– Мій дід Іван Гладкий помер 1979-го, коли я мав 5 років, – розповідає львівський архітектор Марко Савицький. – Завжди усміхнений, із купою жартів і фокусів. З бабцею вони познайомилися 1940-го. Дід тоді організував театральний гурток у селі Вибранівка, неподалік Львова. Завдяки сцені й підкорив її, доньку лісничого. Любила його, але не боялася підвищити голос у разі чого. Особливо сварилася, коли засиджувався із друзями й починав співати пісню про калину в лузі. Що то була за пісня, я тоді не розумів.
Іван Гнатович працював у ремонтному депо на залізниці. Коли 1939-го СРСР окупував Львів, вступив до комуністичної партії. Тоді для кіножурналу "Радянська Україна" навіть зняли короткий фільм "Комуніст Гладкий" – зараз його можна переглянути в інтернеті. Щоправда, 1951-го з партії діда виключили. Могли поновити після смерті Сталіна, але він відмовився. У родині берегли картонну теку з фотографіями та вирізками з газет. Зокрема, світлини з новосілля "комуніста Гладкого" у квартирі в центрі міста. Насправді це була постановка, дід усе життя прожив у комуналці.
Тільки по його смерті Стефанія Іванівна зізналася, що був іще один фотоальбом. Коли прийшли "совіти", дід сховав його на городі у Вибранівці. Баба відкопала знімки наприкінці 1980-х. Виявилося, у міжвоєнні роки, коли Львів належав Польщі, Іван Гладкий був членом "Каменярів" – Союзу української поступової молоді імені Михайла Драгоманова. Навіть відсидів кілька місяців у тюрмі – за "надмірний націоналізм". Хоч націоналістом ніколи не був.
На цих фото дід – молодий, сповнений сил. Разом із ровесниками-однодумцями грає у футбол і теніс, керує багатолюдними спортивними зборами, організовує театри. Пам'ятаю його старим, трохи повнуватим, завжди врівноваженим. Мабуть, так само тепер мене бачать мої діти. Хоч позаду – активне життя у "Пласті".
2 
1
Коментарі