянського суспільства під час колективізації, укладена американським дослідником Вільямом Ноллом. Він збирав ці свідчення у 1992–1993 роках. Нолл був музикознавець, він приїхав в Україну збирати матеріал про зміни у традиційній музиці. Але його співрозмовники – свідки Голодомору – хотіли розповідати саме про голод. Вони згадували життя до колективізації як іншу реальність. Суспільство вже зазнавало впливів модернізації, воно могло перейти на новий етап розвитку без колективізації – західний досвід свідчить, що для модернізації не обов'язково потрібні жертви. Травма Голодомору виробила в багатьох людей стокгольмський синдром – вони розповідали, як їх врятували в яслах або дитячому садку. Але хто врятував? Ті самі люди, які відбирали хліб у батьків, а потім давали його дітям. Неможливість оплакувати загиблих, вшановувати їхню пам'ять – усе це позначилося на українській ідентичності. Але люди пам'ятали, переповідали родинні історії, тому під час гласності все це спливло на поверхню. Також змінилися відносини між громадянами й державою. Доступ до освіти, роботи в місті, членство в партії сприймалися як гарантія виживання. Сільська праця не вважалася престижною, пенсії були мізерні. Тому, коли в 1970-х провели паспортизацію, люди не захотіли залишатися в селі. Через це виник брак робочих рук, до посівних і збиральних кампаній залучали студентів і робітників. Загалом зміни в ментальності – це предмет окремого дослідження.

Ви згадували національне піднесення кінця 1980-х, ланцюги солідарності. Але на перших президентських виборах більшість проголосувала не за дисидента В'ячеслава Чорновола, а за партійця Леоніда Кравчука. Це результат ментальних змін, про які ми говорили?

– І так, і ні. Кравчук родом із Волині, Голодомор не зачепив його родини. Натомість Чорновіл походить із Черкаської області. Тут ми знову повертаємося до геополітичної ситуації. Навіть американці під час розпаду СРСР не підтримували прагнення України до незалежності. Тому не лише для місцевих еліт, а й для Заходу незалежність була несподіванкою, вони прагнули мінімізувати ризики. Кравчук мав досвід керування на різних посадах, належав до політичної еліти. Ніхто не вірив, що дисидент Чорновіл прийде до влади. Прагнули обрати відомого політика, який знав, як працювати з партійними босами, що лишилися при владі. Тенденція "не розхитувати човен" була як зовні, так і всередині України. Суспільство тоді було інертне. Це позначилося й на результатах виборів – у програмі Чорновола була побудова іншої України, а в Кравчука – усталена система. Складно сказати, чи можливою була перемога Чорновола за тодішніх обставин.

Чи є нинішня війна продовженням спроби Росії знищити наш народ у 1930-х?

– Жодних сумнівів. Бачимо всі геноцидні практики на окупованих територіях – знищення освіти, культурних пам'яток, утиски української мови, заперечення історії та руйнування пам'ятних знаків Голодомору, терор проти активістів, навіть перевірка на наявність патріотичного контенту в телефонах або татуювань. Діє контроль ресурсів – бачимо, хто має доступ до гуманітарної допомоги на окупованих територіях. В інформаційному полі так само є замовчування або викривлення реальності, діють як корисні ідіоти, так і медійники, що працюють на російську пропаганду. Як Волтер Дюранті (американський журналіст, у 1920–1930 роках очолював московське бюро газети The New York Times. – Країна) свого часу заперечував Голодомор, так тепер Ґрем Філіпс (британський журналіст, активно співпрацює з російськими телеканалами. – Країна) заперечує російські злочини. Ті самі практики й та сама мета – упокорення України, знищення її еліти й активістів, зведення людей до базових інстинктів виживання, коли вони фізично залежать від окупаційної влади. Як і під час будь-яких війн, є колаборанти. Але політика на окупованих територіях свідчить, що в Москві розуміють: Україна існує, і послідовно намагаються її знищити.

Путінська Росія сьогодні наслідує СРСР сталінської доби. У цьому світлі визнання Голодомору геноцидом стає частиною інформаційної війни. Треба, щоб масове знищення українців в 1932–1933 роках асоціювалося у світу з сучасною Росією. Хто найперше має займатися таким просвітництвом – Українська держава, науковці, діаспора?

– Якби в Української держави було більше ресурсів, то в ідеалі цим мала б займатися вона. Демократична держава є виразником сподівань і прагнень населення. Розуміння Голодомору, поширення знань, висвітлення його геноцидної природи має іти від науковців, українського громадянського суспільства, діаспори. Їхні зусилля мають об'єднатися, саме так можна донести правду до світу. Багато зусиль до цього докладалося ще в період гласності, з кінця 1980-х. І світ усе краще розуміє суть Голодомору, особливо під час війни, коли увага прикута до України. Шкода, що люди дізнаються правду саме завдяки війні, але маємо те, що маємо.

Світ досі часто не поінформований про штучний характер голоду і про його наслідки – кілька мільйонів загиблих. Якщо про винищення євреїв – Голокост – відомо в усьому світі, то слово Голодомор мало що каже пересічному європейцю чи американцю.

– Найперша причина – Голодомор не вивчають у загальноосвітніх школах так, як Голокост. Інформації про нього не вводять до культурного дискурсу, де Голокост розглядають як геноцид, злочин, що не має повторитися. Проте навіть в американських школах є діти, які нічого не чули про Голокост. Що вже казати про Голодомор, якого навіть немає у шкільній програмі. Так само фільми, присвячені темі голоду, не стали на Заході частиною пам'яті про минуле. Нині через війну поширення знань про Голодомор відбувається швидше, але попереду ще багато роботи і для Української держави, і для діаспори.

Яке значення для України має визнання світом Голодомору геноцидом нашого народу?

– Це відновлення історичної правди, визнання злочину. Ідеться не про компенсацію чи покарання виконавців Голодомору, вони всі вже померли. Під час свого дослідження 2014 року я робила інтерв'ю з одним колишнім комсомольцем, що брав участь у хлібозаготівлях. За два місяці після цього він помер. Але для жертв того злочину його визнання є встановленням символічної справедливості. Мільйони людей загинули, ще мільйони зазнали страждань, що змінили їхнє ставлення до життя, – все це вже неможливо відшкодувати. Але злочин потрібно назвати злочином, щоб це був урок на майбутнє. Те, що Голокост визнали геноцидом, запобігло іншим геноцидам. Визнання геноциду українців унеможливить повторення злочинів окупаційної влади проти населення та допоможе згуртувати західну спільноту проти імперії, якою Росія залишається. Воно спричинить зміни навіть і в самій Росії. Це переосмислення, рефлексія над минулим. Тому важливо, щоб світова спільнота визнала, що нас скривдили, що це не має по­вторитися і кривдник має бути засуджений. Це важливо для нашого подальшого життя – не як жертв, а як борців, які досягли справедливості.

Передплатити журнал "Країна"

×