У селах зони відчуження живуть 97 самоселів. Найбільше у Теремцях — 34 особи та Куповатому — 20. Ніхто не живе в Рудні-Іллінецькій. У Нових Шепеличах та Заліссі — по двоє.
74-річного самосела Олексія Шилана зустрічаємо в центрі села Паришів. Цього року він поховав дружину. Про себе говорити не хоче.
— Яке там життя! Тюрма, тільки незамкнута.
76-річна Валентина Топтуненко з Нових Опачичів має трьох дітей. Дві доньки живуть у Києві й Полтаві. Син — у Дніпропетровську. Дерев'яну хату з товстих дощок пофарбувала в зелений колір.
— Повернулася я 1987 року. Влаштувалася прибиральницею у чорнобильський гуртожиток. На роботу їздила з робочими із Зеленого Миса. Вони робили на станції, а там жили. Жалко ті часи. Зараз тільки згадуємо: ото зберемося з бабами в клубі та поспіваємо. Шо співаємо? Старі пєсні: "Над полями, над нивами льон гойдається переливами".
Її сусідку 83-річну Марію Шовкуту люди називають мером села. Вона отримує пенсії на 12 самоселів, замовляє дрова, викликає автобус на базар в Іванків.
— Як нас вивозили 1986-го, не дали навіть смєртєльного вузла взяти. Сказали врємєнно, на три дні. Це щоби паніки не було. Худобу забралі, копєйки заплатили. Потім усіх виселили в Макарівський район, село Копилів. Мєстні нас не дуже любили. Часто весь день разом робимо, вони йдуть у хату обідати, а нас не звуть. Ми їли коржики та пили ситро біля магазину. Потім нас трьох бабів поселілі в одну нову хату. Не хотіли три хати будовати. А так на трьох одна кухня і три комнати. Сварилися щодня. Я там не їла й не пила. Голова сільради вибрав мєсто під хати на старому кладбищі. Хіба вон думав? Добре, що ми повтякалі звідти. Правда, дочка голосила по мені, казала: куди ти в ту радіацію їдеш? Перший год зять продуктів не брав. А зараз усьо беруть: і буряки, і картошку й моркву. Усьо. Носили перевіряти в лабораторію. Кажуть, що чісто.
Марія Шовкута задоволена, що виїхала.
— У тому селі весь наш народ погиб од горя і нєрвов.
Зараз як вийду на город картошку садить, то здається, ніби все село на місці. Часто сняться односельці. Але толку мало з тих снов, бо їх уже нема. А решта, хто живий, чужі поробилися.
78-річна Ганна Заворотня з Куповатого все життя доглядає на п'ять років молодшу сестру, що не ходить. Дітей не має.
— Хлопці з лісництва післязавтра прийдуть, кабанчика заріжуть. Прієжджайтє, самогон у мене добрий, вареників наварю.
Місцеві кажуть, що після гостин у Ганни американських туристів п'яних виносили з хати.
— Я їх не заставляла, поставила пляшку й пошла. Вони казали, що не питимуть. Потім гляжу, а пляшка пуста.
Приїжджий японець жив у Заворотньої місяць.
— Казала, нащо ти мені нужен. Ти косить не вмієш, а вон каже: "Навчуся". Так і не научілся.
Проводжає нас до машини.
— Що ж ви, дєтки, такі молодюсінькі до нас приїхали? Вам же страшно, навєрно? А ми тут як колоради, до любой отрути привичниє.
До хати Заворотньої приїздить "швидка". Лікарка зве Ганну міряти тиск. Та прощається.
У 1987–1988 роках до Чорнобильського району повернулися понад тисячу колишніх жителів. Тепер залишилася п'ята частина. У зоні відчуження пустками стоять 10 тис. будинків.
4 
35413
Коментарі