Переклад зробив одразу. На запитання, що то була за мова, відповів: "Я її не знаю. Мабуть, котрась зі скандинавських"

Уклав словник українських матюків "Моя матюкологія"

"Десь на межі 1950–1960-х, живучи на колишній вулиці Леніна неподалік від Будинку письменників, я часто зустрічала дивну, якусь "нетутешню" людину, одягнену явно не по сезону: в мороз він був не тільки без шапки, а й в одному костюмі, і погоді відповідав тільки теплий шарф, в який, видавалося, він ладен був зануритися увесь. Погляд добрих короткозорих очей, лагідний і водночас дещо відсутній – мовби він десь там, в інших сферах, де завжди тепло і звучить музика… Згодом я дізналася, що то Лукаш, геній перекладу – так його кваліфікували ті, хто був уже знайомий із першими його перекладацькими спробами. А далі ця небуденна з'ява – якась автономна й самодостатня серед вуличної суєти – злилася з враженнями від його перекладів: "Фауста", "Декамерона", Імре Мадача, згодом Лорки, які переможно увірвалися в українську літературу, розширивши її обрії, засвідчивши її інтелектуальну глибину й дивовижні образотворчі можливості українського слова", – згадувала перекладачка Михайлина Коцюбинська.

 

Микола Олексійович Лукаш був людина скромна, водночас це блискучий поет і лінгвіст, перекладав із 18 мов, а знав 20. Він подарував українському читачеві понад 1000 видатних творів світової літератури та представив рідною мовою більш як 100 зарубіжних авторів. Проте себе вважав не перекладачем, а поетом.

Микола Лукаш народився 19 грудня 1919-го в містечку Кролевець Чернігівської губернії. Сім'я була заможна. Батько Олексій Якович походив із давньої козацької родини, мати Василина Іванівна, до шлюбу Оникієнко, – зі шляхетсько-козацького роду.

У той час на Поліссі більшовики вже контролювали всю територію. Був голод, і Лукаші прихистили родича – "ворога народу". Більшовики розкуркулили сім'ю – забрали все й виселили з хати. Це погано вплинуло на малого Миколу – через пережиті потрясіння до 4 років він не міг говорити. Батьки навіть думали, що він німий. Якось хлопчик утік із циганським табором і там заговорив. Однак спочатку не українською, а ромською. У школі ж вивчив ідиш – за надгробками на цвинтарі й газетами вчителя німецької мови – єврея.

"Він ходив на околицю міста, на єврейське кладовище. На частині пам'ятників написи були єврейською і російською мовами. Він списував написи, зіставляв букви, таким чином вивчав єврейський алфавіт", – писав історик та краєзнавець Михайло Сереженко.

1937-го Лукаш вступив на історичний факультет Київського національного університету, зробив перший переклад "Фауста" Йоганна Ґете. Увагу хлопця тоді привернула однокурсниця Фаїна, мала вона єврейсько-грузинське коріння. І коли запросила хлопця до себе, у дверях Миколу зустріла бабуся й необачно сказала Фаїні ідишем: "Мало нам твого тата-­грузина, а тут іще цей гой!" Лукаш одразу відповів давньоєврейською, потім додав ідишем й гордо пішов геть. Бабуся остовпіла. Що саме відповів – невідомо.

Згодом Микола Лукаш раптово взяв академвідпустку й у 1939–1940 роках викладав українську та німецьку мови в сільській школі на Київщині. Казали, причиною було нещасливе кохання до однокурсниці Олени Біличенко, яка пізніше виходила заміж чотири рази. Лукаш так і залишився довіку холостяком.

За рік роботи у школі він повернувся до університетського навчання. Перевівся на філологічний, бо там вчилася Біличенко, але все було марно. Дівчина на Лукашеві почуття знову не звертала жодної уваги.

На початку німецько-радянської війни Микола рив окопи під Києвом, далі під Харковом. Там був поранений у ногу. Ходили чутки, начебто Лукаша у важкому стані знайшов угорський офіцер і своєю мовою почав говорити, що рана серйозна, починається гангрена і хлопцеві лишилося чекати найгіршого. Микола несподівано відповів угорською. Вояка був вражений й вирішив пораненому допомогти. Врешті-решт українець одужав.

Після закінчення війни Микола вступив на факультет іноземних мов Харківського педагогічного університету. Невдовзі в цьому ж вузі він викладав німецьку та французьку. Найбільшою прикрістю для нього була втрата перекладеного "Фауста", адже Лукашу довелося почати спочатку. У 1950-х його хрестоматійні українські переклади Ґете на 500 сторінках і "Декамерона" Джованні Боккаччо на 660 сторінках побачили світ.

1956-го Микола Лукаш став членом Спілки письменників України. Його кандидатуру тричі номінували на здобуття Шевченківської премії, але жодного разу він її не отримав.

У русі національного опору 1960-х Микола Лукаш, як і більшість перекладачів, безпосередньої участі не брав, відкрито дисидентом себе не визнавав. Проте за літературним смаком, за духом був до шістдесятників близький. Лесь Танюк казав: "Григорій Кочур і Микола Лукаш були ті перші шістдесятницькі євроінтегратори, які відкривали нам широкий світ європейської і – ширше – світової культури". Тож перекладацька праця Миколи Лукаша в контексті національної ідеї близька до подвижництва шістдесятників і була засуджена режимом.

Переклади Лукаша мали глибокий підтекст і особливість, яка була в дисонансі з тодішньою ідеєю "української радянської культури" й обмеженням сфер застосування української мови. Своїми перекладами він демонстрував повноцінність української та підіймав українську культуру на якісно новий рівень.

"За своїми літературно-мистецькими уподобаннями, за перекладацькими інтересами, за моральною позицією ми належали до одного кола, до однієї, Стусовими словами, "щопти" інтелектуального українства, до "секти" шанувальників поетичної магії рідного слова", – писала Михайлина Коцюбинська.

Німецька академія наук визнала переклад "Фауста" Миколи Лукаша найкращим у світі. Ґете писав "Фауста" понад 50 років, і жодному перекладачеві (Михайло Старицький, Іван Франко зупинилися на першій частині. – Країна) не вдавалося перекласти його до кінця. Заважали цьому різний стиль, віршовий розмір і те, що Ґете використовував брутальну німецьку лайку. Лукаш перекладав цей твір майже 18 років, але таки зробив повний переклад.

Він стверджував, що "Фауст" і "Дон Кіхот" написані "занадто німецькою" та "занадто іспанською", тож перекладати їх потрібно "занадто українською". Миколі Олексійовичу вказували, що слід бути ближчим до оригіналу. На що він спокійно відповідав: "Та я перекладаю не з української, а на українську".

Він переклав українською поезії Фрідріха Шиллера, "Пані Боварі" Ґюстава Флобера, поему Юліана Тувіма "Бал в опері", що вважалася неможливою для перекладу. А "Декамерон" Боккаччо передав староукраїнською мовою.

Микола Лукаш жив у час, коли українську спрощували й намагалися наблизити до мови московитів. А він, навпаки, вважав, що російська мова запозичила багато українських слів, і натякав, що позичене вже час повертати. Та зробити Лукаша ідеологічним ворогом було непросто – він був диваком. Дотепні діалоги перекладача швидко переказували серед звичайних людей.

Якось в Ірпені Лукаш зустрів одного прозаїка й запитав:

– А що ви тепер робите?

– Пишу мемуари.

– А ви вже нарешті дійшли до того місця, де позичили в мене 200 карбованців?

А якось видавництво "Дніпро" запропонувало Миколі Лукашу перекласти твір Миколи Островського "Як гартувалася сталь". "Перекласти? – здивувався той. – Для цього треба, аби автор бодай чогось наклав!"

Лукаш не мав ученого ступеня і не прагнув його здобути. Гонорари отримував великі, але завжди був без грошей – натомість збирав безцінну бібліотеку. Голився виключно в перукарні, харчувався в ресторанах, проте до побуту був байдужий. Вдягався благенько, але водночас екстравагантно. Спочатку обідав у ресторані "Інтурист", пізніше в ресторані готелю "Дніпро". Іноземці й не здогадувалися, що дивакуватий чоловік споживав за трапезою не стільки їжу, скільки насичувався особливостями та нюансами їхніх мов. Аж коли раптом він озивався їхніми говірками, які дехто не розумів навіть у тих країнах, звідки приїхав, всі були шоковані.

Лукаш надавав перевагу харчуванню в ресторанах іще й тому, що звільнив кухню у своїй квартирі від "зайвої" газової плити – йому не вистачало місця для книжок і картотеки української лексики. Казали, в шухлядці з літерою "Г" він нібито зберігав гроші. А коли в шухлядці з літерою "Щ" побачив живу мишу, розсердився – вона залізла в комірку не під своєю літерою.

Якось знайомі попросили його перекласти інструкцію до якогось імпортного товару. Переклад зробив одразу. На запитання, що то була за мова, відповів: "Я її не знаю. Мабуть, котрась зі скандинавських."

Лукаша знали як людину азартну. Найбільше полюбляв футбол, доміно й більярд.

"Прилучив до футболу й мене. "Ну що ви в тому футболі знайшли цікавого? – дивувалася дружина. – Кричите, як оглашенні, до стелі підскакуєте". Це вже стосувалося в основному моєї особи. "А емоції! – заперечував Лукаш. – Гляньте лишень, яке море емоцій. Де ще чистокровний русак після вдалого для динамівців матчу може тикати в бік Москви дулі й щосили кричати: "На!.. Викуси!" – згадував письменник Анатолій Дімаров.

Лукаш завжди робив переклади виключно з оригіналу й ніколи на замовлення. Бувало, що й байдикував. Так з'явився термін "злукашитися" – впадати в неробство за відсутності натхнення. У Спілці письменників Миколу Олексійовича за таке прозвали безпутним генієм.

"… Лукаш був генієм, яким рухала не вмілість, не воля до зусиль, навіть не почуття обов'язку, а те, що зветься натхненням, а натхнення залежить від дуже тонких і важко приховуваних імпульсів", – писав Іван Дзюба у книжковому розділі про Лукаша під назвою "Чаклун-характерник українського слова".

Вихід 1964-го "Декамерона" в перекладі українського митця поділив українську літературу на долукашівську й після­лукашівську. Миколі вдалося відреставрувати староукраїнську мову. І головне – до всіх приказок і афоризмів Боккаччо він знайшов точні українські відповідники – переклав їх бойківськими та лемківськими діалектами.

Якось читання уривків з української версії "Декамерона" відбувалося в Будинку письменників на вул. Банковій у центрі Києва. У своїх спогадах про це дійство написала Елеонора Соловей: "Натомість просто фізично відчувала, як утішно було слухати ті читання, а читцям читати, яка то насолода й розкіш: відчувати таку потугу, таке повносилля цієї мови, вічно загроженої та скривдженої!" І далі: "Після цього читання слово дістав Микола Лукаш, його зустріли такою овацією, ніби це був гладіатор, який щойно здобув перемогу… – Я робив різні стилістичні транскрипції твору, доки не знайшов стилістичний ключ: треба архаїзувати, але помірно. І вже через ту роботу прийшов до нового та справжнього розуміння "Декамерона".

Лукаш створив шість словників, зокрема словник фразеологізмів. А ще уклав словник українських матюків "Моя матюкологія". Проте після смерті Лукаша його рідна сестра, викладачка української мови та літератури, знайшла цей словник і спалила.

1973-го Лукаш написав лист на підтримку Івана Дзюби, якого засудили за книжку "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Після цього перекладача стали називати українським Дон Кіхотом. У листі було таке: "… Прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищевказаного Дзюби І. М. визначене йому судом покарання…" Заяви такої не прийняли, але Спілці письменників дали наказ згори: виключити Лукаша із членів спілки. Що й було виконано.

Микола Олексійович часто рятувався гумором – писав "шпигачки". Після його виходу із спілки, заборони друкуватися і згадувати його ім'я у пресі ці самі "шпигачки" набули шаленої популярності. І псевдонім собі для таких речей обрав відповідний – Микола Нежурись. Хоча б одна з них, наприклад:

"У вас якийсь паскудний звих,

Що голову морочите:

Я пам'ятник собі воздвиг,

А ви собі як хочете".

Багато років вимушеного безробіття ерудит і поліглот Лукаш ходив напівголодним і носив на барахолку книжки зі своєї бібліотеки. Допомагали жити й виживати нечисленні друзі й підробітки під чужим ім'ям. Тільки 1979-го "заборону на професію" Лукашу зняли та знову дозволили публікуватися.

Збірка його перекладів віршів Ґійома Аполлінера вийшла 1984-го. Про неї він з усмішкою сказав, що поезії Аполлінера "самі французи не можуть перекласти французькою". І мав рацію, бо саме тоді Ґійом сповідував відмову від розділових знаків. А ще за два роки з'явилася остання велика робота Лукаша – переклад п'єси Вільяма Шекспіра "Троїл і Крессіда". Тут він започаткував "барокову" традицію українського перекладу й укотре довів, що є постаттю світового рівня.

За рік до смерті Лукаша поновили у Спілці письменників. 29 серпня 1988-го Миколи Лукаша не стало. Поховали його на Байковому цвинтарі. Пам'ятник на могилі встановила його шанувальниця, викладачка Києво-Могилянської академії Ольга Петрова. Понад 3 тис. книжок з унікальної бібліотеки перекладача до Музею літератури передала сестра Миколи Лукаша.

Він своїми перекладами спростував міф московитів про вторинність української культури. Не встиг закінчити переклад "Дон Кіхота". Але його завершив Анатоль Перепадя з дотриманням Лукашевого стилю.

×