"Місяць, який світить над моїм рідним селом у Горлицькому повіті, є інший від місяця з-над Парижа, Рима, Москви та Варшави"

Антонича не можна порівняти зі слабкими поетами. Він не писав політичних агіток-одноденок

"Він прийшов і побачив те, що не мог­ли побачити інші, бо не вміли дивитися так, як він. Через це й поезія його – відкриття у світі давно знаного, але не сказаного й не відкритого ніким… З-під його руки полилися такі строфи, в його мозку творилися такі образи й асоціації, що недаремно його й "божищем" називали!" – ділився враженням письменник Валерій Шевчук про творчість поета, прозаїка й перекладача Богдана-Ігоря Антонича. Народився митець 5 жовтня 1909 року в родині греко-католицького священника Василя Антонича й Ольги Волошинович у селі Новиця Горлівського повіту на Лемківщині (нині Малопольське воєводство в Польщі. – Країна). Справжнє прізвище батька Богдана-­Ігоря було Кіт або Кот. Щодо обставин і причини зміни прізвища дослідники не мають однієї версії. Поет Ігор Калинець дотримується думки, що Василь змінив його після закінчення семінарії й перед висвяченням, оскільки вважав прізвище Кіт недостатньо поважним для священника. Натомість літературознавець Микола Ільницький називає інші обставини: "Коли в нього у 1909 році народився син Богдан-Ігор, батько, сільський священик Василь Кіт, подумав, може, не годиться таке прізвище для дитини. Хрестив у Андрея Шептицького і сказав йому, що хотів би змінити. Шептицький запитав, яке ім'я мав батько Василя Кота. "Якщо Антон, то будьте Антонич", – нарік Шептицький. Прізвище поміняла вся родина". Цікава історія і з подвійним іменем митця. Ім'я Ігор молодий Антонич додав собі сам на честь князя Ігоря Рюриковича. Про інші факти з життя і творчості поета-містика Богдана-­Ігоря Антонича спілкуємося з авторкою монографії "Міфосвіт поезії Б.-І. Антонича та естетичні традиції Т. Шевченка" Олесею Пономаренко

 

Яке було дитинство майбутнього митця?

– Ще в ранньому віці Богдан-Ігор виявляв інтерес до поезії. Його няня, молода дівчина, любила вірші, чимало творів Шевченка знала напам'ять і часто читала їх дитині. Малюк не лише уважно слухав, але й просив читати ще, поки не вивчав. Часом хлопчик і сам говорив віршами. Здивована няня кликала матір Антонича, проте, коли та приходила, засоромлений Богдан мовчав. 1914 року, з початком Першої світової війни, родина була змушена переселитися до Відня. Якось хлопчик гуляв із матір'ю в міському парку. Бавився з місцевими дітьми й раз у раз підбігав до матері, щоб поділитися новим німецьким словом. Коли вкотре відбіг від дітей, не міг знайти матері й подумав, що загубив її. 5-річним, орієнтуючись на рекламні зображення, знайшов дорогу з центру Відня додому. Це свідчить, що з дитинства мав чудову зорову пам'ять. Мати шукала його по парку і врешті сповістила поліцію, тоді як малий Богдан уже чекав на неї вдома.

Початкову освіту хлопець здобував під наглядом приватної вчительки. Вона часто позичала Богдану книжки, адже він ними зачитувався. 1919 року родина переїхала на Пряшівщину. А з 1920-го майбутній поет навчався в польській гімназії гуманітарного типу імені Королеви Софії в Сяноку. Це була єдина гімназія на Лемківщині, де також учили української. З першого класу Антонич був найкращий гімназист. Коли учень-поляк не знав відповіді на запитання, учитель міг сказати: "Може, привести маленького Антонича, щоб він вам підказував?" До всього був наполегливий і в навчанні, і в житті. Антонич був глибокий ерудит і водночас скромна, тактовна людина. Не любив хизуватися, дбав, щоб не затьмарювати інших.

Отож у гімназії, де навчався Богдан-Ігор викладали польською, натомість українській відводили лише декілька годин на тиждень. Далі у Львівському університеті імені Яна Казимира Антонич вивчав польську філологію, на філософському факультеті. Хоча у своїй творчості письменник вибирає українство.

– Тут важливо зазначити, що Лемківщина – це найзахідніша гілка українців між Словаччиною та Польщею, етнічна спільнота, яка найкраще зуміла зберегти прадавній рідний фольклор, звичаї. На превеликий жаль, її північна частина розпорошена внаслідок операції "Вісла" 1947-го, за 10 років після смерті Антонича.

У 15 років Богдан-Ігор почав писати вірші, перебуваючи в польському оточенні. Слідом за Ігорем Калинцем і поперед­німи переконливими дослідженнями вважаю, що польською Антонич не писав поезій. Нема жодного рукопису його польськомовних поетичних творів. Пізніше, а саме в університеті, студенти створили гурток україністики. Тоді Антонич почав глибоко досліджувати українську мову. Він був вірний національним ідеалам і власним переконанням. Написав "Слово до розстріляних", присвятив поезії героям Крут і січовим стрільцям. Можливо, якби доля була до нього щедра на роки відведеного життя, встиг би більше. Митець зумів би знайти й утілити в поезії творчий задум, як шанувати героїв, щоб їх не поглинуло забуття. Але для Антонича першорядне було питання, як у жили мистецтва влити живу кров сучасності так, щоб воно не перестало бути справжнє.

Він був настільки відданий своєму національному й поетичному покликанню, настільки цінував своє творче життя, що відмовлявся від посад неукраїнської, інонаціональної влади й жив бідно: "Коли піду на посаду, то я вже нічого не напишу". Антонич розумів національний стиль у мистецтві не як закостенілий, не як щось "невідсвіжуване", а як такий, що розвивається. Богдан-Ігор говорив: "Проти розуму вірю, що місяць, який світить над моїм рідним селом у Горлицькому повіті, є інший від місяця з-над Парижа, Рима, Москви та Варшави. Вірю в землю Батьківську та в її Поезію". А у своєму виступі під час літературного нагородження 1935 року сказав: "Я сам у своїх поезіях підкреслював свою національну та навіть расову приналежність не тільки в змісті, але, що трудніше, ще й у формі. Роблю це менш за надуманою програмою, більше з внутрішньої потреби вірности світові, що з нього вийшов". Антонич був проти того, щоб критики, замість збагнути оригінальну поетику того чи того митця, розпихали його "по шухлядах різних ізмів". Любив слухати пісні та фольклорні оповідки сільської дівчини Ганни Войцехової. Поетова мати навіть казала, що Ганні добре було б одружитися з Богданком. Але дівчина відповідала: "Він мені казав, що має наречену, Олечка називається".

Ідеться про Ольгу Олійник? Які були ці стосунки?

– Богдан-Ігор познайомився з Ольгою на літературному вечорі й зустрічався останні чотири роки життя. Закохані планували одружитися. Жінці поет присвятив кілька віршів: "Моя кохана вчиться деклінації", "Весільна". Після смерті Антонича зусиллями Ольги були видані збірки "Зелена Євангелія" і "Ротації". А 1939 року вона написала біографію Богдана-Ігоря "Надгробок на могилі щастя". З її спогадів дізнаємося чимало цікавих речей. Хоча б те, що інтереси Богдана не обмежувалися літературою. "Вже в ґімназії в нього всебічні зацікавлення. Чи не нарівні цікавлять його техніка, медицина і кіно; малярство, поезія і спорт. Та найбільше цікавиться музикою. Любить її. Сам грає на скрипці. Вже в сьомій клясі виступає із скрипковим сольом на Шевченківському концерті. В тому часі повстають його перші композиції, як ось марш, що його опісля грала ціла ґімназія".

 

Проте саме в літературі Антонич залишив найбільший спадок. Чим, на вашу думку, особлива його творчість?

– Багато своїх віршів Антонич називав піснями, наприклад "Пісня про незнищенність матерії". Три його елегії: про перстень пісні, про перстень молодості, про перстень ночі. Поет часто записував власні сновидіння в поетичній формі, такі речі згодом не потребували виправлень. "Нормально писав що другий день. Звичайно рано. Записував поодинокі фрази, потім щойно будував цілість. Брав до рук паличку й ходив по кімнаті, скандуючи або підспівуючи якусь мельодію. Потім із поодиноких фраз записував вірша або тільки частину й далі ходив по кімнаті. Любив при цьому ритмічно вдаряти паличкою. Та часто бувало таке, що вранці відразу записував цілого вірша – і саме ці речі здебільша не потребували вже поправок", – писала у спогадах Ольга Олійник. Варто звернути увагу на колористику Антонича у зв'язку з мотивами українського космосу, містерії народження і тривання буття. Також простежується часова вертикаль: коріння – минуле, світ пращурів, стовбур – сучасність, крона – майбутнє. На творчість впливає лемківська філософія буття. Часом у поезії нареченій у коси вплітаються світила: цей мотив з обереговим значенням зустрічається в українських обрядових піснях. Ось деякі приклади метаморфоз і містики Антонича із "Зеленої Євангелії":

"Коли співав ще камінь, мали крила змії,

і Єва одягалась в черемхове листя,

тоді буйніший і хмільніший вітер віяв

і море сяяло під зорями сріблисто.

Коли із яблуні зірвала Єва місяць,

у раї збунтувались буйногриві леви.

Адамові сини по світу розійшлися,

здвигаючи міста і тереми для Єви".

Тут не лише прозріння добра і зла, в сюрреалістичному просторовому зрушенні – часове зрушення: світанок і причастя, причетність людини до таїнства буття. Або ж інше:

"Народився бог на санях

в лемківськім містечку Дуклі.

Прийшли лемки у крисанях

і принесли місяць круглий.

Ніч у сніговій завії

крутиться довкола стріх.

У долоні у Марії

місяць – золотий горіх".

Прикладів поєднання язичницьких і християнських мотивів Антоничева поезія дає багато. Тут і драматизм:

"Молюсь землі в червоному окропі крови

і небо кличу тугою, що вічно ранить.

Із уст моїх поганських спів тече Христовий,

немов вино з води у Галилейській Кані".

Захоплення життям, світом живої природи, особливо рослинної, виражається в поезії Антонича через символічний мотив сп'яніння:

"Червоні клени й клени срібні, над кленами весна і вітер.

Дочасності красо незглибна, невже тобою не п'яніти?

Я, сонцеві життя продавши, за сто червонців божевілля,

Захоплений поганин завжди, поет весняного похмілля".

Він висловлює сонцепоклонство праукраїнців, свою близькість до цього світогляду, світовідчуття народу, яке притаманне і йому. Щодо пізнішої творчості Антонича, то дослідники закидають, що з його поезії зникла людина, що всі ці ремісники – це радше соціальні маски. Однак забувають: поет шукав не его, а власну культурну ідентичність. Його "пригадування" пракультури і праформи, мотив метаморфози в рослину чи предмет міфологічних витоків світу на "початку часів", його образи українських ремісників-деміургів, які творять світ, це доводять.

Богдан-Ігор Антонич помер 27-річним після операції з видалення апендикса й наступного запалення легень. Як вважаєте, що не встиг створити митець?

– Антонич – геніальний поет, а творчість геніїв повна, завершена. Хоч з огляду на молодий вік і здатність справді перебувати в натхненному стані, в інших світах і вимірах уміння відкривати ці видіння читачеві й тим самим нести йому нові й нові радощі та дивовижу буття залишилися невичерпані. І взагалі вони невичерпні. Як самі образи Антонича. Як його багатозначне поетичне слово. Антонича не можна порівняти зі слабкими поетами. Він не писав політичних агіток-одноденок. Поезія – це не наука, де значення слова дорівнює лише одному поняттю. Сам поет стверджував, що розуміння належить до сфери розуму, а мистецтво – більше до сфери почуттів, хоча людина живе усіма складниками психіки, але в мить сприйняття той чи той складник виходить на перший план. Щоб збагнути музичний твір, захопитися ним, не обов'язково його зрозуміти. Як писав поет у статті "Сто червонців божевілля": "Справжнім митцям дає на дорогу найясніший бог Діоніс, і якщо не "сто червонців божевілля", то бодай одного".

До слова, після приєднання західної частини України до складу УРСР творчість Антонича як "аполітичного поета-містика" була заборонена. Інтерес до нього виник лише у 1960 роках в українській діаспорі, а за два десятиліття і в Україні.

×