"Вранці встаємо – сестричка померла, на третій день встаємо – третя сестричка померла. І всі лежать одне за одним під хатою"

 

Із хати нас вигнали серед зими 1932-го, якраз на Вілію – це 6 січня. Усі сусіди повиходили, стояли на порозі й перелякані дивилися, що це робиться. А маму й нас п'ятеро дітей – я найстарший – викинули просто на сніг і сказали: "Куди хочете, туди йдіть".

Якби не сережки мамині, то 1932-го ми померли б. А ті сережки тато повіз кудись у місто і привіз великий клумак кукурудзяного борошна. І оцей 1932 рік – весну й початок літа – ми вижили, бо варили якусь там баланду й пекли млинчики. Як сьогодні, пам'ятаю ті млинчики.

Перед тим як вигнати нас із хати, забрали все абсолютно: було трошки якоїсь пашні – пшениця чи жито – забрали, була квасоля в макітрі – забрали.

А розкуркулювали нас сільські: Куліш Марко і другий – Куліш Сава, і ще був Грінченко. Ще Важевський, цей – від райкому. Вони прийшли, як сьогодні, пам'ятаю, деруться у вікно, а Савка – його прозвали Шпичкою, бо шпичкою шукав по городах, може, хтось щось заховав, – так він вийшов до груші на городі, одломив гілляку добру – виганять нас із хати. І нас викинули. Мама плакала, й ми кричали. Перед дверима на вході була отака кучугура снігу, й у тій кучугурі мама поховала миски й полумиски. Так сніг лежав, і не видно було нічого.

У нас була побожна родина, вірили в Бога. Дядько – баптист, і дядина теж баптистка, суботники – тоді говорили. І в нас не чути було ніколи поганого слова, нікого не били. У нас було виховання, як вам сказати, дуже гуманне і справжнє виховання – учили віршики, я, як сьогодні, пам'ятаю ці вірші: "Ой, хуга-метелиця, чому старий не женеться? Бо в старого борода – не полюбить молода". Я вже міг читати до школи, тоді це рідко було.

Ми мусили перейти до діда, маминого батька, в інше село. Я, правда, крадькома приходив у наше село, це недалеко – кілометрів 2–2,5 – дивився на наш садок. Боліла душа.

У діда було так – дід, бабуня, тепер Варка, цей Іван і цей Саша – їх п'ятеро. І нас шестеро – мама й нас ­п'ятеро: я був найстарший, мені 12 років, а найменшій – Галі – 4 роки. Усе, що в діда було, поїли – і картоплю, і буряки. Усе. Усі ждали весни, бо буде і квасець, і ще дещо, що можна буде поїсти зварити. А коли прийшла весна, люди виповзли й кинулися всі на зелень. І почалася хвороба зі шлунками. Бо їли, що бачили.

Коли появилося на полі жито, я пас корову бабину. Вона була стара, погано доїлася – це на 11 чоловік скільки того молока. Спали коло хліва й мама, й бабуся, й дідусь, щоб не вкрали корову.

Було в першому класі в нас 68 учнів із двох сіл. У другий клас прийшло 24, а то всі вимерли. Голодомор у Черкаській області був суцільний.

Прийшла сусідка до мами й каже: "Маріє, у вас садок такий цвіте коло хати, так соловейко гарно тьохкає, аж заливається". А мама: "Ярино, я не можу вийти навіть надвір, бо в мене помер син". Стягли ми Семена з печі, поклали на лавку. Мама сказала принести сінця йому під голову. Вранці встаємо – сестричка померла, на третій день встаємо – третя сестричка померла. І всі лежать одне за одним під хатою.

Гицель їхав по селі гарбою й гукав: "Виносьте покійників!" А я був такий безсилий, що не міг винести нікого. І він сказав: "Я тоді прийду й сам винесу", а я: "Ні, не дам". І не дав, щоб забрали. А вони вже три дні лежать у хаті. Мама плаче: "Чого ти не оддав?

А на четвертий день мама кинулася по сусідах, по далеких родичах, по кумах. Хто дасть там трошки молока, хто – пару картоплин, хто – буряка. Отак протрималися. Тато втік, бо казали, що будуть забирати й висилати, в кого сім'я вся, а в кого немає батька чи матері вдома, то тих не висилатимуть.

Я біжу на поле, а там гора була засіяна минулого року, і якось там і по тій стороні виросло зверху жито. І ми почали те жито виминати та їсти. А тут лановий приїжджає на коні. У хлопців у декого колоски були в цих торбинках – вони швидко повикидали. А я думаю, я ж навіть не збирав там, я брав по дорозі. Лановий записав. Приходжу додому, а виконавець вже маму веде в тюрму, в Лисянку, за те, що я украв колоски. А мама просить: "Дайте, хоч поховаємо дітей". Що робимо? Був душник – це яма, де зимували бджоли. Він завалився, бо бджіл вже не було, їх розікрали. І от розгребли там внизу землю в цьому душнику, в цій ямі, позносили – мама несла, бабуся несла, її сестри несли Семена, Ганю, Галю. Поклали, накрили полотном і засипали землею. Я після війни, одвоювавши, приїхав 1947-го насипав могилу там велику, високу. Це метрів 10 од дороги, під липою. І поставив гробівницю залізну із хрестом і написом – хто лежить.

У інших Кулішів померли батько Семен і мій товариш Юхим, залишилися мати й дочка. У Пивоварів померли батько, мати, троє дітей. Оце тільки на одному кутку. 1937 року забрали Яшку і ще три чоловіки. Так що почистили. На весь куток – три хати, а був куток хат із 20.

Коли мама сиділа в тюрмі у Лисянці два тижні, я ніс їй куліш, бабка зварила, бо в неї в городі було озиме жито. Несу, а це 9 кілометрів від села, у Лисянку. Буряки, вже отак поросла оця гудина. І бачу в буряках хтось ховається, присідає тако. Я злякався, думаю: йти чи не йти далі. Підходжу ближче, встає моя мама, плаче, буряка того, що вона обчистила їсти, обнімає. І ми йдемо з тим кулешем додому. Оце таке було. І була повна тюрма людей: хто за колоски сидів, хто там ще за що. І там і мерли.

Знайшли ми, це вже було у травні, в ямі під драбиною у смітті буряк один. Упав, і його засипало сміттям. Я поліз у ту яму, бо шукав що-небудь їсти. Розгрібав усе там і знайшов цей буряк, він уже проріс – гарні вже такі були ці виточки. Це була знахідка віку! Ми той буряк помили, порізали на п'ятеро і з'їли – з'їли на ходу цей бурячок сирий.

У сусіда, він іще був трохи горбатий, було двоє чи троє дівчаток, вони лазили по землі, й кишечки в них повиходили ззаду, бо була дизентерія, і шукали там щось на землі, їли. Через тиждень я чув, що вони померли.

Хліба 1933 року не було зовсім. Аж 1934-го до мене хлопці прийшли в гості й розказували, що в них уже спекли хліб удома, аж 1934 року. Отаке.

1936-го прийняли в колгосп нас. Працювали тато з мамою щодня, а залишилися ще й винними колгоспу, нічого не дали в кінці року. Бо нам виписували: ми приїхали з села іншого – і нам то картоплі випишуть, то борошна випишуть трошки. То в кінці року нічого не було вже для нас. Отак ми жили.

Страшнюче було, просто страшнюче. Село, як погоріло, абсолютно. Пісні закінчилися ще 1932-го. Вже ніхто не співав. А то кожного вечора в селі співи. А прийшов Голодомор – співу як не стало, і тепер не співають. Село здичавіло після того.

Село вимерло. Забрали картоплю, буряки для коней колгоспних, а ті коні почали дохнути весною, бо не було чого їсти. Був сад, і ці коні дохлі лежали там по тижню, по два. Так мої сусіди Деркачі – Оксана, Семен і Юхим ходили вночі витягали в тих дохлих коней печінку й серце, варили і їли. Так Деркачі оці померли від теї печінки. Мати мені сказала: "Нічого не бери в рот, сину, нічого не бери, якщо даватимуть!" Вона знала, що вони варять дохлу конину. І вони померли – Юхим, Семен (батько), а троє їх залишилося – Марина, Оксана й Іван.

Усі в Боярці знали, що Лапко їсть людей. Якось пішов я з усіма удить рибу, це десь кінець травня був. Сидимо ми, ловимо рибу удкою, з одною удкою всі п'ятеро сидимо. І тут він іде – це за селом десь із кілометр. Підійшов до нас, пощупав мені отако руки, у всіх нас пощупав руки, побачив, що в нас одні кістки, й пішов.

У селі не було кому працювати, всі були немічні. Коровам ярма надівали, бо не було коней – вони подохли, – й орали, й сіяли. Один чоловік казав: "Іди Ряба! Це не я тебе запріг, це тебе запрягли гайдамачки". Це він на радянську владу казав так. Усі зненавиділи цю владу, всі. І навіть ті, що були в комнезамі, потім в 1935–1937 роках їх підібрали, найактивніших, і теж порозстрілювали.

Оцей Савка-Шпичка, що розкуркулював нас, залишився живий, він сліпий на одне око. Ми, як закололи кабанця 1938 року, то мама і йому дала там якусь шкварку. А він: "Хіба ж я думав, що так воно буде, Маріє. Я ж думав, що це нас всіх порівняють і будемо гарно жити". Чуєте, що комнезами думали. А ті комнезами, які керували, їх знищили у 1937–1938 роках.

У третьому класі всім учням-відмінникам дають премії, а мені не дають, бо я розкуркулений. А підходить дівчина – Лівчун Ганя – й каже: "Премя на время, не плач". А я був відмінником до десятого класу включно. І все, що я закінчував, все складав на відмінно.

Мама все життя, а вона померла 1980-го, щоранку вставала й казала: "Щоб вам путь пропала, совєтська власть!" Оце рано й увечері повторяла.

Я ходив у штикові атаки, колов німців. Я був під бомбами. Я переніс страшенні злигодні під час війни. Але найстрашніше, що згадую, то Голодомор!

×