- Моя болезнь - впечатлительность! – казала Христина Данилівна Алчевська, одна з перших наших феміністок.
Практичний розум сусідив у ній із наївністю. У юності приятелювала з хлопцем-кріпаком Сенькою. Каталися на човні й співали дуетом "Гондольєра":
Гондольер молодой, взор твой полон огня,
Я стройна, молода, не свезешь ли меня?
А гондольєр відповідає, що за це "жажду я одного поцелуя".
- Ах, Христенька, будьте осторожны, вы, право, испортите мальчика! - застерігали її старші панночки.
Згодом, уже 30-річною, вона писала: "Я не розуміла тоді й тепер не розумію сенсу цього попередження".
1876-го Алчевська зустрілася з російським письменником Іваном Тургенєвим. Випадково зупинилися в готелі "Демут" в Петербурзі. Тургенєв у №65, а вона з чоловіком - у №69. Записала в щоденнику: "У меня так забилось сердце, что чуть не сделалось дурно. Ложась в постель, я чувствовала себя совершенно счастливой от мысли, что видела его. Дальше этих счастливых впечатлений воображение мое не заходило".
Тургенєв крихтами хліба годував горобців, "і я заздрила горобцям, бо він багато приділяв їм уваги"
Уранці написала йому записку. Мовляв, ви завтра поїдете, і я, може, навіки втрачу шанс познайомитися з вами. Не вважайте мене авантюристкою, що шукає пригод. Давно заміжня, маю четверо дітей, і якщо хочу бачити вас - то лиш як ідеал, втілений у живій людині. На завершення додала: "Позвольте надеяться, що Ваша гуманность убережет эту записку от иронии".
Тургенєв відповів, що зайде до них. "Я получила от мужа выговор, что уже прислуга заметила мое сумасбродство, но я была так счастлива, что никакие выговоры не могли затушить этого счастья", - занотувала Алчевська.
Зустріч удалася, бо і Тургенєв, і її чоловік були слов'янофілами, тож мали про що поговорити.
- Я люблю Малороссию, - казав Тургенєв, - в ея песнях много симпатичного. Но способен ли малорусский язык к дальнейшему совершенствованию? И почему на нем нет ни одного мало-мальськи научного сочинения?
Алчевська не коментує цих слів. Зате докладно описує, як наступного дня Тургенєв зі своєю супутницею Поліною Віардо снідали в саду при готелі, а вона дивилася здалеку. Тургенєв крихтами хліба годував горобців, "і я заздрила горобцям, бо він багато приділяв їм уваги. Потім таки підійшов до мене, і я відчула себе щасливим горобцем".
А ввечері вони їхали поїздом до Москви. Чоловік їй каже:
- Я тобі купив квиток у спальне жіноче відділення, а Тургенєв узяв собі у спальне відділення чоловіче - нічого не вдієш!
Алчевська пише: "Я прокляла в эту минуту и железную дорогу, и спальные вагоны, и необходимость сна, и все, что отняло у меня эти несколько дорогих для меня часов. Правда, на каждой станции я опять становилась воробьем, но этого было мало".
Іноді каялася:
- Мені бувало соромно за вчинки та захоплення, непристойні для мого віку.
Того таки 1876-го зустрілася в Петербурзі з Федором Достоєвським. Йому 53 роки, їй - 35.
- Я завжди вгадую зовнішність тих, хто пише мені листи, але не думав, що ви така гарна! - сказав він їй. - Я нічого не розумію у вашому обличчі - з одного боку палкий юний погляд і яскраві свіжі щоки, як у дівчини, і тут таки сиве волосся. Це красиво. Скільки ж вам років, якщо ви 14 літ заміжня й у вас четверо дітей? Ні, я нічого не розумію!
Вона занотувала: "Мне непреодолимо захотелось стать перед ним на колени, целовать его руки, молиться и плакать. Желание это было столь непреодолимо, что, может быть, я привела бы его в исполнение, если бы вдруг не почувствовала на себе его изучающий анатомический взгляд, который парализовал мое желание молиться".
Змінила тему:
- Знаете ли, человек, бранящий "Анну Каренину" - мой личный враг!
- В таком случае я замолкаю! - сказав Достоєвський.
І далі говорив про те, що "серб или малоросс, сочувствующий родному языку и родной литературе - зловредный член общества, он тормозит прогресс великорусской литературы, в которой все наше спасенне". Додав, що великорос великодушно дивиться на інші народи, а малорос завжди тримає камінь за пазухою.
Ця бесіда роздратувала Достоєвського, і Христина Данилівна замовкла.
1884-го бачилася з Левом Толстим. Тоді саме вийшла її книжка "Что читать народу". Це був привід для зустрічі. Толстой записав: "Толковая баба, но зачем-то похожа на птицу". Запитав, чи справді вона не знає ні історії, ні географії, ні арифметики, не розуміє чужих мов і не читає іноземних журналів. Вона відповіла ствердно.
- Какая прелесть! - вигукнув Толстой. - Я готов вас слушать сколько угодно!
Справді: Алчевська, вже відомий у цілій Європі педагог-практик, сама ніде не навчалася. Її батько, хоч сам і вчитель, уважав, що дівчатам грамота не потрібна:
Для чого? Щоб любовні записки строчити?
- Для чого? Щоб любовні записки строчити?
Зате для її молодших братів найняв домашнього вчителя. Христя підслухувала уроки під дверима й навчилася читати й писати раніше, ніж брати. Згодом, коли вони навчалися в гімназії, писала твори для них та їхніх однокласників. Кожен твір - за 20 коп. На ці гроші купувала братам олівці, зошити й інше приладдя, якого в них через бідність не було.
У московській газеті "Северная пчела" почала друкувати свої вірші. Їх прочитав один юнак, у них зав'язалося листування у віршах. Тривало це років зо два. Потім він приїхав, обвінчався з нею і забрав до Харкова. Звали юнака Олексій Алчевський.
У Курську, де вона жила перед тим, книжки продавали лише в крамниці іграшок. А в Харкові був університет.
- Покажіть мені справжнього професора! - перше, що Христя попросила.
Їй показали, і не абикого, а великого філолога Олександра Потебню.
Христина згадала, що її батько - українець. І наново вивчила мову
Її чоловік, Олексій Кирилович Алчевський, народився 1835 року в Сумах у сім'ї небагатого купця. Якийсь час торгував у Харкові чаєм, започаткував Товариство взаємного кредиту, Торговельний і Земельний банки. Як банкір, фінансував гірничорудну промисловість Донбасу і вже в кінці ХІХ ст. його статки оцінювали в 30 млн рублів. На початку 1890-х придбав ділянку в Харкові, у Мироносицькому провулку. Там чоловік старшої дочки Анни, архітектор Олексій Бекетов, збудував їм гарний дім - нині тут Будинок культури МВС.
1899-го Алчевський фінансував спорудження пам'ятника Шевченкові в своєму дворі. Досі є в Харкові "будинок Алчевських", "школа Алчевської", "сад Алчевських". У приміщенні недільної школи Алчевської тепер виставкова зала Харківського художнього музею.
Олексій Кирилович очолював харківську українську громаду. Христина згадала, що її батько також українець. Наново вивчила мову, добре співала народні пісні. У громаді бували наїздами знамениті тоді українці: Пантелеймон Куліш, Олекса Стороженко, Тадей Рильський, професор Іван Пулюй з Галичини. А з харків'ян - Микола Сумцов, Дмитро Багалій, Борис Грінченко та Микола Міхновський, майбутній ідеолог українського націоналізму.
Якось у Харкові влаштували концерт-змагання українського хору з російським. Одні співали "Гомін, гомін по діброві", другі - "Во поле береза стояла". Алчевська писала: "Мені здавалося, що в тому змаганні вирішується доля Малоросії". Публіка визнала переможцем російський хор. Алчевська, за її словами, відчула, що "все в житті скінчено". Не спала всю ніч, а на ранок з'явилася в неї перша сивина.
Отже, Христина Данилівна "українофільствувала". У своїй недільній школі вчила грамоти "за Кулішем". Але після Емського указу 1876 року, що обмежував вживання української, перейшла на російську мову викладання і вже не звертала з цього шляху. І вдома повернулася до російської. Найменша дочка - Христя-молодша - навчилася української мови не вдома.
Прикметний випадок: у маєтку Алчевських на Катеринославщині Христина Данилівна відкрила недільну школу й запросила туди вчителем письменника Бориса Грінченка. Він вважав, що не варто калічити наших дівчат чужою великоруською мовою і не брав їх до школи. Довелося звільнити Грінченка, про що, каже Алчевська, вона жалкувала. Її дочка Христя та Наталка Грінченкова в дитинстві дружили.
Учителювати в недільній школі Христина Данилівна почала одразу по приїзді до Харкова. Невдовзі школу закрили й Алчевська приймала учениць вдома - до 50 душ. Учениці - від 15 до 45 років - колишні кріпачки, куховарки. Одна 16-річна красуня казала:
- Мій жених хоче, щоб я була грамотна, інакше він мене не візьме. Навчіть мене грамоті за два місяці!
Біда в тім, що Христина Данилівна не мала диплома. Але чоловік подбав, щоб їй таки дали дозвіл на учителювання.
1901 року, в час економічної кризи, Олексій Алчевський попросив у уряду кредит. Не отримав, і кинувся під поїзд на Царськосельському вокзалі в Петербурзі. Смерть загадкова. Є версія, що банкіра вбили конкуренти. Поховано його не за межею кладовища - отже, не як самогубця.
Алчевського згубила не криза, а дружина, вважає сучасний дослідник Ігор Бондар-Терещенко. Міністр фінансів Сергій Вітте кредит йому дав, але не ту суму, що влаштовувала Христину Данилівну.
А втім, навіть після банкрутства, грошей покійного вистачило на виплату всіх родинних боргів. Стало й на те, щоб Христина Данилівна й далі могла утримувати недільну школу.
Копію статуї Свободи хотіла поставити в Харкові
1841, 16 квітня - Христина, у заміжжі Алчевська, народилася в містечку Борзна на Чернігівщині. Мати - внучка господаря (правителя) Молдавії, батько, Данило Журавльов - викладач повітового училища. Із 7 років Христя жила в Курську, куди батько отримав призначення.
1862 - вийшла заміж за купця Олексія Алчевського, переїздить до Харкова.
1870, 22 березня - офіційно відкрито харківську недільну школу Христини Алчевської. 1896-го збудовано приміщення на кошти з процентів від акцій, що їх Олексій Алчевський записав на школу - близько 50 тис. рублів. Проект зробив зять Алчевських, архітектор Олексій Бекетов. Тоді це була єдина в імперії школа, що мала власне приміщення.
1884 - вийшов перший том книжки Алчевської "Что читать народу" (другий - 1889-го, третій - 1906 року). Коли Христину Данилівну запитували, чи любить вона батьківщину, відповідала: "Моя батьківщина там, де ця книжка". Праця витримала 17 перевидань, тепер забута.
1889 - на Всесвітній виставці в Парижі книжка "Что читать народу" одержала приз. Алчевську обрано віце-президентом Міжнародної ліги освіти. Христині Данилівні в Парижі сподобалася статуя Свободи в Люксембурзькому саду - прототип тієї, що стоїть у Нью-Йорку. Копію пам'ятника Алчевська збиралася перевезти до Харкова.
1901, 7 травня - загинув чоловік, Олексій Алчевський. Його ім'я з 1903 року носить місто Алчевськ на Луганщині. Як робітниче селище виникло в середині 1890-х у зв'язку з будівництвом біля залізничної станції Юр'ївка металургійного заводу Донецько-Юріївського металургійного товариства. Заснував товариство Алчевський, а згаданий завод був у той час єдиним в Україні металургійним підприємством, побудованим на вітчизняні капітали. 1931 року місто перейменували на Ворошиловськ, із 1961-го - на Комунарськ, із 1991-го - знову на Алчевськ.
1912 - святкування 50-річчя педагогічної діяльності Христини Данилівни Алчевської. Вийшла її книжка "Передуманное и пережитое" - щоденники, листи, спогади.
1920, 15 серпня - померла в Харкові, похована в сімейному склепі на міському кладовищі. В останній рік життя одержувала персональну пенсію від Харківського міськвиконкому.
Син Іван співав із Енріко Карузо
Олексій і Христина Алчевські мали шестеро дітей.
Дмитро (1862-1920) був музично обдарований - грав на гітарі й віолончелі, добре малював. Закінчив природничий факультет Харківського університету, захистив дисертацію. Допомагав батькові у фінансових справах. Із 1896-го мешкав на Садово-Куликовській вулиці (нині Дарвіна) в домі, спроектованому Олексієм Бекетовим. Мав двох дочок. Одна з них закінчила Петербурзьку консерваторію, була акомпаніатором свого дядька Івана, знаменитого співака.
Григорій (1866-1920) - композитор. Закінчив фізмат університету в Харкові та Московську консерваторію, клас вокалу й композиції. Дружив із Сергієм Рахманіновим, Олександром Скрябіним. Консультантом молодого Алчевського був Петро Чайковський. Григорій створив у Харкові кілька струнних оркестрів, писав романси на слова Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. Видав методичний посібник з вокальної техніки ("Таблиці дихання"), що тричі перевидавали. В останні роки жив у Москві.
Анна (1868-1931) після гімназії вчителювала в недільній школі. Відома також як художниця. 1889 року вийшла заміж за архітектора Олексія Бекетова, що доводився дядьком поетові Олександрові Блоку та свояком хіміку Дмитрові Менделєєву. Бекетов спроектував у Харкові кілька знаменитих споруд, як-от дім 1912 року, де згодом містився Раднарком, а нині художній музей. Для себе збудував особняк, де тепер Будинок вчених. Його ім'я має станція метро. У них було четверо дітей. Правнуки Алчевських-Бекетових досі живуть у Харкові.
Микола (1872-1942) по закінченні юридичного факультету Харківського університету був присяжним повіреним. Викладав латину, мав хист до літератури. Працював як імпресаріо брата Івана. Після 1917 року служив на освітянських посадах у Червоній армії. Видав один із перших радянських підручників для дорослих "Рабоче-крестьянский букварь". Помер під час німецької окупації.
Іван (1876-1917) став оперним співаком - найзнаменитіший із дітей Алчевських. Закінчив фізмат Харківського університету, хотів, як і мати, йти в педагогіку. Але три покоління Алчевських по материнській лінії мали добрі голоси, й це визначило його долю. Удома на музичних вечорах Іван співав у дуеті з сестрою Христею. 1901 року дебютував у петербурзькому Маріїнському театрі - партія Індійського гостя в опері "Садко". Співав у Парижі, Брюсселі, Лондоні, Нью-Йорку, Мілані. Його партнерами були Енріко Карузо й Маттіа Баттістіні. Знав п'ять мов і співав мовою тієї країни, де виступав. Із 1908 року - соліст Большого театру в Москві. Там для нього ставили "Запорожець за Дунаєм" і "Наталку Полтавку", де співав головні тенорові партії. Мав непропорційну фігуру: короткий тулуб і довгі ноги (на карикатурах його ноги ростуть від голови). Його голос був однаково сильний в усіх регістрах. Брав ноту в тон звучання кришталевого келиха, й келих розсипався на друзки від резонансу. Помер неодруженим. Похований у Харкові. Під час похорону над його могилою заспівав соловей.
Христя (1882-1931) вчилася в Харкові й Парижі. Поетка, перекладач, авторка 11 збірок віршів, десять із них - українською мовою. Допомагала матері в недільній школі. Зналася з Ольгою Кобилянською, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським. Померла незаміжньою. Була дуже гарна. Навіть Агатангел Кримський, байдужий до жінок, казав про неї: "Христя - не панна, а казка".
Комментарии
1