Ексклюзиви
Середа, 31 серпня 2011 10:32

"Українці не готові дивитися історичні стрічки"

  Найважливішим для сучасного українського кінематографа є мовне питання – вважає Богдан Батрух, власник мережі ”Кінопалац”
Найважливішим для сучасного українського кінематографа є мовне питання – вважає Богдан Батрух, власник мережі ”Кінопалац”

Чим може похвалитися український ­кінематограф за 20 років незалежності?

– Головний успіх – власне прокат фільмів. Найкращий спосіб це оцінити через ­порівняння.

Український ринок прокату й кінотеатрів більш­менш подібний до польського, хоч десь удвічі менший. Якщо відняти кількість польських фільмів, то стосовно іноземних результати приблизно однакові. Проте стартова позиція українського ­кіно­простору була набагато гірша. Із 1990­го в Польщі почали брати до дистрибуції фільми із США. В Україні ж – ні, бо не було закону про авторське право. І це тривало п'ять років. Не існувало прокату, не відбувалося показів, бо не було що демонструвати й дивитися. Все діялося лише на піратському ринку.

1995­го ринок почав відроджуватися. І зараз є до 250 кінотеатрів із власними залами. Ця індустрія спроможна сама в себе інвестувати – за останні п'ять років створено 120 3D­кінотеатрів. За приватні гроші. Тобто індустрія дає собі раду без допомоги уряду. І саме вона є базою для розвитку українського кіно.

Чому не розвивається українське кіно­виробництво, на відміну від польського?

– Польща – це національна країна майже без власної території. Бо перед Другою світовою війною вона сягала далеко на схід, а після – перекинулася далеко на захід. Польських етнічних земель мало: Краків, Варшава, вузька лінія. Отже, є дуже сильна національна, або й націоналістична, складова. І все, що сприяє цій складовій, держава підтримує. І виділяє великі гроші на кіно, культуру тощо.

Україна – це географічне порозуміння між людьми, що живуть на цій території і мають більше спільного, ніж відмінного. Українці між собою різняться менше, ніж із сусідами. І потрібен час, щоб суспільство усвідомило власні пріоритети. А без цього національного кіно не буде.

Скільки зараз виробляють українських фільмів?

– На рік близько 10. Із відновленням кіно­показу у виробництві відбулася переорієнтація. До 2000­го залишки радянського спадку відмерли. А десь 2005 року з'явилися перші паростки нового українського кіно. Спочатку це були недорогі проекти – фільми документальні або ж у копродукції, як, наприклад, "Щастя моє" Сергія Лозниці. З'явилися стрічки, ­зняті з ініціативи виробників. Вони, може, не є аж такими професійними, але свідчать про здоров'я індустрії. Приміром, у Росії уряд вкладає великі кошти у виробництво кінофільмів, і вони виходять здеформованими й спрямованими на продиктовані згори цінності. Це спотворює творчі можливості режисерів і не відображає кінопроцесу.

Є думка: якщо в країні багато знімають, то з 10 фільмів бодай один буде хороший.

– Це суто наукова формула. Вона має сенс, але в мистецтві це часто не грає ролі. ­Україна майже не виробляє документального кіно, однак виграла два Каннські фестивалі. І, що цікаво, в Україні ці режисери не знані й не визнані. Усі кажуть: та за що давати, як у тих фільмах нічого нема! Ми часто не бачимо того, що в нас є оригінальне. А для зовнішнього світу наша банальність або буденність може бути дуже самобутня.

Які українські фільми за роки незалежності можна вважати культовими? Чому вони не мали комерційного успіху?

– Якщо згадати, наприклад, "Молитву за гетьмана Мазепу" та "Мамая", то це дві дуже різні стрічки. "Мазепа" – пам'ятник ще радянського часу й простору. Він нічого спільного не має з новими тенденціями. "Мамай" більше вписується в нове українське кіно. Хоча обидва фільми представляють один поетичний напрямок. Вони перетинаються в часі, але не в тенденціях. А успішними такі стрічки не є з кількох причин.

Успішне кіно – це поєднання талантів та відчуття потреб суспільства. А "Молитва за гетьмана Мазепу" і "Мамай" – це відчуття режисерів. Вони так вважають і нав'язують це суспільству. Це один спосіб. А інший – іти до людей, прислухатися й робити те, на що є запит. Або американський варіант: кіно розповідає історію. І вона має бути розказана так, щоб глядачеві було цікаво.

У будь­якому випадку кіно повинно бути актуальне. Має показувати не що мені подобається, а що глядач вважає важливим, щоб разом із ним аналізувати проблеми.

Але ж сюжет у "Мазепі" – геніальний.

– Так, але не комерційний. Поєднання  мистецтва й комерції – це, наприклад, "Хрещений батько". Це золота середина.

Чи є в нас режисери, спроможні зняти успішний український фільм?

– Очевидно, але до всього треба дозріти. В Україні довго не було, приміром, п'яти­зіркових готелів. Потім з'явився перший. Відбулося поєднання площі, дизайну, сервісу, грошей. Другому й третьому було вже легше.

Те саме з кіно. Мусять бути фінанси, бо вони дають змогу запросити найкращих акторів, режисерів, операторів. Але ті, хто працюють із цими грошима, мають бути орієнтовані на кінцевий продукт, а не на освоєння бюджету. Режисерові слід мати амбіцію досягти чогось у певному жанрі кіно, а не використовувати його як засіб збагачення. Інакше нічого не вийде.

І третє: треба враховувати запити ­суспільства. А для цього має бути діалог із ним.

Нам радили орієнтуватися на Польщу, ­згодом – на Румунію, тепер – на Грузію… Але вони вже всі роблять хороші стрічки, а ми досі тупцяємо на місці. Що з нами не так?

– Є проблема мови. "Любовь в большом городе" Зеленського – це український фільм? А якби він був зроблений українською мовою, то був би український, ­правда? Вигідніше робити фільм російською, бо його можна продати на двох ринках. Я не проти російської культури, але її підтримують 150 мільйонів у Росії. А хто підтримає нашу культуру? Тому мовне питання найважливіше. ­Якщо, наприклад, в українському прокаті не було б української мови – то не було б ­навіть надії, що хтось бодай колись ­зробить фільм українською. А так ця ­надія є.

Яка тут роль держави? Що вона мусить ­робити для підняття вітчизняної кіно­індустрії?

– Дві речі. Перша – не заважати. Адже ­держава завжди любить впроваджувати якісь обмеження: віку, жанру, моралі – не моралі тощо. Хоче брати участь у тому, до чого не має найменшого стосунку.

Друга – стимулювати, допомагати, але не визначати. Заохочувати в ­формі ­грантів, а не держзамовлень. Це ­мусить відбуватися на конкурсній основі: ­режисер  представляє проект, коли вже має якусь частину ресурсів. І, якщо виграє, йому ­надають грант на решту витрат. А не так, що от ми хочемо зробити фільм про ­Павку Корчагіна і даємо під це гроші.
Це не стимулюватиме кіновиробництво, і було б помилкою так думати. Бо це ­неприродно.

Про що можна було б зняти успішний український фільм?

– Усі кажуть, що насамперед треба зробити історичне кіно. Я не думаю, що українці готові дивитися історичні стрічки. Бо їх оцінюватимуть із різних поглядів. І в одних вони викликатимуть захоплення, в інших – застереження, а в третіх – може, й ненависть. Треба робити фільми про нинішній і завтрашній день. Про сучасність. Це перша умова.

Друга – ця стрічка мусить оповідати якусь важливу злободенну історію з персональної точки зору. Скажімо, любовну.

І головне – щоб режисер дослухався до людей, які купуватимуть квитки. А не вважав, що він знімає геніальний мистецький твір, який учитиме інших жити.

Найбільшою подією у кіно за 20 років ­читачі визначили україномовність прокату, за опитуванням сайта gazeta.ua. Це вас ­дивує?

– Ні. Ясно, що це так і є.

Після приходу нової влади тут щось змінилося?

– Тільки на краще. Із фільмів українських і дубльованих українською зняли ПДВ. Торік на 17 відсотків побільшало глядачів у кінотеатрах – порівняно з 2009­м, і на 35 відсотків – фільмокопій.

Тобто, українська мова з кіноекрана людей не відштовхує?

– Від початку року кількість глядачів ­зросла на 12 відсотків.

Скільки фільмів зараз дублюють ­українською?

– З усіх, які показують у кінотеатрах, 27–30 відсотків – російські. Вони йдуть російською з субтитрами. Ще 5–10 відсот­ків – це артхауз. Решта – українською мовою. Це і прокат, і копії продажу.

Чому так важко знайти в крамницях диски з фільмами українською?

– Права на DVD досі лишаються в старій системі. Не наголошуватиму на тому, яким фірмам і з якої країни вони належать, але всі це чудово розуміють.

Зі студіями дубляжу особливих проблем немає?

– Київська студія LeDoyen є однією з 12 найкращих у світі, за рейтингом міжнародної системи Dolby.

Чи правдивий стереотип, що якість українських перекладів нижча?

– Ми отримали офіційний лист від Walt ­Disney Company, що українська версія "­Піратів Карибського моря 4" найкраща в світі. З усіх перекладів.

У Донецьку, Луганську та інших, здебільшого російськомовних, містах народ валить на україномовні фільми до кінотеатрів. Це означає, що людям подобається те, що вони бачать і чують.

Богдан БАТРУХ,  54 роки

Кінодистриб'ютор, власник мережі "Кінопалац" та компанії B&H Film Distribution.

Народився 9 серпня 1957 року в місті Білий Бір, Польща.

1984-го закінчив Театральну академію імені Олександра Зелверовича у Варшаві за фахом драматург, сценарист і театральний критик.

У 1980-х був виконавчим директором фонду Karl Popper Foundation – спільного проекту швейцарського уряду та американського мільярдера Джорджа Сороса. Серед його перших проектів була організація закордонних поїздок українських політиків-комуністів до Західної Європи.

Один з авторів закону "Про авторське право і суміжні права", ухваленого 1993 року.

У 1990-х працював над створенням української Банкнотної фабрики. 2008-го відкрив після реконструкції кінотеатр "Кінопалац" у Києві.

Зараз мережа "Кінопалац" налічує 14 закладів по всій Україні.

Власник студії дубляжу.

Вважає американський фільм про Тараса Бульбу 1962 року найкращим за всю історію кінематографа. Любить велике епічне кіно – "Ґанді", "Гладіатор

 

 

Зараз ви читаєте новину «"Українці не готові дивитися історичні стрічки"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

15

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 2556
Голосування Який український клуб досягне більших успіхів у Лізі Європи 2018/19?
  • 1) "Шахтар"
  • 2) "Динамо"
  • 3) обидві команди "вилетять" одночасно
Переглянути
Погода