79-річного Карапета Багратуні — почесного голову вірменського товариства "Ахпюр" у Львові — я зустріла у більярдному клубі "Романтик". Міцний Карапет швидко бігав із києм у руках і, енергійно жестикулюючи, сперечався з партнером по грі — відставним полковником міліції Богданом Йосиповичем. За сусіднім столиком офіціант розставляв смажену баранину, капусту, мінералку.
— Карпо виставляє за день Радянської армії, — жартує його колега-більярдист. — Якби усім учасникам війни давали нові військові звання, Маркарович уже ходив би в полковничій папасі.
— Називай мене Карпом: так мене усі кличуть, — добродушно дозволяє Карапет. Ми сідаємо за столик. Він розповідає, як потрапив на фронт:
— У 1943-му, третього листопада, бомба впала на мою сестру з двома дітьми. Після цього я пішов на війну.
Богдан Йосипович скаржиться, що програє дідові вже третю партію.
— Карпо — дуже азартний чоловік, не любить програвати, — сміється. — Ми частенько граємо у більярд, шахи, нарди.
Бомба впала на мою сестру з двома дітьми
Із 1952-го Карапет Багратуні працює на Рогатці, в робітничому районі Львова. Колись завідував гастрономом, навіть цілим кущем: завозив на Львівщину ешелони овочів та фруктів. "Ходив" у передовиках: досі тримає у підвалі ящик похвальних грамот. А згодом відкрив власне кафе "На Рогатці".
— Товаришую з Микитою Симоняном, тренером збірної з футболу, — хвалиться Карпо. — Познайомилися у Кисловодську, на відпочинку, часто зустрічаємося. Йому скоро 80 років буде... А ще дружимо сім"ями і з Ельдаром Цоколаєвим, колишнім командувачем 14-ю повітряною армією у Львові.
Добре знав і маршала авіації Євгена Шапошникова, — продовжує. — Він служив у Львові, був у Цоколаєва заступником. Пам"ятаю, запросив він мене на своє 40-річчя. Я тоді сказав, що він колись міністром оборони Радянського Союзу стане. А через десять років його справді призначили на цей пост! — сміється. І продовжує:
— Якось будить мене дружина Емма о п"ятій ранку: "Вставай, до тебе три полковники прийшли". Хутко зібрався і полетів з ними в Москву — до Шапошнікова. "Бачиш, так і вийшло", — зустрів мене маршал.
— Вірменська громада у Львові велика? — цікавлюся.
— Більше трьох тисяч, — каже не без гордості. — Інколи їжджу в Північну Осетію, але довго не затримуюся, хоч і гарно приймають. Дуже люблю Вірменію, — аж запалюється він. — Колись вірмен було 67 мільйонів. Якби не геноцид, був би другий Китай...
М"ясо маринуєш із цибуля і лавровий лист, годину або дві
Він відпиває із келиха сухого червоного вина і, аби показати, який іще міцний, устає, підстрибує, а далі виводить по-українськи: "Я жити хочу, я люблю..."
Наостанок прошу рецепт кавказького шашлика.
— Ріжеш барана, м"ясо маринуєш із цибуля і лавровий лист, годину або дві. І більш нічого, — розповідає. — Подаєш із овочами: свєжий помідор, баклажан і болгарський перець. Вкусно і полєзно! — всідається у крісло Карпо.
— А який ваш улюблений тост?
— Спочатку п"ю за Бога — щоб він мав здоров"я, не страждав і давав здоров"я народу. А народ щоб любив Бога і виконував його заповіти. Другий тост — за іменинника, аби процвітав. А третій — за батьків.
1928 — народився у Владикавказі
1943 — воював на Північному Кавказі
1955 — одружився з Еммою
1956 — народився син Ашот
1960 — народилася донька Араксій
2002 — почесний голова товариства вірменської культури "Ахпюр"
8 
1
Коментарі