Чимало знайомих переконані, що мій оптимізм щодо життя дещо перебільшений. Весь час сперечаюся з ними, доводячи, що треба вміти чекати. Є багато речей, що не приходять одразу, – на них ідуть роки, десятиліття й навіть століття. І це просто треба прийняти. Тобто я оптиміст довготерміновий.
Одним із приводів до оптимізму є Київ. Київ, навколо якого стільки списів точаться останнім часом. Влада ніяк не може призначити тут вибори – міського голови і ради. Перебирає, немов рукавички, своїх кандидатів. І чекає. Але оптимізм влади мені не зрозумілий. Чекати на "синій" Київ – безперспективно. І ось чому.
Олена Теліга в еміграції написала вірша "Поворот". Вона роздумувала про те, як колись українці повернуться додому. Пам'ятаю його ще з ліцейських часів, молодечого радикалізму, коли ввижалися когорти українського війська, що відвойовує Україну. "Подумать тільки: наші села й люди, / А завтра прийдемо – до свого міста! / Захоплять владно зголоднілі груди / Своє повітря – тепле та іскристе!" Теліга таки повернулася до свого міста, і в ньому її розстріляли. Зараз до Києва повертаються українці. Їх дедалі більшає. Відбувається масована колонізація, яку видно очима і чути вухами. І яка багатьох "старих киян" дратує.
Одна добра знайома нещодавно напівжартома-напівроздратовано писала у Facebook: "Смішно, коли не кияни з різних громадських організацій захищають Андріївський узвіз або Гостинний двір". Чому смішно? "Старі" часто звинувачували "нових" у абияковості, байдужості до Києва та його традицій. Називали їх зайдами й мало не бидлом. Коли ж "нові" вбилися в пір'я, створили громадські організації і захищають Старе місто, обурилися, що це роблять "не кияни".
Поява ініціатив із захисту Києва, здебільшого від "нових", – це перша ластівка майбутнього обличчя столиці. Люди, що звідусіль з'їжджаються до міста, працюють тут, народжують дітей і вкорінюються, шукають історичного виправдання. Починають вивчати міську історію, почуваючись її невід'ємною часткою. І роблять це успішніше за "старих".
Хто такі старі й нові кияни? Старих можна умовно поділити на три категорії. Перша: нащадки російської колонізації 1830 року – або прямі (таких лишилося зовсім мало), або ментальні. Всі ці Чаленки, Лузіни та інші "голохвастови" – обличчя російського імперського Києва, створеного Миколою І після Польського повстання. Мета була – знищити плацдарм поляків на Дніпрі. Загалом це вдалося. Київ заселили росіянами й зробили губернським містом. Мало не вся цивільна архітектура між Печерськом та Подолом – імперська. Нещодавно розмовляв із Дмитром Корчинським щодо знищення альтанки на Володимирській гірці. Каже: "Та що її захищати? Це все купєчєство початку ХХ століття – хіба це Київ?" Ось ці – найцупкіші: саме вони активно виступають проти українського Києва.
Друга категорія – україно-російські напівінтелектуали 1920–1930 років. Їх теж залишилося мало. Це перша радянська колонізація Києва і перші, по суті, українці. Зазвичай, мирні люди, які мало чим обурюються і лише хитають головою.
І, нарешті, – нащадки робітничої колонізації 1960–1970 років. Масно люблені Черновецьким "бабусі", які народилися десь у Жмеринці, але приїхали до Києва працювати ткалями чи залізничниками. Ця категорія зараз найчисельніша. Схильна вважати себе за "чистих, справжніх киян", а їхні діти й онуки вперто тереблять тезу про те, що "кияни спілкуються російською, бо ж не село". І найбільше обурюються "понаєхавшимі".
Хто з них справжні кияни? І як їх визначити? Ці три хвилі були дуже осмислено спрямовані до міста. І жодна з них не є питомо київською, хоч би скільки ходила Хрещатиком і любила каштани.
Український Київ помер 1830 року, остаточно сполонізувавшись. Столичний Київ помер ще 1240-го.
Проте від 1990-х він дивовижно воскресає. Його новий статус погнав сюди українців з усіх усюд. І це стало початком нової колонізації. Нові кияни – і заробітчани, й інтелектуали, і Троєщина, й Печерськ змінюють його обличчя. Звісно, це бісить закоханих у "старий Київ" – чи то російський, чи то радянський. Бо виникає нове місто. З іншими архітектурою, звичками, традиціями. Досі на межі кітчу – через низьку освіченість більшості "нових". Але за 20–30 років вони почнуть переварювати гумус. Народжується цілком нове покоління киян. Їхні батьки ще молоді й віддзеркалюють загальноукраїнське суспільство. Дівчата з Поділля виходять тут заміж за галичан, хлопці із Закарпаття одружуються з харків'янками, південці – з наддніпрянками, а донеччани – з волинянками. Діти від цих шлюбів ходять до спільних дитсадків і навчатимуться в тих самих школах. Вони вже кияни. Хоча дуже багато "нових" навіть помешкань тут не мають, а отже, й реєстрації. Однак, вони вже кияни. Нова колонізація охоплює всі жили міста. У ХХ столітті ми перетворили на українські Львів, Чернівці – за якихось 50 років. Це вже зовсім інший Львів і зовсім інші Чернівці. Поляки з румунами їх здебільшого не впізнають. Як німці не впізнають Праги чи Брно. Це – об'єктивний процес. А після Києва будуть Харків, Донецьк, Одеса, Севастополь.
І я, й абсолютна більшість знайомих свідомо хочуть залишитися в Києві. А якщо тут лишатись, потрібно вивчити його історію. Стати своїм не стільки між старими киянами, скільки в самому місті. Тому й відбувається культурний розрив. "Нові" захищають Гостинний – бо "старим" це не спадає на думку. Гостинний, споруда доросійської доби, цінний здебільшого для нових інтелектуалів, вихованих на могилянських традиціях. Для них Київ не починається в ХІХ столітті. А Майдан із Монументом виглядають органічно, як і Лядські ворота. Вони хочуть відбудови Десятинної й ратуші на Контрактовій. І б'ються з міліцією біля Гостинного. Для мене Поділ є більшим символом Києва, ніж Хрещатик. Київська ідентичність у всіх нас з'являється, просто вона різна. Коли я підіймаю очі й дивлюсь на свою редакцію, втішаюсь думкою про те, що всі вони – нові кияни.
Чимало нових киян не ходять до книгарень чи театру. Але їхні діти й онуки ходитимуть – до українських книгарень і на українські вистави. Поділяться на вболівальників "Динамо", "Арсеналу" та "Оболоні". Очевидно, з'явиться новий київський стиль. Буде київська кава – цікаво, з вершками, молоком чи шоколадом? Можливо, хтось додумається пекти каштани, і зробить це традиційними київськими ласощами. На роботу їздитимемо велосипедами, коли нарешті влада додумається зробити доріжки. З'являться нові фестивалі та галереї. Зрештою, хто ходить на "Мистецький арсенал" чи "Країну мрій"? Хто відвідує греко-католицькі церкви, якщо навіть величезний Патріарший собор заповнюють під зав'язку? І хто заклеює назву вулиці Артема "Січовими стрільцями"?
Українці ніколи не мали такого великого міста для себе. Київ перебудовується, добудовується, розлазиться, він уперше за віки й на віки – столиця. Міська інфраструктура не розрахована на цей статус. Як і загалом міський простір. Місто зводили як центр губернії або національної республіки, а не найбільшої європейської країни. Саме тому деколи дратує довготривалий процес перебудови міста.
Лише глухий не чує відмінності й у мові Києва. Він заговорив українською – досі кволо і спорадично, але вже неприховано й не на кухні. Він стає наший. На наших очах.
Тому з часом для Януковича становище тільки погіршуватиметься. Бабусі йдуть поволі у кращий світ, а молоді нові кияни потроху дістають реєстрацію. І що далі тягтимуть із голосуваннями, то гірший буде результат для влади. Очевидно, захоплення "Свободою" у киян мине, але захоплення Поповим не виникне. Ще один мій товариш, із нових киян, півроку тому сумнівався – а чи не проголосувати за Попова. Тепер переконаний, що не буде за жодних умов.
Вряди-годи здається, що Київ – живий, має власну душу і власну думку. Йому подобається те, що відбувається. Андрій Малишко, трохи з інших мотивів, писав: "Здрастуй, Києве любий! / І каже всміхнувшися Київ: / "Я чекаю на вас, я чекаю, як воїн стою".
Національність городян, за переписами, %
Рідна мова городян, за переписами, %
1897 рік
22 – українці, 54 – росіяни, 12 – євреї, 7 – поляки, 5 – інші
22 – українська, 54 – російська, інша – 24
1926 рік
42 – українці, 25 – росіяни, 27 – євреї, 3 – поляки, 3 – інші
28 – українська, 52 – російська, 16 – ідиш, 4 – інша
1939 рік
53 – українці, 16 – росіяни, 26 – євреї, 1 – поляки, 4 – інші
40 – українська, 49 – російська, 11 – інша
1989 рік
72 – українці, 21 – росіяни, 4 – євреї, 3 – інші
58 – українська, 41 – російська, 1 – інша
2001 рік
82 – українці, 13 – росіяни, 5 – інші
72 – українська, 25 – російська, 3 – інша
Прогноз на 2030 рік:
85 – українці, 10 – росіяни, 5 – інші
75-80 – українська, 20-25 – російська як рідна
50 – українська, 50 – російська як мова спілкування
Олександр ВИШНЯК, 56 років, соціолог:
– Загалом по країні відсоток українців збільшиться. Але Київ – столиця, і дуже привабливий для всіх. Тож сюди їхатимуть і етнічні росіяни з Півдня чи Сходу країни. Різниця буде в межах 2–3 відсотків до прогнозу. З мовою ситуація важче. Це залежить від влади, яка ще декілька разів кардинально змінюватиметься. Тож буде гойдалка. У кращому разі українською користуватимуться половина киян. Бо зараз російська домінує. Поняття "рідної мови" для переписів – сталінський винахід. Може бути й 80 відсотків, але це абсолютно нічого не означає. Важливо, яку мову використовують, а не вважають за рідну.
підготували: Олександр КУРИЛЕНКО, Ігор ЛУБ'ЯНОВ, малюнки: Дмитро СКАЖЕНИК
3 
1
Комментарии
7