Ідея української незалежності перемогла тоталітарний СРСР

5

Через 72 роки президент Української Народної Республіки в екзилі Микола Плав'юк передав свої повноваження Леонідові Кравчуку

Наприкінці листопада 1920 року під тиском більшовиків уряд України разом із військом перейшов польський кордон і зупинився в місті Тарнів. Окрім урядовців, держслужбовців, дипломатів і військових, на територію Польщі вийшли й цивільні, які не хотіли залишатися під владою росіян. Учасникам бачилося швидке повернення в Україну, однак його довелося чекати довгих 72 роки. Лише 22 серпня 1992 року президент Української Народної Республіки в екзилі Микола Плав'юк передав свої повноваження Леонідові Кравчуку. Про те, як прожив ці 72 роки український уряд, розмовляємо з доктором історичних наук, завідувачем кафедри міжнародних відносин Київського столичного університету імені Бориса Грінченка Василем Яблонським

 

Василю Миколайовичу, 72 роки у вигнанні – рекорд?

– Не зовсім. Досі є білоруський уряд в екзилі, але в них немає тяглості й безперервності, які були в українського. Білоруський уряд у вигнанні з 1919 року й по сьогодні перебуває за кордоном, бо навіть у часи Станіслава Шушкевича не передав повноважень самостійній Білорусі. Тепер і поготів. Щодо українського уряду, то під час Другої світової війни, здавалося, що його тяглість і безперервність можуть перерватися. Німці по черзі окупували всі три його центри в Європі – Прагу, Варшаву й Париж, обмежили в пересуванні й листуванні президента Андрія Лівицького. Однак уряд навіть у таких умовах не припиняв діяльності.

Українці вийшли на територію Польщі та створили там уряд в екзилі. Зрозуміло, що про довгострокову перспективу тоді ніхто не думав. Якою бачилася мета в короткостроковій перспективі?

– Люди мали певний досвід, бо взимку 1919–1920 років частина уряду була за кордоном – Петлюра, Лівицький та інші. Звісно, не повністю, бо голова уряду Ісак Мазепа був на території України. Частина урядовців на чолі з Іваном Огієнком перебувала в Кам'янці-Подільському. Петлюра тоді змушений був домовлятися з поляками, з якими було підписано Варшавський договір.

Короткостроковою метою уряду у вигнанні було повернення в Україну й відновлення української влади. Спосіб – воєнна кампанія. Те, що ми знаємо під назвою Другого зимового походу – загалом невдалого, бо не було виконано поставленої мети, – відновлення української державності. А не виконано тому, що в керівні структури партизансько-повстанського штабу було інфільтровано агентів, які мали доступ до військових планів. Вояки – учасники походу – практично не були озброєні. Польський уряд не дав згоди на повернення зброї, яку відібрали під час перетину українсько-польського кордону 1920 року.

 

До того ж затягнули з часом – довелося йти в листопадову заметіль. Але з іншого боку, влітку й восени селяни, тобто основна база підтримки уряду, були зайняті збором урожаю. Шукали момент, вибрали його, але не зовсім вдало. Після цього в Польщі створили Державний центр УНР. Туди входили голова Директорії, уряд та Рада республіки, що виконувала роль передпарламенту. Вибори до Ради республіки були за умовно пропорційною системою – партійні активісти обирали депутатів. За тих умов це були абсолютно демократичні вибори.

Скільки взагалі людей з України вийшло в польський Тарнів?

– Тарнів, це місце осідку більшості українських політичних мігрантів. Але були й інші польські міста, де вони розміщувалися, – Ченстохова, Каліш. Щонайменше півтори тисячі держслужбовців, лідерів політичних партій, громадських активістів, звичайних людей, які бачили звірства більшовиків щодо українців. Деякі були з родинами, деякі – без. Загалом разом із військом ішлося про 30–40 тисяч. Це було середовище українців, які бачили свою державу незалежною.

Про які персоналії ідеться?

– Насамперед голова Директорії Симон Петлюра, Андрій Лівицький – міністр юстиції. До речі, саме після нього якщо з якихось причин посада голови уряду ставала вакантною, то обов'язки виконував міністр юстиції. Вийшов в екзиль найближчий соратник Петлюри В'ячеслав Прокопович, який був головою та міністром у різних урядах УНР. Його змінив уряд Пилипа Пилипчука. Треба згадати першого й багаторічного міністра закордонних справ УНР Олександра Шульгина. У Державному центрі він працював до середини 1930 років. Перед Другою світовою війною знову повернувся на посаду міністра. Якийсь час, коли тодішній президент УНР Андрій Лівицький був інтернований німцями в захопленій Варшаві й обмежений у пересуванні, президентом став тодішній глава уряду Прокопович. Шульгин виконував обов'язки глави уряду й залишив за собою пост міністра закордонних справ. Олександр Лотоцький був заступником керівника уряду. Важливо відзначити ще одну непересічну особистість – голову Ради республіки Івана Фещенка-Чопівського. Науковець, професор-геолог, який написав спогади під назвою "220 днів Ради республіки".

Варто згадати й українських військовиків – Михайла Омеляновича-Павленка, Олександра Удовиченка, Марка Безручка, Павла Шандрука. Це якщо говорити про міжвоєнний період. У післявоєнному були й інші герої.

Ризький договір 1921 року між Польщею і більшовицькою Росією, який прямо забороняв діяльність "антирадянських" організацій на території Польщі, зруйнував підвалини діяльності українського уряду?

– Ні. Про повну руйнацію не йшлося. Поляки крізь пальці дивилися на існування українського уряду, хоча особливої підтримки не надавали. Однак кожна криза породжує нові можливості. Петлюра з Прокоповичем виїхали через ті країни, де ще були дипломатичні представництва УНР, до Парижа й там створили потужне представництво. Фактично, вибудувалася двополюсна система управління – Варшава й Париж. Трішки осторонь цього процесу стояла Прага.

Яке було ставлення до українців і їхнього уряду у країнах перебування?

– Якщо говорити про Чехословаччину, то там не було критичної маси мігрантів-українців. Певна проблема була з Польщею – існували табори інтернованих українців, яких треба було утримувати, а утримували їх вкрай погано. У Празі була інтелігенція, високоосвічені люди – фактично, європейська професура, яка ніяк не випадала з контексту тодішнього чехословацького життя. Здається, Євген Маланюк у спогадах писав про один із таборів інтернованих, де були українці й вояки білої російської армії. Він побачив разючі відмінності – російські офіцери, так звані їхні благородія, їли прямо із землі, а українці – батько із сином – мали чистий вишитий рушник, який простеляли та харчувалися з нього.

Український уряд в екзилі до 1934 року співпрацював із Лігою Націй і вимушений був згорнути діяльність лише після того, як туди прийняли більшовицьку Росію.

– Кандидатуру України як потенційного члена розглядала Ліга Націй. Однак, доки тривала міжнародна процедура визнання, уряд України вже не контролював своїх територій. Тому наприкінці 1920-го Україні відмовили в членстві в Лізі Націй. Що цікаво, 1922 року Аргентина визнала УНР незалежною державою. Попри відмову Україна намагалася працювати на майданчику Ліги Націй. При ній створили товариства прихильників Ліги, де активно виступали представники народів, які не мали державності, – переважно з теренів колишньої Російської імперії. Особливу активність проявляв міністр закордонних справ Олександр Шульгин. Однією з перших порушених тем було засудження рабської праці на території Союзу Радянських Соціалістичних Республік, нове закріпачення селян через колгоспи, зубожіння робітників у промисловості. Ішлося і про репресії та голод 1932–1933 років, проте самого поняття Голодомору тоді ще не існувало у вжитку. Уряд виступив проти польської політики "пацифікації" на українських землях, підконтрольних Польщі. Був Український науковий інститут, що працював у Варшаві, й за погодженням із Польщею керівні посади в ньому обіймали члени українського уряду. У будь-який момент вони знову могли постати як уряд.

 

Яка була реакція міжнародної спільноти на заяви українців? Вони не вірили, що таке може бути?

– Не сказати, що не вірили. Їм було вигідніше не вірити й торгувати з Радянським Союзом. З іншого боку, європейці проголошували західні цінності й мали б дотримуватися їх. Той же француз Арістід Бріан уперше висунув ще у міжвоєнний період ідею об'єднаної Європи, яку підтримав український уряд, справедливо стверджуючи, що місце України не в СРСР, а в Європі. На цю ідею змушені були реагувати в Радянському Союзі, висміюючи її.

Український еміграційний уряд намагався заручитися підтримкою Японії, яка знала нас іще по-українському Зеленому Клину на Далекому Сході та ставилася з великою повагою. Крім того, велика українська діаспора була в Китаї, зокрема в Харбіні. Японці відчували відмінність між нами й росіянами навіть у ті часи.

Ще один цікавий факт – коли в листопаді 1939 року розпочалася радянсько-фінська війна, Олександр Шульгин зв'язався з міністерством закордонних справ Фінляндії й запропонував українських військовиків як допомогу проти радянської навали. Але через швидкоплинність війни (100 днів. – Країна) українці не встигли повоювати за свободу Фінляндії. Одним словом, там, де можна було, українці намагалися працювати, щоб заповнювати свою бездержавну порожнечу.

Як змінювалися ідеї та принципи діяльності українського уряду в період між завершенням Першої та Другої світових воєн?

– Ідея українського націоналізму мала свій час для зародження, розвитку й була представлена в ОУН Коновальця, пізніше Мельника та Бандери, які відрізнялися лише ступенем радикалізму. Якщо ми повернемося до ідей УНР, мали місце кілька проблем – люди, які поверхово знають історію, називають Директорію українськими більшовиками. Хоча Директорія в серпні 1919 року проголосила відхід від "трудового" принципу й вірність демократичним принципам. Тобто це була класична європейська демократія, яка стала непопулярною в міжвоєнний час. Нічого подібного більшовики не мали. А крайні праві чи крайні ліві – це завжди популісти. Вони покладали відповідальність за програш України в боротьбі за незалежність саме на УНР, на Петлюру. Легко звинувачувати людину в Україні з віденських чи паризьких кав'ярень. Ті ж самі Грушевський, Винниченко й Шаповал утекли з України й звинувачували Петлюру в тому, що він щось не так робить. Але він очолив збройний опір більшовицькій і білій Росії, а вони займалися політикою, наукою та літературою. Окрім цього, Петлюру обвинувачували, що він віддав західні території Польщі. Плюс більшовики змаргіналізували УНР єврейським питанням. І тут почалася Друга світова війна, яку українці зустріли роз'єднаними на чотири табори: були демократи з УНР, радикальні бандерівці, менш радикальні мельниківці й монархісти-­гетьманці. Союзники підказали й самі розуміли, що треба об'єднуватися задля перемоги. Але навіть тут монархістів тягло до бандерівців, щоб дискредитувати УНР.

Як уряд України працював під час війни?

– Проблема була в тому, що українці взагалі не вписувались у плани німців. Про це свідчить історія з проголошенням Української держави в червні 1941 року у Львові. Пізніше те саме було з мельниківцями в Києві. Цього всього німці не сприймали, бо попри певну наявність серед них прихильників України, все вирішувала одна людина – Гітлер. Українці намагалися знайти спільну мову з німцями. І не треба на це дивитися з точки зору радянської влади, називаючи колаборацією та зрадою. Бо той же СРСР до війни набагато тісніше співпрацював із Німеччиною. Світ розрізняє поняття співпраці та вчинення воєнних злочинів. Союзники – інша справа. Українці мали досвід співпраці з німцями 1918 року. Ті прийшли на запрошення Центральної Ради й допомогли навести лад – відкинули більшовиків, запрацювали інституції, економіка. У 1940-х залишилися сподівання, що прийдуть німці й знову наведуть лад. Адже минуло небагато часу – 23 роки, це навіть не історична пам'ять, це пам'ять одного покоління. Тому німців сприймали як союзників. Інша річ, що, коли німецькі націонал-­соціалісти показали своє справжнє обличчя, ставлення до них змінилося. Але на таку зміну потрібен був час. Однак німців Україна як самостійна держава й українці як окремий народ зо­всім не цікавили. Вони обмежили в русі та кореспонденції президента Лівицького. Тому вирішено було передати владу Прокоповичу до Франції. Цей хід не спрацював, бо в червні 1940-го окупували Париж.

 

Наприкінці війни ставлення німців до українців змінилося, але було пізно. Усі розуміли, що Німеччина війну програє. Але генерал Павло Шандрук за згоди Лівицького в березні 1945 року погодився стати керівником Української національної армії, яку створювали німці на основі двох українських дивізій. Це була спроба сформувати свої національні Збройні сили, щоб після війни намагатися підсилити позиції українства. Хоча надій було мало, бо СРСР був одним із бенефіціарів перемоги. Але німці й тут жорстоко помилилися, бо хотіли об'єднати армію Павла Шандрука з російською армією Андрія Власова й отримали категоричну відмову.

У середовищі українства тренд на взаємне поборювання після війни став згасати?

– Не в усіх. Гетьманці зі своїми старими образами так і залишилися осторонь процесу об'єднання. Хоча ще до загибелі гетьмана 1945 року під час війни зустрічалися Лівицький, Бандера, Мельник і Скоропадський. Спілкувалися, консультувалися. Державний центр УНР не мав би шансу очолити це об'єднання, якби не затятість мельниківців і бандерівців. Вони не могли дозволити собі, щоби в уряді домінував хтось із конкурентів. УНРівці тримали "золоту карту" плюс мали добрий бекграунд як легітимної української влади із 1917–1921 років. Зрештою постає погоджувальна комісія, яку очолив один із колишніх прем'єрів Ісак Мазепа. Після консультацій вирішено було, що залишається президент УНР в екзилі. Ним став Андрій Лівицький. Після смерті Петлюри він – головний отаман військ і заступник голови Директорії. А потім посада заступника голови Директорії перетворилася на посаду президента. Восени 1947-го, побачивши, що справа успішно просувається, до комісії долучилися мельниківці, а навесні 1948-го – бандерівці. Не долучилися лише гетьманці, які були ображені на всіх за антигетьманське повстання наприкінці 1918 року.

Відтак 10 червня 1948 року скликали Українську Національну Раду. Це була популярна назва: УНРади створювали й у Галичині в період визвольних змагань 1918–1920 років, і в Києві 1942-го. Фактично формували еміграційну Конституцію, за якою погоджувалися жити. Залишався президент, залишався уряд, але створювали нову структуру – Українську Національну Раду, передпарламент, який мав бути третейським суддею. Його ділили за квотами: 12 – ліві соціалісти, прихильники Ісака Мазепи, 12 – демократи, тобто ті партії, які залишалися на орбіті ДЦ УНР, 12 – праві, націоналісти ОУН і Організація українських націоналістів революційна та шість монархістів-гетьманців. Однак попри отриману квоту, монархісти ніколи не працювали в Українській Національній Раді. Бандерівці (ОУН-р) працювали в УНРаді два роки, намагаючись отримати вплив на ухвалення рішень, одночасно поборюючи її. Однак, зустрівши системний опір з боку інших політичних сил, ОУН-р вийшла з Ради.

 

Яке було ставлення радянських спецслужб, які відзначилися вбивствами Коновальця й Бандери, до представників демократичних кіл українського уряду. Чому їх не вбивали?

– Весь український уряд у повоєнний час працював у напівлегальному стані. Навіть світлини кінця 1940-х – початку 1950 років у публічному просторі – велика рідкість. Усю діяльність висвітлювали постфактум. Як на мою суб'єктивну думку, попри серйозну загрозу від державного центру УНР, яку відчували радянські спецслужби, більшою загрозою для них були саме бандерівці. Тому в міжвоєнний період вони вбили Петлюру, Коновальця, а після війни – Бандеру. Крім того, на моє переконання, в Державний центр УНР інфільтрували радянських агентів. Щоб це довести, треба досліджувати енкаведистські архіви на предмет впливів. Наприклад, щодо діяльності соціалістів Панаса Феденка та його сина Богдана, які не сприймали представників ОУН і провокували конфлікти навіть під час акцій примирення. Думаю, інфільтровані агенти були не тільки в Державному центрі, а й у структурах обох ОУН. Чекісти тримали руку на пульсі української еміграції, бо відчували екзистенційну загрозу. До того ж замах – вельми ризикована дія, яка потребує великих зусиль. Тому чекісти обирали пріоритетніші, з їхньої точки зору, фігури.

Діяльність українського уряду в 1950–1980 роки. Що це? Природне згасання активності внаслідок відірваності від України, старіння учасників визвольних змагань, відхід від української справи їхніх дітей та онуків?

– Усе це так. Особливо, коли йдеться про 1970–1980-ті. Будь-яка еміграція – це закрите середовище. Після Першої та Другої світових воєн хвилі еміграції були з політично вмотивованих людей. Їхні діти теж, як правило, були в темі й українськими патріотами. А от уже онуки – через одного у кращому разі. Це середовище з часом згасає. А еміграція 1970–1980 років уже інша – вони не мали історичної пам'яті і приїздили просто за кращим життям. Ці люди підозріло дивилися на старих емігрантів, між ними як представниками різних поколінь було непорозуміння.

У другій половині 1980-х діяльність Державного центру значно пожвавилася – повернулося кілька авторитетних політичних партій – ОУН, УРДП, а на посаду віцепрезидента обрали Миколу Плав'юка, який згодом стане президентом. За його активної участі відбудеться передання повноважень українській владі.

Хто з членів уряду дожив до відновлення незалежності України 1991 року?

– 14 років не дожив голова уряду УНР 1919-го Борис Мартос, який помер 1977-го у віці 98 років. Син Андрія Лівицького Микола, який усе життя присвятив Державному центру УНР, помер 1989-го за два роки до відновлення незалежності. Дожив патріарх Мстислав Скрипник, племінник Петлюри, якому 1920-го було 22 роки. Його не стало 1993-го, він встиг пожити в незалежній Україні. Мстислав побачив народження уряду в екзилі й завершення його діяльності після передання повноважень президента від Миколи Плав'юка до Леоніда Кравчука. Ідея української незалежності перемогла тоталітарний СРСР. Однак справжню незалежність Україна отримала не 1991 року, а лише 2014-го, коли почала визвольні змагання з Росією, підтвердивши, що безкровного здобуття незалежності не існує. Тепер ми перебираємо роль Польщі, яка прийняла уряд України 1920-го, а 100 років по тому ми приймаємо представництва поневолених Росією народів – ерзя, татар, чеченців і, зрештою, самих російських опозиціонерів.

×