"Енергетика – це теж фронт, і ми на ньому тримаємось"

Україна має потенціал пройти зиму. Головне – не створювати собі ілюзій, говорити людям правду, – каже Володимир Омельченко, директор енергетичних програм Центру Разумкова

Атаки ворога по енергетичній інфраструктурі знову спричинили відключення електроенергії в кількох регіонах. Як оцінюєте нинішню ситуацію? Чи готова Україна пройти зиму?

– Питання енергетичної безпеки під час війни має зо­всім інший вимір, ніж у мирний час. Сьогодні це не лише завдання енергетичних компаній, а комплексна державна справа. Є Міністерство енергетики, віцепрем'єр, який координує інфраструктурний блок, але розв'язати проблему лише силами галузі неможливо. Бо йдеться про загальнодержавний захист: гідро-, тепло- й атомні електростанції, великі підстанції, тобто стратегічні вузли, які неможливо просто сховати під землю.

Протиповітряна оборона працює ефективно, але Україна – велика держава, об'єктів критичної інфраструктури – тисячі. Укріплення робляться, десь більше, десь менше залежно від регіону й компанії. Але, звісно, хотілось би швидше й масштабніше. Також не варто забувати про внутрішні ризики – агентуру, корупційні прояви, нецільове використання коштів, які також вимивають ресурси із системи оборони енергетики.

 

Тобто це подвійний виклик – зовнішній ворог та ­внутрішні проблеми?

– Саме так. Головний ворог – зовні, але внутрішні ризики теж серйозні. І тому важливо чесно говорити людям: захистити все неможливо. Не можна створювати ілюзії, що ППО гарантує стовідсоткову безпеку, бо потім це призводить до розчарування. Треба говорити об'єктивно, показувати реальну картину.

Скільки потужностей сьогодні має українська енергосистема та скільки потрібно, щоби пройти осінньо-зимовий період?

– До повномасштабної агресії ми мали близько 35 гігаватів встановленої потужності. Тепер – приблизно вдвічі менше. Частину станцій зруйновано, частина – на окупованих територіях, як-от ЗАЕС. Значну частину вітрової генерації втрачено. До останніх обстрілів, за моїми оцінками, система мала близько 17,5 гігавата. А для пікових навантажень зимою нам потрібно приблизно 17–18 ГВт.

Узимку сонячна генерація практично не працює, це мінус. Тому в пікові години доведеться покривати дефіцит імпортом. Наші технічні можливості дають змогу імпортувати до 2,5 гігавата. І якби не масована атака 10 жовтня, ми спокійно пройшли б цей опалювальний сезон без відключень.

Але після цієї атаки ситуація ускладнилася?

– Так. Частина потужностей вибула, і тепер доведеться більше імпортувати, а це додаткові витрати. Якщо ж удари по енергосистемі триватимуть у масштабах, подібних до 10 жовтня, уряду, ймовірно, доведеться переходити до планових графіків відключень, не лише аварійних.

Можна очікувати нових потужних атак?

– Гарантувати нічого не можна. Я був упевнений, що після 10 жовтня буде майже одразу ще один масований удар, але ні. Водночас триває інтенсивний політичний діалог: відомо про розмови лідерів, зокрема Зеленського, Трампа, Макрона. Імовірно, на столі є й енергетичний фактор – домовленості, санкції, питання припинення вогню. У цьому складному пасьянсі енергетика може бути одним з елементів політичних домовленостей, щоб не довести ситуацію до повного колапсу.

Тобто енергетика стала частиною геополітичної гри?

– Безумовно. І водночас це поле постійного ризику. Але я переконаний: Україна має потенціал пройти зиму. Головне – не створювати собі ілюзій, говорити людям правду та продовжувати зміцнювати систему, від укріп­лень і ремонту до диверсифікації постачань та боротьби з внутрішніми зловживаннями. Енергетика – це теж фронт, і ми на ньому тримаємось.

Чи можна ще якось посилити резистентність і стабільність української енергосистеми? Щоб наша енергокарта була не така вразлива для ворога.

– Покращувати завжди можна. Наша управлінська система, на жаль, далека від ідеалу. Тому простір для ­покращення величезний, передусім у сфері управління. І державного, й енергетичного, й у питаннях енергетичної безпеки. Бо все починається з якості управління. Якщо вона низька, решта питань теж кульгає. Тому найбільший потенціал для зміцнення енергосистеми – це якісне оновлення державної політики в енергетиці, а також удосконалення роботи кожної окремої компанії.

Ідеться і про фінансове оздоровлення. Бо нинішня модель ринку електроенергії далека від досконалості. Її треба змінювати. Накопичені борги сягають до 100 міль­ярдів гривень, якщо рахувати по всьому ланцюгу. Є проблеми з обмеженням зеленої генерації в окремі періоди. Є перекоси в тарифах, особливо щодо Укренерго, яке змушене підвищувати тарифи на передавання електроенергії.

На балансуючому сегменті ринку окрема історія. Понад 5 тисяч підприємств не підлягає відключенню за несплату, і це породжує зловживання. Щомісяця там накопичується понад 300 мільйонів гривень боргів. Це треба змінювати.

І безумовно, важлива й комерційна синхронізація нашої енергосистеми з європейською.

Чи правильно я розумію, що всі ці проблеми рано чи пізно дійдуть і до сумлінних споживачів – підприємств і населення? Що буде новий стрибок цін на кіловат-годину?

– Промисловість уже працює за ринковими цінами. Вони в нас приблизно на рівні середніх по Європейському Союзу. Це кінцева ціна мається на увазі. Є ціна РДН (ринок добу наперед. – Країна), двосторонні контракти, є витрати на розподіл, передавання, постачання. Для споживача головне – кінцева ціна. І вона вже європейська.

А от ціна для населення – фактично найнижча в Європі. І вона дотується. Лише Енергоатом цього року субсидує населення на 165 мільярдів гривень. Це колосальна сума. Але варто пам'ятати: немає Запорізької АЕС, собівартість зросла. Тому утримувати низьку ціну довго не вийде. У нас нині базова ціна – 4,32 гривні за кіловат-годину. Але це не назавжди.

Є ще одна проблема. Дотації у нас – парадоксальні. Більше отримують не бідні, а багаті. Чому? Бо чим більше ти споживаєш, тим більше дотації отримуєш. Наприклад, сім'я, яка споживає 100 кіловатів, отримає, умовно, тисячу гривень субсидії. А родина з маєтком у Кончі-Заспі, яка споживає 10 тисяч кіловатів, отримає вже 100 тисяч гривень. І це не з держбюджету, а з ресурсу Енергоатома. Це несправедливо.

Як було би справедливо?

– Я вважаю, що ті, хто можуть платити, мають платити. А тим, хто не можуть, треба допомагати. Але не через дешеву електроенергію для всіх, а через адресну грошову підтримку. Бо, коли допомога йде грошима, вона прозора і справедлива за належної соціальної політики. А коли всім однакова ціна незалежно від доходу, виходить, що чим багатша людина і чим більше споживає енергії, тим більше отримує від держави.

Наскільки значні удари ЗСУ по російських нафтопереробних заводах? Чи мають вони стратегічний ефект?

– Це двосторонній процес, але поки що ми не досягли паритету. У нас менше ракет, менше дронів, це факт. І територія менша. Якщо брати загальний баланс повітряних ударів, то він – на користь Росії. Одна річ вибивати електроенергію в цілих регіонах, коли міста сидять без світла по 8–12 годин, як це було влітку торік, особливо у при­фронтових районах. А інша – коли ми влучаємо по окремих об'єктах, як-от НПЗ чи нафтобази. Так, це боляче, але некритично для системи. У Москві чи Санкт-Петербурзі цього не відчули. Проблеми виникли в регіонах: дефіцит пального – А-95 на рівні 5–10 відсот­ків. Це немало, але не катастрофа. Раніше був профіцит 15 відсотків, тепер – дефіцит 5 відсотків. Для більшості регіонів це терпимо. Але для Криму – критично.

Чому?

– Це півострів, логістика там складна. Постачання – через Феодосійський порт, нафтобазу там розбито, і Керченську переправу, яка має обмежену пропускну здатність. Великі компанії – "Лукойл", "Роснефть", "Газпромнефть" – не працюють у Криму через ризик санкцій. Там залишилися дрібні гравці, які не мають власної нафти і змушені купувати її у великих. А ті нині самі в дефіциті, бо забезпечують насамперед свої основні регіони. Тому Крим отримує пальне за залишковим принципом. І хоча є думка про критичний дефіцит, однак тотальної паливної кризи поки що немає. Є локальні проблеми. Подивимось, як ситуація зміниться після завершення осінніх робіт російського АПК, коли спаде пік споживання.

Росія вже намагається імпортувати нафтопродукти з Білорусі, Казахстану, навіть із Китаю. Але є ще одна серйозна проблема – внутрішнє регулювання.

Теж тримають ціну, тільки на нафту?

– У них достатньо потужностей, загалом 327 мільйонів тонн на рік, але використовують лише 270. Решта – ­законсервовані або нерентабельні. І тут вступає в гру державне регулювання: компаніям, які постачають пальне на АЗС за фіксованими цінами, держава компенсує різницю між експортною та внутрішньою ціною. Але бюджет у них тріщить по швах – дефіцит перевищує 6 трильйонів рублів, це понад $45 млрд, у п'ять разів більше, ніж планували. Тому грошей на компенсації немає. І нафтовим компаніям просто невигідно продавати на внутрішньому ринку. Експорт нафтопродуктів заборонили – вони зменшують видобуток, закачують у резервуари, притримують. І більше зацікавлені качати та експортувати сиру нафту, а не виробляти нафтопродукти. А що споживач у регіоні отримає менше, це вже не їхня проблема. Їх цікавить прибуток.

Поясніть, будь ласка, як побудовано структуру нашої генерації?

– Структура досить проста. Основу нашої енергосистеми становить базова генерація – атомна енергетика. Маємо дев'ять енергоблоків із загальною потужністю близько 7,8 гігавата. Це дає приблизно 50–55 відсотків загального виробництва електроенергії у країні. Далі – теплова генерація, яка дає приблизно 25 відсотків електроенергії. Гідрогенерація – ще близько 7–8 процентів. І приблизно 12 відсотків – відновлювані джерела енергії. Це приблизна структура, яка, до речі, дуже нагадує французьку модель. Тому я вважаю, що нам варто уважно проаналізувати ринок Франції – можливо, адаптувати найкращі елементи їхньої системи до нашої реальності.

Які поради ви дали б громадянам? Бо заяви влади часто суперечливі: то Зеленський згадує Кличка, то хтось говорить про ТЕЦ, то про місцеву відповідальність. А як діяти людям?

– Я не фахівець з енергозбереження чи термомодернізації будинків, але спеціалізуюся на енергоринках. Але одне можу сказати точно: усе, що децентралізоване, – це добре. Це можуть бути різноманітні павербанки, дизельні генератори, печі на дровах, біопаливі, місцевих видах енергії. У приватному секторі це реально. У багатоквартирних будинках, особливо в містах, складніше. Люди прив'язані до централізованого опалення. У Києві, Дніпрі, Кривому Розі це особливо відчутно. На заході трохи інакше. Наприклад, Івано-Франківськ давно відмовився від централізованого теплопостачання, але все одно залежить від газу.

Можливо, варто звернути увагу на японські моделі – ­керосинові обігрівачі, які автономно обігрівають кімнати до 15–20 квадратних метрів. Це недорого й ефективно. Не кажу вже про утеплення вікон, дверей, розумні розетки – це все базові речі.

Енергозбереження – це свідоме споживання. Особливо в пікові години – з 18:00 до 22:00. Якщо це можливо, краще перенести прання, прасування, заряджання бойлера на ніч або на денні години. Це допомагає і системі, і людям. Бо зменшує ризик відключень.

А держава має якусь роль у цьому моделюванні споживання? Можна ж ціни побудувати так, щоб люди були зацікавлені переносити споживання на ніч?

– Так, у нас уже є така модель. Ціна на електроенергію вночі – вдвічі нижча (в Україні вже діє двозонний тариф, за яким нічна електроенергія для побутових споживачів коштує вдвічі дешевше – 2,16 грн/кВт·год. проти денних 4,32 грн. – Країна). І промисловість, і побутові споживачі мають стимул переносити навантаження на нічні години. Наприклад, металургійним підприємствам вигідніше працювати вночі, навіть якщо доведеться доплачувати працівникам за нічну зміну. Промислові споживачі купують електроенергію на ринку – здебільшого на ринку "на добу наперед" (РДН) або на ринку двосторонніх договорів. Ціни там формуються погодинно, і нічні години часто мають нижчу ціну через менше навантаження на систему. Економія на електроенергії – суттєва.

– Ви згадували про вади ринку, борги. Чому ми так довго варимося в цих проблемах? Це політика, бізнес чи держава не розуміє, що робити?

– Тут усе змішалося. Плюс інерція мислення. Чиновники бояться втратити посаду, ризикувати, бояться ініціатив. Краще нічого не робити – і якось буде, так безпечніше. Є фахівці, які пропонують повернутися до повного державного управління: закрити ринок, і нехай чиновник визначає, кому скільки електроенергії, газу, за якою ціною. Але я в це не вірю.

Чиновник не завжди дбає про державу. Часто – про себе. Приклад: ринок нафтопродуктів. Тільки-но держава почала регулювати ціни, бензин зник із заправок. Бо чиновник має інтереси. Якщо він визначає ціни, виникає спокуса: "Ти мені заніс – я тобі кращу ціну зроблю. Не заніс – нічого не отримаєш".

Тому не варто ламати ринкову систему й передавати все в руки бюрократії. Бо ми знаємо, як це закінчується.

Передплатити журнал "Країна"

×