"Я звідси нікуди не піду. Тому що поставив собі за ціль збудувати тут церкву"

До війни більше допомагали російській церкві

У дитинстві багато хворів, болів шлунок. Якось у восьмому класі зайшов до храму. Там служив митрофорний протоієрей Аверкій. Бігав по храму, ніби літав. Подивився на мене й каже: "Так ти не хрещений". Я підійшов до тата й розповів, що священник сказав, що я не хрещений, тому хворію. Тато був комуніст, у Черкасах очолював профспілку цукровиків. Боявся, як дізнаються про хрещення дитини, заберуть партквиток. Тому пішли з мамою, і я прийняв хрещення. Відтоді почав приходити до храму. Дивився, слухав, мені давали книжки, молитви. З того часу зрозумів, що все йде від Бога. Це було цілковите пізнання. Потім познайомився з одною людиною і, щоб себе вилікувати, почав вивчати фітотерапію. Потихеньку хвороба відступила.

1986 року прийшов з армії – й одразу до церкви. Нас тоді комуністи й комсомольці записували у списки, вивозили за Черкаси, а ми потім зі співами "Христос воскрес" і запаленими свічками йшли пішки назад. У мене ніколи не було фанатизму. Там, де починається фанатизм, закінчується віра в Бога.

 

Зрозуміло, що потрібно поважати священників. Але, коли геть повністю покладаються на них, це вже перебір. Хтось думає: от піду й запитаю отця, чи вирізати мені апендикс. А той священник кричить із-за вівтаря: "Не благословляю!" Виходить, у такому разі й лікуватися не треба. Або жінка читає по п'ять канонів, поститься, молиться, а добрих справ не робить. Не розуміє, що піст – це не те, чого ми не вживаємо в їжу, а те, що йде від серця. Головне в церкві – надихатися Святим Духом, щоб Господь благословляв робити добро. Церква – це не вотчина якогось священника, а дім Божий. Тут невидимо присутній Дух Святий, що животворить нас, як і молитва.

У нашому храмі не запитують, з якої людина церкви, прийшла жінка в штанях чи спідниці, з покритою головою чи ні. Головне – каятися перед Богом. А каяття – не тільки розповісти, що згрішив, а й перейматися через це, усвідомлювати, що зробив щось погане.

Батьки мріяли, щоб я був лікарем. А я весь час хотів бути малярем-штукатуром. Після армії прийшов на цукрорафінадний завод і працював деякий час у колективі жінок-малярів. Паралельно навчався, займався фітотерапією і ходив до церкви, допомагав там. Якось у церкві побачили мій зошит із рецептами. І не розуміючи, звинуватили мене, що я мало не якийсь маг. Кажу: "Я займаюся фітотерапією. Допомагаю собі й людям". Було неприємно, але я залишився, є і буду з Богом.

Познайомився з владикою Яковом Макарчуком з автокефальної церкви. 1996-го року заснували церкву Всіх святих землі української. Вона діяла в клубі рафінадного заводу. Прийшов туди з 5-річним сином, хоч нас і вчили, що все канонічне – це російська православна церква, а інші знецінювали. І тут я побачив чудові ікони, високий гарний іконостас, але непофарбований. Крилас був не закритий, там тільки стіл стояв. Відкриваються царські врата, а там стоїть обідній стіл, вкритий гарною вишитою скатертиною. Звик, що в церкві все за канонами зроблено, а тут не так. Подумав: "Ні, неканонічна й неблагодатна церква".

Владика Софроній, а потім і Агафангел відмовили мені у проханні висвятити. Довелося їхати в Одесу, бо я звідти родом. Не відповідав їхнім критеріям, але хотів навчатися. Мені сказали: "Шукай спочатку парафію, щоб тебе священник узяв, опікувався й написав рекомендацію". Я мав у того священника служити, допомагати й навчатися три роки. Потім цей священник повинен написати до владики прохання дозволити їхати вчитися, наприклад у духовну семінарію. Проте такої парафії не було.

Зрештою, Бог приготував для мене інший шлях. У колишньому кінотеатрі "Зірка" було училище автокефальної церкви. Закінчив його. Потім через владику Якова 2000-го був висвячений у диякони і згодом уже на священника. Став 13-м священником автокефальної церкви, де стояв той стіл за царськими вратами. Сказав собі й людям, що стану по-справжньому духовно опікуватися ними, бо сам, доки пройшов шлях до священника, потребував цієї духовної опіки.

Антифони, піснеспіви були тоді російською. Я слухав, чув, розумів, але серце й душа мовчали. А тут я прийшов, коли хор заспівав антифони українською. Тоді по-справжньому осягнув, про що там ідеться.

Із клубу рафінадного заводу, за благословенням владики, взяли іконостас. Поклеїли, пофарбували. Декілька разів їздив за кордон, щоб купити все необхідне. На деревообробному комбінаті виписував відходи дерева, зробили ремонт своїми руками. Але згодом нас попросили звільнити приміщення. Протестантська церква "Блага вість" його викупила. Нашій капличці на п'ять років дали прихисток на території 2-го пологового будинку. Дев'ять років ми робили документи на землю під храм. Оскільки коштів не мали, нас ганяли, посилали на будівничі ради. Їх було понад 40. Врешті, після тривалих і складних процедур нам виділили землю під будівництво.

2002 року привезли в Черкаси мощі святого великомученика та цілителя Пантелеймона. А 2012-го – мощі святої великомучениці Варвари, заклали перший камінь під храм, капсулу. Проєкту будівлі ще не було. Склалися коштами й купили зелений вагончик, у ньому проводили богослужіння. Сказав своїм парафіянам, що прийшов до Бога молитися заради людей, а не заради вигоди чи грошей. Під час морозів було важко, але Святий Дух не дає замерзнути. Коли людина щиро молиться, їй тепло.

Якось заїхав до мого вагончика священник, що служив у Москві. Їхав на батьківщину в якесь село на Чигиринщині повз мій зелений вагончик у Черкасах. Вирішив зайти. Зима була морозна, в металевому вагончику тільки жужик-обігрівач ледве крутив. Московський священник запитав: "Тепло ли, батенька, вам? Что ж вы один молитесь?" Відповів: "А я не один тут. Подивіться, мощі святого Пантелеймона, яка ікона гарна, чого ж це сам? Я з Богом". Він каже: "Пойдете ко мне служить в Москву?" Кажу: "Владико, подивіться ось у вікно". А там котлован і все будівництво. – "Ось тут у мене закопаний пуп. Я звідси нікуди не піду. Тому що поставив собі за ціль збудувати тут церкву". Заслуга церкви не в її величі, а у спасінні людей. Не скільки вміститься у приміщення, а скільки спасеться.

Спочатку спонсори поставили за мету побудувати великий храм. Але потім благодійників стало мало, адже в ті часи допомагали російській церкві. Нам говорили, що ми на своїй батьківщині неканонічні. А я завжди запитував: "Чим можна виміряти благодать Святого Духа?"

Нині призупинили будівництво храму, адже почалася повномасштабна війна. Хоч і до великої війни будівництво було болючою темою. Я не будівельник, але розумію, що довгобуди рідко закінчують. Такі великі храми потрібно потім оздобити, а згодом обігрівати. Надіємося й молимося, щоб Бог допоміг перемогти Росію і добудувати наш храм. А ця тимчасова споруда стане свічницею, або тут проводитимемо хрещення.

Сотні людей приходять на освячення пасок, яблук, води, а на сповідь і причащання – майже ніхто. І попри це храм – потрібний: якщо навіть одна людина спасеться, це буде на славу Христу. Під час сповіді та причастя головне – визнання своїх недобрих вчинків і перемінення життя.

Є різні люди. Одних страждання приводять до Бога, а інших – навпаки. Але це співвідношення з війною не змінилося. Винити Господа – це найгірше, тому що Бог сказав: "Я пробачу вам усе, але не пробачу єдиного – хули на Святого Духа". Приходять рідні тих, хто на фронті, чи тих, хто загинув, моляться, подають сорокоусти. Ми молимося й чим можемо допомагаємо нашим воїнам і їхнім бригадам. Звертаємось і до бізнесменів, і до звичайних людей. Ніхто не відмовляє. За період повномасштабної війни купили й передали на фронт три автомобілі, акумулятори, інші речі. Взагалі, разом із волонтерами допомагаємо воїнам із 2014 року. Адже це наша держава й наше військо. Приходять ті, хто йде на війну або проходить ротацію. Воїнам даємо чудотворний образ Божої Матері з молитвою і освячені ладанки, які наші захисники пришивають собі до одягу. Чув багато свідчень воїнів, що врятував хрест, ладанка чи молитва, яку я давав. На передовій майже немає людей, які не вірять у Бога.

Хвороби приходять через гріхи. Наприклад, людина говорить прокльони, а потім усе вертається назад нещастями. Людина має запитувати не чому прийшла хвороба, а для чого? Має переосмислити й перекроїти своє життя. Перш ніж лікувати тіло, потрібно вилікувати душу. Священники – це інструмент у руках Божих, ми молимося заради людей. У доньки нашої парафіянки під час пологів померла одна дитина з близнюків. Прибігла розлючена до мене: "Де був твій Бог, коли померла дитина? Чому не врятував?" А в мене поперед очима постає картина, як стара жінка рубає ікони. Кажу їй, що так стається, коли хулять Бога. Запитав її, чи проклинали в її роду людей, і про порубані ікони. Вона затихла і згадала, як перед смертю її мати втратила розум і порубала на дрова стару ікону.

Звернувся до Богородиці й Господа, щоб благословили на залучення ще якихось коштів на підтримку ЗСУ. Прийшов додому, включив ютуб і натрапив на майстерклас з виробництва ляльок із жіночих панчіх. Подивився майстеркласи. Вирішив сам спробувати виготовляти іграшки. Купую жіночі панчохи в магазинах секондхенду, перу, відбілюю, дезінфікую, а потім напихаю туди синтепон. Увечері після служби приходжу й починаю робити іграшки. У кожну вкладаю душу. Робили акцію "Купи янголятко воїну", недавно був ярмарок в одній школі, де придбали 20 моїх іграшок.

У капличці зібрав майже 50 ікон. Кілька ікон мироточили. Наприклад, ікона мучениці Варвари, яку 2012 року привіз і подарував для нашого храму Сергій Зозуля. Від початку війни 2014-го ікона час від часу мироточить. Молимося перед нею, щоб вона була заступницею людей у Черкасах і по всьому світу.

×