— Якось у монгольському кафе до нас підійшов п'яний. Коли дізнався, що ми з України, почав називати нас Андрієм Шевченком. Після цього пригадав Юлію Тимошенко і показав уявну косу на голові, — розповідає 32-річний Борис Крімер із Києва. Чоловік відвідав понад 20 країн. Цьогоріч видав книжку "Як козаки край світу шукали" про подорож Алтаєм, Сибіром і Монголією 2012 року.
Із Борисом зустрічаємося біля столичного Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ. Там досліджує народжуваність в Україні. Виходить у светрі з синьо-жовтим гербом.
— Я з тих дітей, які начиталися Джека Лондона, Жуля Верна та журналу "Вокруг света". Завжди хотілося кудись поїхати. Після університету з'явився час на подорожі, бо в наукових співробітників відпустка до 45 днів, — Борис проводить до свого кабінету. Заварює чорний грузинський чай.
Подорож Азією розпочав із гір Алтаю у Росії. З групою подолав 12 перевалів за три тижні.
— Всього пройшли 260 кілометрів. За день йшли 10 годин, — продовжує Крімер. — Найважче було пережити фізичне виснаження. За спиною мали рюкзаки по 27 кілограмів. Жінки — до 20. Вони несли особисті речі й групову їжу. Чоловіків навантажили мотузками, тросами, карабінами, льодорубами.
Після гір Борис із двома друзями подорожував автостопом по Сибіру.
У Монголії дійшли до міста Хархорін, столиці часів Чингісхана. Далі нема жодних доріг — лише степ.
— Монголи приблизно 800 років тому встановили іго у нас. Ми вирішили їм символічно помститися, — каже Борис. — В околицях парку Горхі-Терелж знайшли пагорб, де нібито народився Чингісхан. Написали на аркушах слово "іго". Поставили прапор України. Сфотографувалися. Так встановили українське іго.
У місцевих немає поняття особистого простору. В перший день у Монголії їхали автобусом. На три місця там сідає 4–5 людей. Мені хтось дав тримати сумку з живою куркою. На машині люди причепили каністри з кисломолочними продуктами, мішки з сиром. Машина їхала побитою дорогою. Кумис розливався по вікнах. Та в салоні всі усміхалися.
У монгольських пастухів куштували сир — айраг. Смачний, але дуже твердий. Довелося гризти або розмочувати. Його роблять із кобилячого молока. Пресують і висушують на сонці. Може лежати рік у юрті. Кочівники їдять лише м'ясо і молочні продукти. Вся ця їжа жирна. Нам хотілося овочів, салату. Найчастіше їли чебуреки — хушури.
Монгольський чай — це коли у великий казан кладуть брекетований зелений чай найгіршої якості. Варять із молоком. Додають сіль, спеції, рис і тваринний жир. Вийшов дивний молочний солоний суп. Якщо в кафе замовити чай, то принесуть саме це. Щоб попити нормального, потрібно замовляти "ліптон". Тоді приносять заварений пакетик у пивному кухлі.
Монголія за територією — як три України. Населення — менш як у Києві. Більшість живе у столиці Улан-Баторі. Там розвинена інфраструктура, великі будинки. Коли виїжджаєш за межі міста, бачиш безмежні простори з пастухами. Майже немає доріг. Одна залізниця через усю країну. У провінції живуть у юртах. Пасуть стада овець і кіз. Багато хто ходить у традиційному одязі — вовняних шапках, халаті з поясом.
Монголи відрізняються від українців неспішністю. Ставляться до світу спокійно й позитивно. Конфліктів із місцевими не мали. Вони відкриті до всіх. Українців приймають гостинно, як і інших європейців.
3 
35413
Коментарі