Мій брат уміє видобувати живі історії з якихось дрібниць, майже з нічого. В цьому ділі ми з ним таки родичі, бо й я таке люблю робити, тільки в нього воно виходить краще.
От недавно разом навідалися до нашого сільського краєзнавчого музею. Я звертав увагу передусім на експонати, які й сподівався тут побачити. Ну от, старий баян нашого шкільного вчителя музики й співів. Або іржавий обріз від трьохлінійки, знайдений під стріхою крайньої хати на нашій вулиці. Сховано його там ще під совєцько-німецьку війну, а знайдено – коли я був семикласником.
І те, й друге збудило в душі якусь вину. Скажімо, баян нагадав про те, що я так і не навчився ні грати, ні співати, а міг же. А обріз – про те, як я тоді, коли його знайшли, страждав, що ця зброя не моя й що на мою долю не випало хоч якої-небудь війни.
З таким настроєм краще не ходити по музеях.
Брат тим часом ішов позаду і, здавалося, оглядав експонати неуважно. Аж чую:
– Диви, що я знайшов!
А знайшов він зовсім маленький експонат – дерев'яну ручку з металевим пером. Такими ручками, вмочаючи перо в чорнило, ми писали в молодших класах. Тепер би, мабуть, не зуміли.
Ця музейна ручка була встромлена в білу чорнильницю з блакитною каймою. Ті чорнильниці звалися невиливайками. Брат зауважив, що це неправильна назва. Й пригадав чудесну історію. У класі він сидів ззаду за Марійкою з Сотничого. Пишна така дівчина була, з довгою косою. І от брат тихенько й старанно пришпилив ту Марійчину косу кнопками до спинки парти. І ждав, що буде, коли дівчину покличуть до дошки. Діждався. Великої шкоди од того Марійці не трапилося, але вона дуже розсердилася. Вхопила невиливайку й вихлюпнула чорнило йому на піджак. Вийшов такий собі чорнильний аксельбант навскоси від плеча до пояса.
– А ти кажеш: невиливайка!
4 
1
Коментарі