"Медсестри відповідали невиразно, але я зрозумів: зір не можна повернути"

Сімдесят п'ять відсотків інструкторів – незрячі

23 лютого 2022-го зателефонували з військкомату і сказали з'явитися, оскільки я проходив строкову службу. О пів на п'яту ранку почалася війна, а о 8:00 я був на місці. У комісаріаті побачив однокласника, якого також викликали. Було багато чоловіків, які прийшли добровольцями. Їх не спішили брати, а мене з однокласником записали в 72-гу бригаду імені Чорних запорожців. Уже о 14:00 нас везли в Білу Церкву на Київщині. Але до міста ми добралися тільки ввечері, бо багато цивільних виїздило – й на дорогах були великі затори. Наступного дня ми були на околиці Києва з боку Гостомеля. Наші підривали міст, але це зробити було не так просто – його збудували за часів холодної війни й він був протитанковий.

 

26 лютого мене і ще п'ятьох побратимів направили укріп­лювати позиції на околицях Гостомеля. Ми переконували місцевих виїздити, але багато людей навіть не думало це робити. Якось до нас підійшов чоловік років 60. Звали його Павло. Розповів, що був в АТО, його позивний із тих часів – "Марія". Як були обстріли, його будинок згорів.

Коли міст, що з'єднував береги річки Ірпінь, підірвали, росіяни почали зводити понтонні мости. Але наші військові не давали їм цього зробити. Вороги залишали після себе чорну землю – все вибухало. В якийсь момент висунувся з окопу по пояс, аби зрозуміти, що відбувається, і раптом за спиною почув запитання російською: "Это свои?" Різко упав в окоп і сказав побратимам, що поруч ворог. Нам було складно триматися, адже артилерійської підтримки майже не було. Відстрілювалися, як могли.

12 березня мала бути ротація, але її не встигли провести. Так ми лишилися ще на декілька днів. Із шести чоловіків усі живі. Нам пощастило. Щоправда, в одного було поранення. Після боїв нас направили до Києва, а звідти – в Іванків. Там ми пробули декілька місяців, нашу бригаду доукомплектовували, адже втрати мали значні.

Пізніше наш підрозділ перекинули на донецький напрямок. 15 червня прибули в Часів Яр. Нас висадили в лісо­смузі. Ворог був за декілька кілометрів. Згодом перекинули на позицію напроти Горлівки. Місцевих жителів ми не бачили. Але нас одразу попередили нічого не брати від них – були випадки, коли намагалися труїти наших військових.

Сусідній бліндаж згорів, але звідти ми взяли двох цуценят. Почали їх доглядати й хотіли забрати. Але, на жаль, так і не змогли цього зробити, бо довелося спішно залишати позицію – зазнали значних втрат і не могли її втримати. Отримали наказ відступати. Нас обстрілювали з перервою що 15 хвилин, і саме в ці проміжки ми мали виходити. Коли наша група прямувала в бік села Зайцеве, раптом поряд розірвався снаряд. В очах потемніло, і я подумав, що помираю. Як опритомнів, почав себе обмацувати і зрозумів, що ноги цілі, а ось рука трималася на сухожиллі. Дивом вдалося перевернутися на лівий бік. Після цього став кликати на допомогу. Підбігли побратими й намагалися надати першу допомогу. Вони зателефонували військовому медику, який саме їхав у Бахмут. Коли він дізнався про поранення, розвернувся на півдорозі та попрямував до нас. Це і врятувало мені життя. Бо як потім сказали, якби зволікали ще 5 хвилин, мене вже не було б.

З часом дізнався, що міна розірвалася біля ноги товариша Юрія Новосада. Наші ліжка в бліндажі стояли поруч. Він воював із 2014 року. На нього вдома чекали дружина і двоє дітей. Юрій розповідав, що він мав іти у відпустку, але не судилося.

У машині я знепритомнів. Прийшов до тями за декілька днів у Дніпрі, де зробили перші операції. За тиждень транспортували до Вінниці, в опіковий центр. Там мене знайшли батьки. У Вінницю, крім батьків, приїхала наречена – Владислава. Ми з нею познайомились у квітні через інтернет. Приїздив до неї, коли наша бригада перебувала в Іванкові, а перед самим відправленням на донецький напрямок зробив їй пропозицію.

У лікарні запитував, що в мене з очима, адже я нічого не бачив. Медсестри відповідали невиразно, але я зрозумів: зір не можна повернути. Деякий час я лікувався в опіковому центрі, а потім мене направили до Одеси – в Інститут очних хвороб та тканинної терапії імені Володимира Філатова. Там зробили операцію, бо праве око повністю втратив, а ліве – частково. Мені розправили рогівку в надії, що зір частково відновиться, адже я бачив світло. Проте після операції дива не сталося. Та я і не сподівався, що зір повернеться. Тому намагався триматися, розумів: життя буде інакше. Потім дізнався від волонтерів, що набирають групу незрячих військових для реабілітації.

З лікарні виписали 22 грудня, і вдома я був до квітня. Тоді поїхав на реабілітацію на Львівщину. Там нас навчали, як давати собі раду в побуті, користуватися телефоном. 75 відсотків інструкторів – незрячі. На реабілітації познайомився з ветераном Олегом Мамошиним. Він родом із Бердянська. Цей чоловік втратив зір 2016-го. Він підтримував побратимів, які потрапили в таку ж біду, ділився досвідом, як упоратися з побутовими труднощами.

Тепер найскладніше – це приготування їжі. Проте я можу покришити салат і зробити щось незначне. Невдовзі в мене, як і більшості незрячих, добре розвинувся нюх. А от зі слухом проблема – внаслідок вибуху отримав контузію і лопнула барабанна перетинка. Також складно самому без допомоги виходити на вулицю, оскільки для незрячих практично нічого не облаштовано. Водії паркуються, де їм заманеться, посеред тротуару може бути покинутий електросамокат. Нині, щоправда, з'явилися голосові світлофори не тільки в центрі Києва, але й у спальних районах столиці. А ще ми хочемо завести спеціально навченого собаку, вже спілкувалися про це з кінологом.

9 вересня торік ми з Владиславою одружилися. На весіллі були рідні, а також побратими, хоч не всім вдалося приїхати. На жаль, я не бачив Владислави у весільній сукні, але я знаю, що вона була неперевершена.

Якось до нас у гості прийшла мати Владислави і принесла декілька екзотичних фруктів. Я запропонував дружині зняти відео, як я їх куштую, і викласти в соцмережі. Влада підтримала ідею. Так ми почали викладати відео, і людям сподобався такий контент. Нам пишуть багато теплих коментарів, а також присилають посилки з різними цікавими фруктами та продуктами не тільки з України, але й із-за кордону. З цікавістю їх дегустую і ділюся враженнями.

На жаль, багато хто з побратимів, які також отримали поранення, не має близької людини поряд. У мене ж є підтримка і розуміння коханої, а це важливо. Вірю, що всі труднощі долатимемо разом.

×