"Людина, яка ганить "Анну Кареніну" - мій особистий ворог"

- Моя болезнь - впечатлительность! – казала Христина Данилівна Алчевська, одна з перших наших феміністок.

Практичний розум сусідив у ній із наївністю. У юності приятелювала з хлопцем-кріпаком Сенькою. Каталися на човні й співали дуетом "Гондольєра":

Гондольер молодой, взор твой полон огня,

Я стройна, молода, не свезешь ли меня?

А гондольєр відповідає, що за це "жажду я одного поцелуя".

- Ах, Христенька, будьте осторожны, вы, право, испортите мальчика! - застерігали її старші панночки.

Згодом, уже 30-річною, вона писала: "Я не розуміла тоді й тепер не розумію сенсу цього попередження".

1876-го Алчевська зустрілася з російським письменником Іваном Тургенєвим. Випадково зупинилися в готелі "Демут" в Петербурзі. Тургенєв у №65, а вона з чоловіком - у №69. Записала в щоденнику: "У меня так забилось сердце, что чуть не сделалось дурно. Ложась в постель, я чувствовала себя совершенно счастливой от мысли, что видела его. Дальше этих счастливых впечатлений воображение мое не заходило".

Тургенєв крихтами хліба годував горобців, "і я заздрила горобцям, бо він багато приділяв їм уваги"

Уранці написала йому записку. Мовляв, ви завтра поїдете, і я, може, навіки втрачу шанс познайомитися з вами. Не вважайте мене авантюристкою, що шукає пригод. Давно заміжня, маю четверо дітей, і якщо хочу бачити вас - то лиш як ідеал, втілений у живій людині. На завершення додала: "Позвольте надеяться, що Ваша гуманность убережет эту записку от иронии".

Тургенєв відповів, що зайде до них. "Я получила от мужа выговор, что уже прислуга заметила мое сумасбродство, но я была так счастлива, что никакие выговоры не могли затушить этого счастья", - занотувала Алчевська.

Зустріч удалася, бо і Тургенєв, і її чоловік були слов'янофілами, тож мали про що поговорити.

- Я люблю Малороссию, - казав Тургенєв, - в ея песнях много симпатичного. Но способен ли малорусский язык к дальнейшему совершенствованию? И почему на нем нет ни одного мало-мальськи научного сочинения?

Алчевська не коментує цих слів. Зате докладно описує, як наступного дня Тургенєв зі своєю супутницею Поліною Віардо снідали в саду при готелі, а вона дивилася здалеку. Тургенєв крихтами хліба годував горобців, "і я заздрила горобцям, бо він багато приділяв їм уваги. Потім таки підійшов до мене, і я відчула себе щасливим горобцем".

А ввечері вони їхали поїздом до Москви. Чоловік їй каже:

- Я тобі купив квиток у спальне жіноче відділення, а Тургенєв узяв собі у спальне відділення чоловіче - нічого не вдієш!

Алчевська пише: "Я прокляла в эту минуту и железную дорогу, и спальные вагоны, и необходимость сна, и все, что отняло у меня эти несколько дорогих для меня часов. Правда, на каждой станции я опять становилась воробьем, но этого было мало".

Іноді каялася:

- Мені бувало соромно за вчинки та захоплення, непристойні для мого віку.

Того таки 1876-го зустрілася в Петербурзі з Федором Достоєвським. Йому 53 роки, їй - 35.

- Я завжди вгадую зовнішність тих, хто пише мені листи, але не думав, що ви така гарна! - сказав він їй. - Я нічого не розумію у вашому обличчі - з одного боку палкий юний погляд і яскраві свіжі щоки, як у дівчини, і тут таки сиве волосся. Це красиво. Скільки ж вам років, якщо ви 14 літ заміжня й у вас четверо дітей? Ні, я нічого не розумію!

Вона занотувала: "Мне непреодолимо захотелось стать перед ним на колени, целовать его руки, молиться и плакать. Желание это было столь непреодолимо, что, может быть, я привела бы его в исполнение, если бы вдруг не почувствовала на себе его изучающий анатомический взгляд, который парализовал мое желание молиться".

Змінила тему:

- Знаете ли, человек, бранящий "Анну Каренину" - мой личный враг!

- В таком случае я замолкаю! - сказав Достоєвський.

І далі говорив про те, що "серб или малоросс, сочувствующий родному языку и родной литературе - зловредный член общества, он тормозит прогресс великорусской литературы, в которой все наше спасенне". Додав, що великорос великодушно дивиться на інші народи, а малорос завжди тримає камінь за пазухою.

Ця бесіда роздратувала Достоєвського, і Христина Данилівна замовкла.

1884-го бачилася з Левом Толстим. Тоді саме вийшла її книжка "Что читать народу". Це був привід для зустрічі. Толстой записав: "Толковая баба, но зачем-то похожа на птицу". Запитав, чи справді вона не знає ні історії, ні географії, ні арифметики, не розуміє чужих мов і не читає іноземних журналів. Вона відповіла ствердно.

- Какая прелесть! - вигукнув Толстой. - Я готов вас слушать сколько угодно!

Справді: Алчевська, вже відомий у цілій Європі педагог-практик, сама ніде не навчалася. Її батько, хоч сам і вчитель, уважав, що дівчатам грамота не потрібна:

Для чого? Щоб любовні записки строчити?

- Для чого? Щоб любовні записки строчити?

Зате для її молодших братів найняв домашнього вчителя. Христя підслухувала уроки під дверима й навчилася читати й писати раніше, ніж брати. Згодом, коли вони навчалися в гімназії, писала твори для них та їхніх однокласників. Кожен твір - за 20 коп. На ці гроші купувала братам олівці, зошити й інше приладдя, якого в них через бідність не було.

У московській газеті "Северная пчела" почала друкувати свої вірші. Їх прочитав один юнак, у них зав'язалося листування у віршах. Тривало це років зо два. Потім він приїхав, обвінчався з нею і забрав до Харкова. Звали юнака Олексій Алчевський.

У Курську, де вона жила перед тим, книжки продавали лише в крамниці іграшок. А в Харкові був університет.

- Покажіть мені справжнього професора! - перше, що Христя попросила.

Їй показали, і не абикого, а великого філолога Олександра Потебню.

Христина згадала, що її батько - українець. І наново вивчила мову

Її чоловік, Олексій Кирилович Алчевський, народився 1835 року в Сумах у сім'ї небагатого купця. Якийсь час торгував у Харкові чаєм, започаткував Товариство взаємного кредиту, Торговельний і Земельний банки. Як банкір, фінансував гірничорудну промисловість Донбасу і вже в кінці ХІХ ст. його статки оцінювали в 30 млн рублів. На початку 1890-х придбав ділянку в Харкові, у Мироносицькому провулку. Там чоловік старшої дочки Анни, архітектор Олексій Бекетов, збудував їм гарний дім - нині тут Будинок культури МВС.

1899-го Алчевський фінансував спорудження пам'ятника Шевченкові в своєму дворі. Досі є в Харкові "будинок Алчевських", "школа Алчевської", "сад Алчевських". У приміщенні недільної школи Алчевської тепер виставкова зала Харківського художнього музею.

Олексій Кирилович очолював харківську українську громаду. Христина згадала, що її батько також українець. Наново вивчила мову, добре співала народні пісні. У громаді бували наїздами знамениті тоді українці: Пантелеймон Куліш, Олекса Стороженко, Тадей Рильський, професор Іван Пулюй з Галичини. А з харків'ян - Микола Сумцов, Дмитро Багалій, Борис Грінченко та Микола Міхновський, майбутній ідеолог українського націоналізму.

Якось у Харкові влаштували концерт-змагання українського хору з російським. Одні співали "Гомін, гомін по діброві", другі - "Во поле береза стояла". Алчевська писала: "Мені здавалося, що в тому змаганні вирішується доля Малоросії". Публіка визнала переможцем російський хор. Алчевська, за її словами, відчула, що "все в житті скінчено". Не спала всю ніч, а на ранок з'явилася в неї перша сивина.

Отже, Христина Данилівна "українофільствувала". У своїй недільній школі вчила грамоти "за Кулішем". Але після Емського указу 1876 року, що обмежував вживання української, перейшла на російську мову викладання і вже не звертала з цього шляху. І вдома повернулася до російської. Найменша дочка - Христя-молодша - навчилася української мови не вдома.

Прикметний випадок: у маєтку Алчевських на Катеринославщині Христина Данилівна відкрила недільну школу й запросила туди вчителем письменника Бориса Грінченка. Він вважав, що не варто калічити наших дівчат чужою великоруською мовою і не брав їх до школи. Довелося звільнити Грінченка, про що, каже Алчевська, вона жалкувала. Її дочка Христя та Наталка Грінченкова в дитинстві дружили.

Учителювати в недільній школі Христина Данилівна почала одразу по приїзді до Харкова. Невдовзі школу закрили й Алчевська приймала учениць вдома - до 50 душ. Учениці - від 15 до 45 років - колишні кріпачки, куховарки. Одна 16-річна красуня казала:

- Мій жених хоче, щоб я була грамотна, інакше він мене не візьме. Навчіть мене грамоті за два місяці!

Біда в тім, що Христина Данилівна не мала диплома. Але чоловік подбав, щоб їй таки дали дозвіл на учителювання.

1901 року, в час економічної кризи, Олексій Алчевський попросив у уряду кредит. Не отримав, і кинувся під поїзд на Царськосельському вокзалі в Петербурзі. Смерть загадкова. Є версія, що банкіра вбили конкуренти. Поховано його не за межею кладовища - отже, не як самогубця.

Алчевського згубила не криза, а дружина, вважає сучасний дослідник Ігор Бондар-Терещенко. Міністр фінансів Сергій Вітте кредит йому дав, але не ту суму, що влаштовувала Христину Данилівну.

А втім, навіть після банкрутства, грошей покійного вистачило на виплату всіх родинних боргів. Стало й на те, щоб Христина Данилівна й далі могла утримувати недільну школу.

×