До керамічної фабрики на вулиці Мучній у Львові від трамвайної зупинки 15 хвилин ходу.
— Прошу сюди, до робочого столу! Там трохи тихіше! — пропонує Андрій Бокотей, 68 років, і показує на куток. Ректор Львівської академії мистецтв одягнений у теплий в"язаний светр, на голові — картуз.
Тут усе гуде, кипить, гуркоче. Посередині величезна піч із кількома віконцями, у ній варять 10 тонн скла. Метушаться чоловіки у засмальцьованих спецівках і великих рукавицях. Один щось наспівує. Інший зі згустку розпеченого скла формує багряного птаха. Мах — і дзьоб готовий.
— То майстри працюють на фабрику, — пояснює пан Андрій. — Мають за кордон пінгвінів наробити.
На дерев"яному столику — кольорове скло, олівці й папір. Окремо лежать аркуші з ескізами.
Мають за кордон пінгвінів наробити
— Творчий хаос, — вибачається він.
Візерунок із кольорових скляних паличок на столі схожий на китайський ієрогліф.
— Зараз я хочу робити прості речі. Таріль за тарелем... уже 500 зробив, — розповідає Бокотей.
Куди ви їх потім? — запитую.
— Дещо складаю на купу у майстерні. Решту дарую, інколи продаю. Колись сюди із Польщі приїхав американський посол, — пригадує. — Дуже наші роботи хотів побачити. А бізнес мене не цікавить уже, — продовжує. — Маю добру ректорську зарплату і серйозну довічну стипендію. Я ж дійсний член Академії мистецтв.
Напевно, обов"язки ректора не залишають часу для скла?
Він усідається за столик, бере пінцет і акуратно складає шматочки скла. Працює без рукавиць, але в окулярах.
— Нечасто вдається вирватися, — говорить. — Бачите, застуджений, а не міг не прийти!
Із печі б"є жаром, а з відчиненого вікна задуває холодний вітер.
— Треба бути у шапці, — радить Бокотей. — Парить, та що поробиш.
До столу підходить майстер, вони перекидаються кількома словами.
— Колись я разом із ними робив усю роботу. Але зробити так добре, як вони, нині уже не можу, — каже Бокотей. — Кожен майстер у гутному склі — скрипаль, а я — лише диригент, який керує оркестром...
Ідемо до печі. Майстер Іван виймає на довгій металевій жердині ґулю рідкого скла і крутить.
— Важить 10 кілограм, — каже.
Скло стає тоншим, густішим, набуває форми великої тарілки. Пан Андрій жестами керує процесом.
— Прекрасно! — вигукує.
Вдома у мене дві тарелі й одне розп"яття
Далі витвір несуть до опічка. Через 24 години три "тарілки" затверднуть та охолонуть. Ректор каже, що коли скло виймають, воно часто розбивається.
— Колись серце розривалося, а зараз... Така робота.
А вдома багато скла?
— Зараз скажу точно... — подумки рахує. — Два тарелі й одне дуже гарне розп"яття.
Комусь із родичів передаєте своє вміння?
— Ні, бо ніхто особливо не цікавиться. Старший син Андрій — орнітолог у природознавчому музеї, а молодший Михайло — секретар посольства України у Польщі. Але в академії маю трьох учнів, на них покладаю великі надії. Колись я добре грав на баяні. Потім зайнявся керамікою. Одного разу побачив, як у кафе задували склом залізну колону. А потім уже сам виготовляв, наприклад, освітлення для готелю "Восток" у Тюмені.
Він кидає оком на годинник.
— Не знаю, до котрої сьогодні тут буду. Вже по шостій. Ще дві роботи. На кожну — приблизно година... А потім маю зустріч... О, Іван уже йде. Ми з ним понад 30 років працюємо разом. Він вас проведе.
1938 — народився у селі Брід на Закарпатті
1958 — почав малювати
1965 — одружився з Орестою
1966, 1976 — народження синів
1989 — провів перший симпозіум гутного скла
2000 — ректор Львівської академії мистецтв
2002 — дійсний член Академії мистецтв України
2003 — лауреат Шевченківської премії
2 
1
Коментарі