— Я навіть не вспів подумати, усе на автоматі робив, — згадує події ночі 19 жовтня вінничанин Михайло Довбуш, 33 роки, у палаті травматології. На залізничній станції у Вінниці його та 20-річного Івана Кравчука травмував потяг.
Михайло Довбуш — дільничний Староміського відділку міліції. Проводжав друга на поїзд. Іван Кравчук демобілізувався з армії, їхав додому в місто Ковель на Волині.
— Ми розмовляли, ждали на пероні поїзда. Ваня відступив назад. А там його спортивна сумка стояла. Зашпортується за неї, тєряє равновєсіє, ще два шага назад ступає. Я розумію: ще третій — і буде на рельсах. А метрів за 15 поїзд їде. Хватаю його! Та вже не можу витягнути. Летимо обоє на рельси. На льоту притягую його до себе, якось розвертаю по ходу поїзда. Падаємо між платформою, висотою півметра, і шпалами. Поїзд мою праву руку — туф! — і рука попливла.
Показує праву руку з численними переломами. Вона в апараті Єлізарова, який має розтягувати передпліччя, доки зійдуть набряки. Потім зроблять операцію та складуть кістки. У вівторок зранку набряк на руці ще є.
— Погано далі все помню. Вагони — туф, туф, туф, — клацає пальцями. — Здається, крикнув Вані: "Лежи, не вставай!". Як поїзд перейшов, бачу, вже й "скора" була. Витягнули нас. Рука висить, як мотузка. А як на Ваню глянув, зуби зціпив і забув, що в мене щось болить. Він стогне: "Міша, Міша, нога!". А ноги вже нема. Врачі йому щось укололи, на носілки поклали.
Михайло повертає голову на подушці до стіни, зітхає.
— Я подумав: що я батькові його скажу? Обіцяв же провести, — хитає головою. — Ми не родичі, просто хароші знакомі.
Дзвонить мобільний. Довбуш лівою рукою дістає телефон із тумбочки.
— Альо, мамуля! Все нормально, — відповідає. — А ти ще борщику візьми, Вані занесеш.
Михайло працює в міліції з 2006 року. Має двох старших сестер. Неодружений.
Через 20 хв. у палату заходить 62-річна Ніна Олександрівна та її сват Леонід Вознюк, 61 рік.
— А ми тут рядом живемо, — каже жінка. — Нам із татом Міша не дзвонив, не хотів, щоб хвилювались. Леоніду Івановичу сказав, що в лікарні. В три часа ночі дивлюся на мобілку — "Льоня" дзвонить. Кажу чоловікові: "Щось із Мішою". Приїхали в лікарню, плачемо, а він говорить: "Мама, поцілуй мене". Коли Міші було 12 років, він доставав друга зі ставка.
— Да, він у нас дуже добрий, — додає Леонід Іванович.
У Вінницю до сина приїхав із Ковеля батько Степан Кравчук, 45 років.
— Ваня демобілізувався в цей день. У Вінниці служив срочну службу, — опускає голову. — В мене була тривога якась днів зо два перед тим. А тої ночі снилося щось незрозуміле. Півдругого мені подзвонили, сказали, що случилось. Якби не Міша, не мав би зараз сина, — морщить лоба, поправляє халат. — Ваня після армії хотів у міліцію йти, по моїм стопам. А тепер медкомісія не пропустить. Праву ступню ампутували, — зітхає. — І головою сильно вдарився, коли падав. Мама Вані померла від інсульту півтора року назад.
Івана Кравчука перевели з реанімації у відділення травматології. Його психологічний стан після ампутації важкий. Михайло заспокоює приятеля:
— Про інвалідне крісло навіть не думай. Зараз роблять хороші протези.
3 
35413
Коментарі