Новий Київ буде український

5

Чимало знайомих переконані, що мій оптимізм щодо життя дещо перебільшений. Весь час сперечаюся з ними, доводячи, що треба вміти чекати. Є багато речей, що не приходять одразу, – на них ідуть роки, десятиліття й навіть століття. І це просто треба прийняти. Тобто я оптиміст довготерміновий.

Одним із приводів до оптимізму є Київ. Київ, навколо якого стільки списів точаться останнім часом. Влада ніяк не може призначити тут вибори – міського голови і ради. Перебирає, немов рукавички, своїх кандидатів. І чекає. Але оптимізм влади мені не зрозумілий. ­Чекати на "синій" Київ – безперспективно. І ось чому.

Олена Теліга в еміграції написала ­вірша "Поворот". Вона роздумувала про те, як колись українці повернуться додому. ­Пам'ятаю його ще з ліцейських часів, молодечого радикалізму, коли ввижалися когорти українського війська, що відвойовує Україну. "Подумать тільки: наші села й люди, / А завтра прийдемо – до свого міста! / Захоплять владно зголоднілі груди / Своє повітря – тепле та іскристе!" Теліга таки повернулася до свого міста, і в ньому її розстріляли. Зараз до Києва повертаються українці. Їх дедалі більшає. Відбувається масована колонізація, яку видно очима і чути вухами. І яка багатьох "старих киян" дратує.

Одна добра знайома нещодавно напівжартома-напівроздратовано писала у ­Facebook: "Смішно, коли не кияни з різних громадських організацій захищають Андріївський узвіз або Гостинний двір". Чому смішно? "Старі" часто звинувачували "нових" у абияковості, байдужості до Києва та його традицій. Називали їх зай­дами й мало не бидлом. Коли ж "нові" вбилися в пір'я, створили громадські організації і захищають Старе місто, обурилися, що це роблять "не кияни".

Поява ініціатив із захисту Києва, здебільшого від "нових", – це перша ластівка майбутнього обличчя столиці. Люди, що звідусіль з'їжджаються до міста, працюють тут, народжують дітей і вкорінюються, шукають історичного виправдання. Починають вивчати міську історію, почуваючись її невід'ємною часткою. І роблять це успішніше за "старих".

Хто такі старі й нові кияни? Старих можна умовно поділити на три категорії. Перша: нащадки російської колонізації 1830 року – або прямі (таких лишилося зовсім мало), або ментальні. Всі ці Чаленки, Лузіни та інші "голохвастови" – обличчя російського імперського Києва, створеного Миколою І після Польського повстання. Мета була – знищити плацдарм поляків на Дніпрі. Загалом це вдалося. Київ заселили росіянами й зробили губернським містом. Мало не вся цивільна архітектура між Печерськом та Подолом – імперська. Нещодавно розмовляв із Дмитром Корчинським щодо знищення альтанки на Володимирській гірці. Каже: "Та що її захищати? Це все купєчєство початку ХХ століття – хіба це Київ?" Ось ці – найцупкіші: саме вони активно виступають проти українського Києва.

Друга категорія – україно-російські напівінтелектуали 1920–1930 років. Їх теж залишилося мало. Це перша радянська колонізація Києва і перші, по суті, українці. Зазвичай, мирні люди, які мало чим обурюються і лише хитають головою.

І, нарешті, – нащадки робітничої колонізації 1960–1970 років. Масно люблені Черновецьким "бабусі", які народилися десь у Жмеринці, але приїхали до Києва працювати ткалями чи залізничниками. Ця категорія зараз найчисельніша. Схильна вважати себе за "чистих, справж­ніх киян", а їхні діти й онуки вперто тереблять тезу про те, що "кияни спілкуються російською, бо ж не село". І найбільше обурюються "понаєхавшимі".

Хто з них справжні кияни? І як їх визначити? Ці три хвилі були дуже осмислено спрямовані до міста. І жодна з них не є питомо київською, хоч би скільки ходила Хрещатиком і любила каштани.

Український Київ помер 1830 року, остаточно сполонізувавшись. Столичний Київ помер ще 1240-го.

Проте від 1990-х він дивовижно воскресає. Його новий статус погнав сюди українців з усіх усюд. І це стало початком нової колонізації. Нові кияни – і заробітчани, й інтелектуали, і Троєщина, й Печерськ змінюють його обличчя. Звісно, це бісить закоханих у "старий Київ" – чи то російський, чи то радянський. Бо виникає нове місто. З іншими архітектурою, звичками, традиціями. Досі на межі кітчу – через низьку освіченість більшості "нових". Але за 20–30 років вони почнуть переварювати гумус. ­Народжується цілком нове покоління киян. Їхні батьки ще молоді й віддзеркалюють загальноукраїнське суспільство. Дівчата з Поділля виходять тут заміж за галичан, хлопці із Закарпаття одружуються з харків'янками, південці – з наддніпрянками, а донеччани – з волинянками. Діти від цих шлюбів ходять до спільних дитсадків і навчатимуться в тих самих школах. Вони вже кияни. Хоча дуже багато "нових" навіть помешкань тут не мають, а отже, й реєстрації. Однак, вони вже кияни. Нова колонізація охоплює всі жили міста. У ХХ столітті ми перетворили на українські Львів, Чернівці – за якихось 50 років. Це вже зовсім інший Львів і зовсім інші Чернівці. Поляки з румунами їх здебільшого не впізнають. Як німці не впізнають Праги чи Брно. Це – об'єктивний процес. А після Києва будуть Харків, ­Донецьк, Одеса, Севастополь.

І я, й абсолютна більшість знайомих свідомо хочуть залишитися в Києві. А якщо тут лишатись, потрібно вивчити його історію. Стати своїм не стільки між старими киянами, скільки в самому місті. Тому й відбувається культурний розрив. "Нові" захищають ­Гостинний – бо "старим" це не спадає на думку. Гостинний, споруда доросійської доби, цінний здебільшого для нових інтелектуалів, вихованих на могилянських традиціях. Для них Київ не починається в ХІХ столітті. А Майдан із Монументом виглядають органічно, як і Лядські ворота. Вони хочуть відбудови Десятинної й ратуші на Контрактовій. І б'ються з міліцією біля Гостинного. Для мене Поділ є більшим символом Києва, ніж Хрещатик. Київська ідентичність у всіх нас з'являється, просто вона різна. Коли я підіймаю очі й дивлюсь на свою редакцію, втішаюсь думкою про те, що всі вони – нові кияни.

Чимало нових киян не ходять до книгарень чи театру. Але їхні діти й онуки ходитимуть – до українських книгарень і на українські вистави. ­Поділяться на вболівальників "Динамо", "Арсеналу" та "Оболоні". Очевидно, з'явиться новий київський стиль. Буде київська кава – цікаво, з вершками, молоком чи шоколадом? Можливо, хтось додумається пекти каштани, і зробить це традиційними київськими ласощами. На ­роботу їздитимемо велосипедами, коли нарешті влада додумається зробити доріжки. З'являться нові фестивалі та галереї. ­Зрештою, хто ходить на "Мистецький арсенал" чи "Країну мрій"? Хто відвідує ­греко-католицькі церкви, якщо навіть величезний Патріарший собор заповнюють під зав'язку? І хто заклеює назву вулиці Артема "Січовими стрільцями"?

Українці ніколи не мали такого великого міста для себе. Київ перебудовується, добудовується, розлазиться, він уперше за віки й на віки – столиця. Міська інфраструктура не розрахована на цей статус. Як і загалом міський простір. Місто зводили як центр губернії або національної республіки, а не найбільшої європейської країни. Саме тому деколи дратує довготривалий процес перебудови міста.

Лише глухий не чує відмінності й у мові Києва. Він заговорив українською – досі кволо і спорадично, але вже неприховано й не на кухні. Він стає наший. На наших очах.

Тому з часом для Януковича становище тільки погіршуватиметься. Бабусі йдуть поволі у кращий світ, а молоді нові кияни потроху дістають реєстрацію. І що далі тягтимуть із голосуваннями, то гірший буде результат для влади. Очевидно, захоплення "Свободою" у киян мине, але захоплення Поповим не виникне. ­Ще один мій товариш, із нових киян, півроку тому сумнівався – а чи не проголосувати за Попова. Тепер переконаний, що не буде за жодних умов.

Вряди-годи здається, що Київ – живий, має власну душу і власну думку. Йому подобається те, що відбувається. Андрій Малишко, трохи з інших мотивів, писав: "Здрастуй, Києве любий! / І каже всміхнувшися Київ: / "Я чекаю на вас, я чекаю, як воїн стою".

Національність городян, за переписами, %

Рідна мова городян, за переписами, %

1897 рік

22 – українці, 54 – росіяни, 12 – євреї, 7 – поляки, 5 – інші

22 – українська, 54 – російська, інша – 24

1926 рік

42 – українці, 25 – росіяни, 27 – євреї, 3 – поляки, 3 – інші

28 – українська, 52 – російська, 16 – ідиш, 4 – інша

1939 рік

53 – українці, 16 – росіяни, 26 – євреї, 1 – поляки, 4 – інші

40 – українська, 49 – російська, 11 – інша

1989 рік

72 – українці, 21 – росіяни, 4 – євреї, 3 – інші

58 – українська, 41 – російська, 1 – інша

2001 рік

82 – українці, 13 – росіяни, 5 – інші

72 – українська, 25 – російська, 3 – інша

Прогноз на 2030 рік:

85 – українці, 10 – росіяни, 5 – інші

75-80 – українська, 20-25 – російська як рідна

50 – українська, 50 – російська як мова спілкування

Олександр ВИШНЯК, 56 років, соціолог:

– Загалом по країні відсоток українців збільшиться. Але Київ – столиця, і дуже привабливий для всіх. Тож сюди їхатимуть і етнічні росіяни з Півдня чи Сходу країни. Різниця буде в межах 2–3 відсотків до прогнозу. З мовою ситуація важче. Це залежить від влади, яка ще декілька разів кардинально змінюватиметься. Тож буде гойдалка. У кращому разі українською користуватимуться половина киян. Бо зараз російська домінує. Поняття "рідної мови" для переписів – сталінський винахід. Може бути й 80 відсотків, але це абсолютно нічого не означає. Важливо, яку мову використовують, а не вважають за рідну.

підготували: Олександр КУРИЛЕНКО, Ігор ЛУБ'ЯНОВ, малюнки: Дмитро СКАЖЕНИК

×