Чим може похвалитися український кінематограф за 20 років незалежності?
– Головний успіх – власне прокат фільмів. Найкращий спосіб це оцінити через порівняння.
Український ринок прокату й кінотеатрів більшменш подібний до польського, хоч десь удвічі менший. Якщо відняти кількість польських фільмів, то стосовно іноземних результати приблизно однакові. Проте стартова позиція українського кінопростору була набагато гірша. Із 1990го в Польщі почали брати до дистрибуції фільми із США. В Україні ж – ні, бо не було закону про авторське право. І це тривало п'ять років. Не існувало прокату, не відбувалося показів, бо не було що демонструвати й дивитися. Все діялося лише на піратському ринку.
1995го ринок почав відроджуватися. І зараз є до 250 кінотеатрів із власними залами. Ця індустрія спроможна сама в себе інвестувати – за останні п'ять років створено 120 3Dкінотеатрів. За приватні гроші. Тобто індустрія дає собі раду без допомоги уряду. І саме вона є базою для розвитку українського кіно.
Чому не розвивається українське кіновиробництво, на відміну від польського?
– Польща – це національна країна майже без власної території. Бо перед Другою світовою війною вона сягала далеко на схід, а після – перекинулася далеко на захід. Польських етнічних земель мало: Краків, Варшава, вузька лінія. Отже, є дуже сильна національна, або й націоналістична, складова. І все, що сприяє цій складовій, держава підтримує. І виділяє великі гроші на кіно, культуру тощо.
Україна – це географічне порозуміння між людьми, що живуть на цій території і мають більше спільного, ніж відмінного. Українці між собою різняться менше, ніж із сусідами. І потрібен час, щоб суспільство усвідомило власні пріоритети. А без цього національного кіно не буде.
Скільки зараз виробляють українських фільмів?
– На рік близько 10. Із відновленням кінопоказу у виробництві відбулася переорієнтація. До 2000го залишки радянського спадку відмерли. А десь 2005 року з'явилися перші паростки нового українського кіно. Спочатку це були недорогі проекти – фільми документальні або ж у копродукції, як, наприклад, "Щастя моє" Сергія Лозниці. З'явилися стрічки, зняті з ініціативи виробників. Вони, може, не є аж такими професійними, але свідчать про здоров'я індустрії. Приміром, у Росії уряд вкладає великі кошти у виробництво кінофільмів, і вони виходять здеформованими й спрямованими на продиктовані згори цінності. Це спотворює творчі можливості режисерів і не відображає кінопроцесу.
Є думка: якщо в країні багато знімають, то з 10 фільмів бодай один буде хороший.
– Це суто наукова формула. Вона має сенс, але в мистецтві це часто не грає ролі. Україна майже не виробляє документального кіно, однак виграла два Каннські фестивалі. І, що цікаво, в Україні ці режисери не знані й не визнані. Усі кажуть: та за що давати, як у тих фільмах нічого нема! Ми часто не бачимо того, що в нас є оригінальне. А для зовнішнього світу наша банальність або буденність може бути дуже самобутня.
Які українські фільми за роки незалежності можна вважати культовими? Чому вони не мали комерційного успіху?
– Якщо згадати, наприклад, "Молитву за гетьмана Мазепу" та "Мамая", то це дві дуже різні стрічки. "Мазепа" – пам'ятник ще радянського часу й простору. Він нічого спільного не має з новими тенденціями. "Мамай" більше вписується в нове українське кіно. Хоча обидва фільми представляють один поетичний напрямок. Вони перетинаються в часі, але не в тенденціях. А успішними такі стрічки не є з кількох причин.
Успішне кіно – це поєднання талантів та відчуття потреб суспільства. А "Молитва за гетьмана Мазепу" і "Мамай" – це відчуття режисерів. Вони так вважають і нав'язують це суспільству. Це один спосіб. А інший – іти до людей, прислухатися й робити те, на що є запит. Або американський варіант: кіно розповідає історію. І вона має бути розказана так, щоб глядачеві було цікаво.
У будьякому випадку кіно повинно бути актуальне. Має показувати не що мені подобається, а що глядач вважає важливим, щоб разом із ним аналізувати проблеми.
Але ж сюжет у "Мазепі" – геніальний.
– Так, але не комерційний. Поєднання мистецтва й комерції – це, наприклад, "Хрещений батько". Це золота середина.
Чи є в нас режисери, спроможні зняти успішний український фільм?
– Очевидно, але до всього треба дозріти. В Україні довго не було, приміром, п'ятизіркових готелів. Потім з'явився перший. Відбулося поєднання площі, дизайну, сервісу, грошей. Другому й третьому було вже легше.
Те саме з кіно. Мусять бути фінанси, бо вони дають змогу запросити найкращих акторів, режисерів, операторів. Але ті, хто працюють із цими грошима, мають бути орієнтовані на кінцевий продукт, а не на освоєння бюджету. Режисерові слід мати амбіцію досягти чогось у певному жанрі кіно, а не використовувати його як засіб збагачення. Інакше нічого не вийде.
І третє: треба враховувати запити суспільства. А для цього має бути діалог із ним.
Нам радили орієнтуватися на Польщу, згодом – на Румунію, тепер – на Грузію… Але вони вже всі роблять хороші стрічки, а ми досі тупцяємо на місці. Що з нами не так?
– Є проблема мови. "Любовь в большом городе" Зеленського – це український фільм? А якби він був зроблений українською мовою, то був би український, правда? Вигідніше робити фільм російською, бо його можна продати на двох ринках. Я не проти російської культури, але її підтримують 150 мільйонів у Росії. А хто підтримає нашу культуру? Тому мовне питання найважливіше. Якщо, наприклад, в українському прокаті не було б української мови – то не було б навіть надії, що хтось бодай колись зробить фільм українською. А так ця надія є.
Яка тут роль держави? Що вона мусить робити для підняття вітчизняної кіноіндустрії?
– Дві речі. Перша – не заважати. Адже держава завжди любить впроваджувати якісь обмеження: віку, жанру, моралі – не моралі тощо. Хоче брати участь у тому, до чого не має найменшого стосунку.
Друга – стимулювати, допомагати, але не визначати. Заохочувати в формі грантів, а не держзамовлень. Це мусить відбуватися на конкурсній основі: режисер представляє проект, коли вже має якусь частину ресурсів. І, якщо виграє, йому надають грант на решту витрат. А не так, що от ми хочемо зробити фільм про Павку Корчагіна і даємо під це гроші.
Це не стимулюватиме кіновиробництво, і було б помилкою так думати. Бо це неприродно.
Про що можна було б зняти успішний український фільм?
– Усі кажуть, що насамперед треба зробити історичне кіно. Я не думаю, що українці готові дивитися історичні стрічки. Бо їх оцінюватимуть із різних поглядів. І в одних вони викликатимуть захоплення, в інших – застереження, а в третіх – може, й ненависть. Треба робити фільми про нинішній і завтрашній день. Про сучасність. Це перша умова.
Друга – ця стрічка мусить оповідати якусь важливу злободенну історію з персональної точки зору. Скажімо, любовну.
І головне – щоб режисер дослухався до людей, які купуватимуть квитки. А не вважав, що він знімає геніальний мистецький твір, який учитиме інших жити.
Найбільшою подією у кіно за 20 років читачі визначили україномовність прокату, за опитуванням сайта gazeta.ua. Це вас дивує?
– Ні. Ясно, що це так і є.
Після приходу нової влади тут щось змінилося?
– Тільки на краще. Із фільмів українських і дубльованих українською зняли ПДВ. Торік на 17 відсотків побільшало глядачів у кінотеатрах – порівняно з 2009м, і на 35 відсотків – фільмокопій.
Тобто, українська мова з кіноекрана людей не відштовхує?
– Від початку року кількість глядачів зросла на 12 відсотків.
Скільки фільмів зараз дублюють українською?
– З усіх, які показують у кінотеатрах, 27–30 відсотків – російські. Вони йдуть російською з субтитрами. Ще 5–10 відсотків – це артхауз. Решта – українською мовою. Це і прокат, і копії продажу.
Чому так важко знайти в крамницях диски з фільмами українською?
– Права на DVD досі лишаються в старій системі. Не наголошуватиму на тому, яким фірмам і з якої країни вони належать, але всі це чудово розуміють.
Зі студіями дубляжу особливих проблем немає?
– Київська студія LeDoyen є однією з 12 найкращих у світі, за рейтингом міжнародної системи Dolby.
Чи правдивий стереотип, що якість українських перекладів нижча?
– Ми отримали офіційний лист від Walt Disney Company, що українська версія "Піратів Карибського моря 4" найкраща в світі. З усіх перекладів.
У Донецьку, Луганську та інших, здебільшого російськомовних, містах народ валить на україномовні фільми до кінотеатрів. Це означає, що людям подобається те, що вони бачать і чують.
Богдан БАТРУХ, 54 роки
Кінодистриб'ютор, власник мережі "Кінопалац" та компанії B&H Film Distribution.
Народився 9 серпня 1957 року в місті Білий Бір, Польща.
1984-го закінчив Театральну академію імені Олександра Зелверовича у Варшаві за фахом драматург, сценарист і театральний критик.
У 1980-х був виконавчим директором фонду Karl Popper Foundation – спільного проекту швейцарського уряду та американського мільярдера Джорджа Сороса. Серед його перших проектів була організація закордонних поїздок українських політиків-комуністів до Західної Європи.
Один з авторів закону "Про авторське право і суміжні права", ухваленого 1993 року.
У 1990-х працював над створенням української Банкнотної фабрики. 2008-го відкрив після реконструкції кінотеатр "Кінопалац" у Києві.
Зараз мережа "Кінопалац" налічує 14 закладів по всій Україні.
Власник студії дубляжу.
Вважає американський фільм про Тараса Бульбу 1962 року найкращим за всю історію кінематографа. Любить велике епічне кіно – "Ґанді", "Гладіатор
Комментарии
15