17-річний Іван Кочерга 1899-го закінчив Чернігівську гімназію. Обрав для вступу Київський університет - найкращий у краї. У рідному місті залишив кохану, старшу на три роки Аделаїду Соколовську. Вона жила в родині старшої сестри - мати померла, а батько-скрипаль постійно гастролював.
Іван став студентом юридичного факультету. Учився на "відмінно". За це починаючи з другого курсу його звільнили від плати за навчання.
1903-го отримав диплом і міг знайти роботу за спеціальністю в Києві. Але поспішив до Аделаїди. У Чернігові влаштувався чиновником у контрольній палаті. Відвідував гастрольні вистави провінційних театрів і друкував рецензії в "Черниговских губернских ведомостях". Підписував їх криптонімом "И.А.К." або псевдонімом Карфункель.
Аделаїду повів під вінець 1905-го. Наступного року в них народився син Михайло, 1908-го - Роман. Кочерга написав російською мовою п'єсу "Песня в бокале". Одному з персонажів - годинникареві - дав своє псевдо Карфункель. Надіслав кілька примірників твору до столичних театрів за підписом "Иван Кочергин". Та відповіді не одержав.
1914 року Кочергу перевели до Житомира на посаду старшого ревізора губернської контрольної палати. Пропрацював там вісім років. Отримав чин колезького асесора, у війську він дорівнював званню майора. Звертатися до нього мали "Ваше высокоблагородие". Та за цей час не написав жодного рядка.
Доля драматурга вперше всміхнулася йому в лютому 1926-го: Запорізький театр ім. Заньковецької поставив "Пісню в келиху", написану в Чернігові 1910 року, а тепер перекладену українською Павлом Тичиною.
1928-го газета "Робітник", у якій Кочерга друкував театральні рецензії, запросила його на посаду літературного редактора. Погодився, залишивши місце ревізора робсільінспекції. Написав п'єсу "Наука й культура", яку заборонили, бо автор "прославляв землю, а не індустріалізацію". Щоправда, того ж року в Запорізькому театрі поставили його "Алмазне жорно".
П'єсу "Науку й культуру" заборонили, бо автор "прославляв землю, а не індустріалізацію"
Нарешті начебто успіх. Але 17 січня 1929 року Кочерга пише режисеру Василеві Васильку, який ставив у Харкові його драму-феєрію "Марко в пеклі": "Коли згадаю свої вічні злидні, неможливість виїхати з проклятого Житомира, неможливість навіть узяти робітницю для хворої жінки, неможливість кинути службу - прикро стає на душі".
Кочерга мріє про суто письменницький хліб. Але як розірвати замкнене коло повсякденних клопотів? "Питання про мою дальшу роботу драматурга, - повідомляє Васильку за два місяці, - зайшло, здається, в тісний кут і вимагає рішучого розв'язання: або - або. Десятигодинна праця в редакції висмоктує й ту невелику творчу енергію, що в мене є, і я з жахом бачу, що й нерви відмовляються служити".
1933-го він написав п'єсу "Майстри часу". Знову "задіяв" у ній годинникаря Карфункеля. Але тепер уже як головного персонажа. Подав твір до Головного репертуарного комітету Народного комісаріату освіти в Харкові. Там його заборонили. Аж тут у Москві оголосили Всесоюзний урядовий конкурс на найкращу п'єсу. Кочерга переклав "Майстрів часу" російською, змінив назву, додавши їй інтриги, на "Часовщик и курица" й надіслав приятелеві до Ленінграда. Той поклав рукопис у новий конверт, і твір житомирянина полетів до Москви з ленінградським штемпелем.
Приятель поклав рукопис у новий конверт, і твір житомирянина полетів до Москви з ленінградським штемпелем
Члени журі, які читали рукописи, не знали прізвищ конкурсантів. За умовами, автори підписували твір псевдонімом, а справжнє прізвище й адресу зазначали в окремих конвертах, які розкривали лише після оголошення результатів. П'єсі "Часовщик и курица" журі присудило перше місце. Друге віддали "Загибелі ескадри", що надійшла з Києва.
Коли відкрили конверти з прізвищами переможців, стався скандал. З'ясували, що з України не лише другий призер - Олександр Корнійчук, а й перший - Іван Кочерга. А за тодішніми канонами, найкращим мав стати представник Росії. Журі "переграло" результати: першої премії не дало нікому, другу присудило Корнійчуку, якого відстоювала Спілка письменників України, а "нічийному" Кочерзі - третю.
Драматурга з провінції терміново прийняли до Спілки письменників, навіть ввели до її президії. Дали трикімнатну квартиру у відомчому будинку в Києві, де мешкали літератори. Нагороджена п'єса пішла на багатьох сценах СРСР, а також у Празі та Болгарії. Видали її й окремими книжками: українською мовою - в Харкові, російською - в Москві. Нарешті драматург не мусив ходити на службу, щоб заробити копійку. Йому було 53 роки.
Журі "переграло" результати: першої премії не дало нікому, другу присудило Корнійчуку, якого відстоювала Спілка письменників України, а "нічийному" Кочерзі - третю
Ейфорія тривала чотири роки. Орден Трудового Червоного Прапора, яким Кочергу нагородили 1939-го разом із групою інших українських літераторів, був останнім відлунням тріумфу в Москві.
Спілку письменників очолив Корнійчук. Колишній суперник на драматургічному конкурсі не любив конкурентів. П'єси Кочерги одну за одною почали витісняти зі сцени. Нових його творів театри не брали. Книжок із п'єсами не видавали. Задля заробітку Іван Антонович узявся до перекладів із німецької та французької.
Коли у червні 1941-го почалася війна, Корнійчука перевели на іншу роботу, а Спілку очолив Максим Рильський. Кочерга, який із родиною виїхав до Уфи, став відповідальним редактором газети "Література і мистецтво". І заходився писати драматичну поему "Ярослав Мудрий".
Після війни знову настала чорна смуга. Почалася вона з прем'єри "Ярослава Мудрого". У Харкові тривали останні репетиції. Та однієї ночі всі афіші зникли. Уранці до театру зателефонували: негайно припиніть репетиції - прем'єру заборонили. Виявляється, хтось написав донос, що назва вистави на афіші - жовтими літерами на синьому тлі. То була випадковість, але 64-річний драматург перелякався. Щоночі чекав арешту.
На прохання режисера Кочерга зробив другу редакцію п'єси. 1946-го прем'єра відбулася. Та в цей час до керма Спілки повернувся Корнійчук. І почалися незрозумілі речі. Виставу "Ярослав Мудрий" висунули на Сталінську премію. У поданні значилися драматург, постановник, художник, виконавці головних ролей. Але в постанові про присудження премії прізвища Кочерги не було. Перешіптувалися, ніби "постарався" Корнійчук. Бо в Україні мав бути лише один драматург у ранзі сталінського лауреата - він.
Незабаром літературний критик Єлизавета Старинкевич видала книжку "Драматургія Івана Кочерги". У ній високо оцінила творчість письменника. Офіційна критика накинулася на авторку. Всі розуміли, за що б'ють.
Хтось написав донос, що назва спектаклю на афіші - жовтими літерами на синьому тлі. 64-річний драматург перелякався. Щоночі чекав арешту
Наступні три роки його не згадав жоден із літературних критиків. Іван Антонович написав п'єсу "Пророк" про останні роки життя Тараса Шевченка - її не ставлять і не видають. Те саме і з "Клятвою". Жити нема на що. Кочерга повертається до перекладацької роботи.
Від сусідів по письменницькому будинку в Києві він тримався осторонь. У Спілці письменників з'являвся лише на відповідальних зборах. Там, за словами Юрія Збанацького, "завжди сидів одинцем, до нього майже ніхто не підходив, а коли й підходили, так старші, шанобливо тиснули руку, перекидались фразою-другою і давали дідусеві спокій".
Єдиний раз, коли Іван Антонович охоче завітав до Спілки, був приїзд із Москви наприкінці 1940-х композитора та співака Олександра Вертинського. Літературне керівництво, побоюючись, що з письменниками комсомольського вишколу донедавна емігрантові буде нецікаво, запросило Кочергу. Драматург і музикант сіли поруч - обидва з гімназичним минулим, обидва уламки "старої" культури - і прогомоніли весь вечір.
Тим часом сини Кочерги припали до чарки. А коли бракувало грошей на випивку, вимагали їх від батька. Той не давав.
- Якось, уже досить пізно, під'їзд струсонуло од страшного розпачливого крику, - згадувала Валентина, донька поета Андрія Малишка. - Усі кинулися до квартири Кочерги - так і є. Роман, вимагаючи грошей на випивку, ледь не задушив батька.
Менший син допився до білої гарячки. Одного разу схопив сокиру й погнався за батьком. Той устиг перелізти через невисоке поруччя зі свого балкона до сусідів і сховався в їхній квартирі.
Роман помер 42-річним у січні 1951-го.
Усі кинулися до квартири Кочерги - так і є. Роман, вимагаючи грошей на випивку, ледь не задушив батька
Меншого брата ненадовго пережив Михайло. Повернувся з війни інвалідом. Одержував мізерну пенсію, ніде не працював. Пиячив із Романом. Доходило до того, що приїздили санітари, зв'язували їх і забирали до божевільні.
В таких умовах Кочерга почав писати п'єсу про українського композитора XVIII ст. Максима Березовського. Робота просувалася повільно. Завершити її не встиг. Помер за два дні до нового 1953 року.
Незабаром Корнійчук залишив посаду керівника Спілки письменників. На її чолі став Микола Бажан, який зняв табу з імені Кочерги. 1955-го на його честь назвали вулицю в Києві, наступного року видали тритомне зібрання творів. Дарчі написи на ньому ставила Аделаїда Степанівна. П'єси Кочерги почали повертати на сцену. А 1960-го на будинку, де він жив, з'явилася меморіальна дошка.
Під час вступу до університету Іван Кочерга зазначив, що народився 24 вересня (за новим стилем - 6 жовтня) 1881 року. Але в метричній церковній книзі написано 26 вересня, тобто 8 жовтня. Ця ж дата фігурує в послужному списку письменника. Можливо, перша дата - народження, а друга - хрещення.
3 ордени отримав Іван Кочерга від двох правителів. Від імператора Миколи ІІ - орден Станіслава третього ступеня, за успішну роботу ревізора. А від Йосипа Сталіна - два ордени Трудового Червоного Прапора за літературну працю.
5 
1
Комментарии