Письменниця й перекладачка 36-річна Марія Маркович, знана як Марко Вовчок, 24 травня 1870-го підписала угоду з петербурзьким видавцем Сергієм Звонарьовим на укладання й редагування ілюстрованого місячника "Переводы лучших иностранных писателей". За це видавець зобов'язався сплачувати їй по 2 тис. руб. сріблом на рік. На ці гроші можна було орендувати елітну квартиру "з шести кімнат з дровами" протягом року. А якщо редакторка візьметься ще й перекладати, то додатково одержить гонорар по 25 руб. сріблом за друкований аркуш.
Марія Маркович залучила до роботи письменниць, які добре володіли французькою, англійською й німецькою мовами. Самій же перекладати - за оті додаткові 25 руб. сріблом за аркуш - часу не вистачало. А гроші їй були потрібні - гасити борги, яких назбирала, кілька років живучи в Парижі. Тож почала шукати асистенток. "Тепер щопонеділка у мене юрба жінок, - хвалилася в листі до знайомого. - Усі шукають роботи. Багато приїздили й приїздять із провінції".
Провінціалки - це ті, хто їй був треба: згоджувалися перекладати за 10 руб. за аркуш і не висували жодних претензій на авторство. Тобто в журналі Маркович підписувала зроблений кимсь іншим переклад власним прізвищем. Із асистентками не укладала жодних письмових угод - усі домовленості на словах.
Тепер щопонеділка в мене юрба жінок. Усі шукають роботи. Багато приїздили й приїздять із провінції
Перше число журналу з'явилося на початку 1871 року й майже одразу було розкуплене. Марію Маркович вітали з успіхом. Наступні числа також добре розійшлися. Натомість Марія почала виплачувати своїм "літературним неграм" - так називають нині наймитів живих класиків - не домовлені 10 руб. за аркуш, а 5 - посилалася на незавидний фінансовий стан видання. Решту обіцяла сплатити пізніше.
Одна з таких "наймичок" - Катерина Керстен, яка добре переклала твори П'єра Жуля де Сталя, - прийшла з проханням виплатити борг за півроку, бо не має за що жити. Та Маркович відповіла, що нічого їй не винна - журнал погано продається, тому вона змушена зменшити гонорари вдвічі. Зате одразу запропонувала взятися за нові переклади казок Андерсена для повного видання його творів. Мовляв, там розцінки вищі - заробиш на життя. Катерина зрозуміла, що то знову лиш обіцянки-цяцянки. Але вирішила скористатися нагодою, щоб помститися. Узяла переклад казок, які за два роки до того зробили Марія Трубникова й Надія Стасова, і майже дослівно його списала. Маркович, навіть не прочитавши, поставила свій підпис і віддала для друку Звонарьову.
Коли перший том Андерсена побачив світ, Катерина Керстен інкогніто надіслала примірники Трубниковій і Стасовій. Вони очам не повірили - текст їхній, а перекладач стоїть - Марія Маркович. Вирішили не паплюжити відому письменницю. Ще й діячку жіночого руху, активістками якого були й самі. Але за кілька місяців із друку вийшов другий том казок. І знову - текст украдений. За тиждень брат однієї з перекладачок публіцист і критик Володимир Стасов надрукував у газеті "Санкт-Петербургские ведомости" статтю "Щось дуже негарне". Звинуватив Марію Маркович у плагіаті.
На третейському суді, який складався з 19 літераторів, вона зрозуміла, що потрапила в пастку, яку сама ж і розставила. Якби під перекладом стояло прізвище Керстен, Маркович перевела би стрілки на неї. А так навіть не могла зізнатися, що насправді не була автором перекладу. Суд підтвердив факт плагіату. Репутація перекладачки й письменниці Марії Маркович зазнала краху. Від ганьби вона втекла до глушини - 1872 року переїхала в маєток своїх знайомих у Тверській губернії.
Марія Маркович (до заміжжя - Вілінська, літературний псевдонім Марко Вовчок), перебравшись із Петербурга у провінцію, продовжувала писати - російською. Зокрема, тоді з'явилися її романи й повісті "Теплое гнездышко" (1873), "В глуши" (1875), "Отдых в деревне" (1876 - 1899). Померла у серпні 1907-го в місті Нальчик на Кавказі
1 
1
Коментарі