"Він не освідчувався мені, хоча й був доволі романтична людина. Це була та слабкість, яку намагався приховувати"

– Коли виступ Хмари передавали по радіо, всі в домі мали мовчати та ходити навшпиньки, – говорить Роксоляна. Тоді, 1990-го, коли вона була ще зовсім юна дівчина, боротьба Степана Хмари за Україну нагадувала про родинну історію. 1939-го в Дрогобичі заарештували її дідуся Степана та відправили його на 10 років до Сибіру – буцімто за зв'язки з УПА.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Степан Хмара навідріз відмовився виїжджати з Києва. Він навіть записався в один із добровольчих батальйонів.

Який Хмара був у повсякденному житті, говоримо з людиною, яка присвятила йому добру половину свого життя.

 

Роксоляно, коли ви вперше зустрілися зі Степаном Хмарою?

– Був 1990-й – я пам'ятаю, як ми їздили з друзями до Києва, коли голодували студенти, і там, на Майдані, я побачила Степана Хмару. Подарувала йому квіти. Мене він, звісно, не запам'ятав – довкола юрмилися сотні людей. А потім, 1991-го, Степана Хмару арештували у Верховній Раді. Це сталося пізно ввечері, а вночі я прийшла до Мирона Матковського, очільника трускавецького осередку Української республіканської партії, членом якої був Хмара, і сказала, що хочу просто зараз вступити до лав УРП.

Прийшли просто додому?

– Так. Він сказав: "О боже, Роксоляно, ти що? Ніч на дворі". Але не надто здивувався, бо знав мене як місцеву активістку. Я сказала, що сьогодні заарештували Хмару, тож я хочу поповнити лави УРП. Тоді написала довжелезного вірша – про комуністичну більшість тих часів – "групу 239", про Чорнобиль, про вбитого Стуса. Було там і про Хмару, щось на кшталт "ми вам на поталу нашого Степана не дамо". Потім ми їздили визволяти його під Верховну Раду, і я з мегафоном читала свій вірш, що не надто сподобалося тодішнім кадебістам.

Мене схопили люди в цивільному, запхали в машину. Завезли в Печерський райвідділ міліції, потім кинули до витверезника. Погрожували, що відріжуть моє довге кучеряве волосся та поголять голову. А у витверезнику до мене вже почав чіплятися тамтешній контингент, але я стала вголос читати вірші Стуса. Від мене відчепилися, як від божевільної. Перелякалася я сильно. Зранку, на щастя, прийшов депутат Володимир Колінець і визволив мене.

Степан Ількович дізнався про все це?

– Пізніше. Наші хлопці з УРП привезли його до нас у Трускавець – він був після голодування, виснажений. Привели до нас додому, а мені нічого не сказали – вирішили зробити сюрприз. Уявіть моє здивування: відчиняються двері, а на порозі – Хмара. Мені здалося, що я марю. Ми накрили з мамою стіл, отак і познайомилися.

Ваша перша освіта – медична, друга – філологічна. Приєднання до гуманітаріїв якось пов'язано зі змінами, які проходила країна у 1990-х?

– Через мою політичну діяльність мене вигнали з першої роботи. Та ще й потягали по прокуратурах – і мене, і маму. "Спасибі" депутатам ВРУ, які писали доноси. Захищав мене тоді "Тризуб", а порушена проти мене справа так нічим і не завершилася.

Пізніше знайомі, які хвалили мої вірші, підкинули думку вступати до університету. Я завжди про це мріяла, тож склала іспити на філологію. А оскільки я ще й активно цікавилася політикою, то потрапила в поле зору Слави Стецько. Вона якраз заснувала тоді Конгрес українських націоналістів, а мене взяла до себе прессекретарем. Пізніше я працювала помічницею Юрія Кармазіна, який був в одному парламентському комітеті з Хмарою. Отак ми продовжили наше знайомство.

Як Хмара освідчувався в коханні? Як пропонував спільне майбутнє?

– Ми просто зрозуміли, що між нами не звичайні почуття, а я вже давно знала, що закохана в нього. Він не освідчувався мені, хоча й був доволі романтична людина. Це була та слабкість, яку він намагався приховувати.

А інші слабкості були?

– Складне питання. Він обожнював українську природу. Обнімав дерева, любив дуби, казав, що набирається від них сили. А ще любив гриби. І коли приносив їх із лісу, то не дозволяв мені їх чистити, а сам акуратно щіточкою вичищав кожний гриб. Міг поїхати в ліс по конвалії, але не рвати їх там, а викопати кілька штук і посадити вдома – щоб цвіли в нашій київській квартирі. Хоча й не показував нікому цього боку натури. Про себе казав: "Хмара має бути сильний. Хмара має ходити рівно".

Поруч із ним і ви ставали міцною?

– Гадаю, що так. Мабуть, тільки тепер я зрозуміла, наскільки міцна я можу бути. Бо прожити таке життя з Хмарою. Мене він звав Росомашкою, Росомахою, казав, що росомаха – звір хижий, але гарний. Я намагалася згладжувати гострі кути, хоча й не давала йому спуску. Коли Степан чимось обурювався, я обурювалася у відповідь. Могла "до крові" відстоювати іншу точку зору. А пізніше – інколи навіть за кілька років – я визнавала, що була не права.

А про що ви сперечалися?

– Про політику і про виховання сина Тараса. Степан прагнув виховувати його в аскетичному дусі. А мені було шкода сина. Степан – пристрасна людина, він завжди йшов до кінця. Якщо синові треба було щось вивчити, він мусив вчити це до другої чи до третьої години ночі. Притому так, щоб відскакувало від зубів. У нас були з цього приводу дебати та суперечки, особливо тоді, коли Тарас був підлітком. Степан звик, що слова батька – то святе.

У нього був авторитарний батько?

– Традиційний як на ті часи, коли вважали, що батько – це голова родини, з яким ніхто не сперечається. А Тарас вже знав свої права. Це був зовсім інший вік, інше сприйняття, інший час. Пізніше Степан це зрозумів. Років три тому вони нарешті знайшли один одного, нарешті зрозуміли, наскільки є подібними та рідними. Тарас міг слухати Степана не одну годину.

Як ваша мати поставилася до шлюбу доньки з чоловіком, значно старшим?

– Була не в захваті. Але Степан прекрасно ставився до неї. Ми зробили мамі дві операції, під час лікування вона жила в нас, і він поводив себе з нею гідно та терпляче. І мама страшенно вболівала за нього, коли вже хворів сам Степан.

Друга тема ваших суперечок – це політика. Останнє депутатство Степана Ільковича пов'язано з Юлією Тимошенко – він був обраний парламентарем від її партії. Але, не добувши каденції, ви­йшов із фракції. Якою він бачив Тимошенко?

– Він бачив її людиною, котра бореться. Говорив, що вона здібна до навчання, тому що прийшла російськомовною в парламент, а потім опанувала українську краще за багатьох. Та й загалом – чула думку людей, яких шанувала.

Ющенко був не такий?

– Юлю він захищав, коли її посадили до в'язниці. Вболівав за неї і казав, що готовий зайняти її місце в камері. Але і Ющенка Степан Хмара шанував як справді українського президента, як людину, що підняла тему Голодомору й інші історичні теми. Як політика, який заклав підвалини демократичного устрою – без темників й зі свободою слова.

Але в Тимошенко він згодом розчарувався?

– Тут не йдеться про розчарування. Ми між іншим через це сварилися з ним. Бо я вважала, що він не повинен був іти. Але у Степана було велике обурення через те, що Юля взяла до фракції Абдулліна й інших кучмістів, з якими він боровся пів життя. Степан казав: "Як я після цього буду дивитися людям в очі?" Для нього мірилом правди були люди на вулиці. Він завжди їздив у метро, тролейбусах, трамваях. Любив, коли люди до нього підходили, міг годинами з ними розмовляти.

Який був Степан Ількович у повсякденному житті? Кого з письменників читав? Яку музику слухав?

– Читав переважно історичні книжки, постійно звертався до "Кобзаря" – він у нього весь був списаний олівцем. Любив голос Ольги Богомолець та Тараса Компаніченка.

Слухав радіо, дивився телебачення, а коли опанував інтернет, годинами сидів у комп'ютері. Любив гори та море. До окупації Криму ми майже щороку їздили туди відпочивати. Любив плавати годинами. Притому псував мені нерви, тому що він плавав в обід у страшенну спеку. Коли всі люди шукали тінь, він лежав на великому камені та засмагав. Я кликала – не чув. Доводилося пливти до нього, щоб переконатися, що все гаразд.

Міцний був чоловік, так?

– Так, дуже. Як плавати міг годинами, так і ходити лісом, горами – теж годинами. Ще за пів року до смерті він вилазив на липу й обривав цвіт.

А їздили з ним у ваш рідний Трускавець?

– Ні. Він там один чи два рази тільки й був. Бо Трускавець – це комфорт, а Степан зневажав комфорт. Він любив Закарпаття, гори, любив палити ватру й умів це робити. Колись, пам'ятаю, ми пі­шли з ним в гори, а було це під Івано-Франківськом, і забралися далеко. Почалася страшенна злива, я змокла до нитки, а Степан розклав вогнище і підтримував його, не дивлячись на дощ. Я стояла, грілася і потім прийшла додому зовсім суха. Ця ватра – то була його романтика.

З ним було надійно?

– З ним я зрозуміла, що таке бути "за мужем". Був іще один випадок, коли я його вивела на вершечок гори, і вгору ми йшли ніби як по спіралі, а вниз я запропонувала зрізати шлях та йти навпростець, бо вже сутеніло. Ми пішли й опинилися в якомусь проваллі, де було повно зрубаних дерев, високої трави тощо. Притому ми були з маленьким Тарасом – я страшно запанікувала і просила Степана, щоб він мені дав зателефонувати лісникам.

Не дав?

– Ні. Сказав: "Я тебе виведу". Та як ти мене виведеш? – думала я. Уже вечоріє, а дитина маленька. У нас нема ні води, ні сірників навіть – не подумали про них чомусь тоді. Але він таки справді вивів. Було вже біля одинадцятої, коли ми вийшли на дорогу. Я була на нього сильно ображена й іще довго відходила від стресу. А Степан мене питав: "Роксоляно, чому ти мені не довіряєш? Я знав, що треба йти до води, знав, де була вода і що вона виведе нас до людей". Так зрештою і вийшло.

А за кордоном ви з ним бували?

– Ні, я з ним ніколи не бувала за кордоном. Коли росіяни захопили Крим, він сказав, що більше нікуди не поїде. І ми щороку на наші дні народження бажали одне одному, щоб наступного разу святкувати у Криму. Крім того, йому ніде не було комфортно, окрім як в Україні. Я і київських кав'ярень толком не знаю, бо Степан не вважав за потрібне ходити в якісь кав'ярні чи ресторани. Для нього то було марне витрачання часу.

А до вас приїздили його діти? Син чи донька від першого шлюбу?

– Приїздили. Донька Соломія – рідко, тому що вона живе в Канаді і їй складно було вирватися, тим паче маючи малих дітей. А син Роман приїздив частіше. Він – кардіолог. Живе в Чернівцях. Це фантастична людина, в якої з батьком було багато спільного. Знає сім мов і є начитаним. Тарас, познайомившись із Романом та Соломією, казав, що бачить у них свої риси. Вони, наприклад, не люблять читати онлайн, бо книжка для них – жива і навіть запах її має значення.

Що він дарував на свята? Вам, Тарасові? Він любив робити подарунки?

– Я тривалий час ображалася за те, що він забував про дні народження. А про дні народження онуків я йому нагадувала сама. Степан давав гроші й казав, щоб я купила собі те, що я хочу. І це було прикро тоді, а тепер розумію, наскільки все це мізерно порівняно з тим прекрасним життям, яке я прожила поруч із ним.

Ми говорили про аскетичність Степана Ільковича. Тобто в побуті він був невибаглива людина? Йому було все одно в що, приміром, бути вдягненим?

– Ні, не зовсім так. Одягався він завжди пристойно. Любив білі сорочки. Вони завжди мали бути ідеальні, брюки – напрасовані "на кант", туфлі – вичищені.

Він усе це робив сам?

– Брюки прасував сам, бо я цього так і не навчилася робити. Туфлі також чистив сам, шкарпетки прав сам. Він і їсти міг приготувати сам, бо готувати любив і вмів. Фантастично йому вдавалися гриби, а загалом їжу любив гостру, тож у нас удома завжди були плантації гострого перцю. Він увесь висох, до речі, коли Степан помирав.

Як тримаєтеся тепер?

– Я поставила життя на паузу. Мені важко без нього. Навколо мене величезна прірва. Напевно, це звучить дивно, але мені здавалося, що він із тих людей, які житимуть завжди. Нині відчуття, що він кудись вийшов ненадовго, що ось-ось прийде. І тільки на цвинтарі, коли я бачу цю табличку і портрет, його бездонні блакитні очі, розумію, що ні – все це сталося насправді.

×