"Долю свою я вирішила тоді, коли зреклася мистецтва, взялася за школу"

Відстоювала права народів, які жили на території Російської імперії

"Велика заслуга Русової, що вона – такий знаток діточої душі, в першу чергу душі української дитини, – промовляє за тою дитиною на світовій арені як педагог і як українка і з малюнків наших дітей виводить перед світом нашу політичну… бездомність", – казала поетеса та перекладачка Костянтина Малицька про педагогиню Софію Русову. Вона була перша в Українській Центральній Раді жінка – міністр освіти. Її іменем названо вулиці, вона заснувала перший українськомовний дитячий садок у Києві, розробила перші українські підручники, до того ж заклала основи української системи освіти. А ще створила Союз українок, боролася з русифікацією і була справжня українка, хоч і не за походженням

Народилася Софія Ліндфорс 18 лютого 1856 року в селі Олешня Чернігівської губернії в аристократичній родині. Її батько – Федір Федорович Ліндфорс, офіцер у відставці, за походженням швед, мати – Ганна Жерве, дочка генерала наполеонівської армії, француженка з титулованого роду. Вона рано пішла з життя – Софійці не було навіть 4 років. Тож займалися вихованням дівчинки батько та її старша сестра Марія. А ще няня – звичайна українська селянка. Були також гувернантки, які навчали французької, англійської та німецької мов. У вільний час маленька Софійка бавилася із селянськими дітьми, бачила їхнє злиденне життя та щоденну важку працю.

 

Батько Софії Федір Ліндфорс мав великий авторитет серед місцевого селянства. А її сестра Марія відкрила в Олешні школу, підтримувала контакти з яскравими представниками української інтелігенції, вони були часті гості в садибі Ліндфорсів.

Початкову освіту Софія здобула вдома. У бібліотеці Ліндфорсів були оригінали творів Жан-Жака Руссо, Йоганна Вольфганга Ґете, Джорджа Байрона та Вольтера. Коли Софії виповнилося 9 років, родина переїхала до Києва. Дівчина вступила до Фундуклеївської жіночої гімназії, найпрестижнішої в місті. Закінчила її із золотою медаллю. Софія мала талант до музики – захоплювалася оперою, серйозно займалася фортепіано. Проте за рік несподівано не стало батька…

Ішов 1871-й. Софії 15, й вона разом зі старшою сестрою вирішує відкрити в Києві перший українськомовний дитячий садок. Їм вдається. І це в той час, коли царський уряд заявив, що ніякого "малоросійського язика" ніколи не було й не має бути.

1 вересня того ж року до їхнього приватного садка завітало 20 дітей. Згодом саме цей садочок відвідували дві доньки Михайла Старицького. Тоді письменник і познайомив Софію та Марію з напівтаємною організацією "Стара Громада", серед членів якої були Михайло Драгоманов, Володимир Антонович, Павло Чубинський, Олександр Русов, Микола Лисенко. До речі, останнього вразили, крім педагогічних здібностей Софії, її голос та гра на піаніно. Він навіть радив дівчині вступити до Петербурзької консерваторії. Проте Софія все ж обрала освіту.

"Долю свою я вирішила тоді, коли зреклася мистецтва, взялася за школу. Скільки разів пізніше я каялася в цьому рішенні, коли буденна педагогічна праця мене не задовольняла, скільки разів я залишала її, шукала задоволення в літературній роботі, але для цього мені не вистачало здібностей, а життя знову й знову в різних обставинах кликало мене до цієї самої "педагогіки", – казала пізніше Софія.

Сестри Ліндфорс дозволяли у приміщенні свого дитячого садка у вечірні години проводити зібрання та репетиції п'єс українською мовою, яка на той час, згідно з Валуєвським циркуляром 1863-го, була під забороною. Софія ж збирала фольклор, вивчала українську культуру, етнографію та мову. Відтоді її життя нерозривно було пов'язане з боротьбою за відродження самобутності українського народу та його історії.

1874-го Софія Федорівна одружилася з етнографом та фольк­лористом Олександром Русовим. Так панна Ліндфорс стала Русовою. В українську історію вона увійде саме під цим прізвищем. Композитор Микола Лисенко присвятив молодятам "Золоті ключі" – свою першу фортепіанну рапсодію. У весільну подорож Русови вирушили до Праги.

Потім їм доводилося багато переїжджати. Спершу це було через роботу Олександра – він працював земським статистиком і його перекидали то в одне місце, то в інше. А вже потім – через політичні переслідування Софії. Вона всюди бралася за громадську роботу: організовувала народні читання, таємні школи. Софія закінчила фельдшерські курси, щоб бути ближче до селян і допомагати їм: вона сама лікувала травами, приймала пологи. Була й учителькою у школах, і вихователькою у приватних дитячих садках.

Важливим спільним дітищем молодого подружжя стала й підготовка видання 1876-го у Празі першого нецензурованого Шевченкового "Кобзаря", адже в Російській імперії це зробити було неможливо. Сил і впевненості в боротьбі за права українців Софії додавало знайомство з чеськими реаліями, їхньою історією і з тим, як чехи відстоювали свою ідентичність.

Значну допомогу Русовим у реалізації задуму видання "Кобзаря" надав Федір Вовк – український учений, відомий у Європі етнограф, антрополог, археолог, член Історичного й антропологічного товариства в Парижі. На основі засад французької антропології він доводив у своїх працях відмінність українців від росіян та їхню антропологічну спорідненість з іншими європейськими народами.

Своїм коштом Русови видавали українські книжки. Проте таку патріотичність цінували не всі – й жандарми часто влаштовували обшуки в помешканні. 1881-го відбувся трус у київській квартирі. Хоча нічого й не знайшли, проте Софію все одно відправили до Лук'янівської в'язниці. За кілька місяців її звільнили на поруки брата Олександра Ліндфорса.

З 1880-го по 1905-й Софію Русову заарештовували п'ять разів, і за порушення Валуєвського циркуляра теж. Уперше це сталося в її 25 років – за зв'язок із народовцями. Проте й далі вона всюди активно впроваджувала свої ідеї, долучалася до роботи організацій "Київська громада", "Одеська Українська громада", "Харковское Общество Грамотности", очолювала "Національний Комітет Учителів", організовувала народні читання та школи.

Після революції 1905-го Русова була в комісії, створеній Академією наук для визнання української мови. З її ініціативи скликали з'їзд народів, які жили на території Російської імперії. На ньому порушували питання щодо надання повної автономії кожному народові в економічному й культурному житті, створення шкіл із рідною мовою навчання. Вона викривала шовіністичну політику та русифікацію царату. Навіть написала статтю "Хроніка національної культури" в журналі "Русская школа".

1906-го Софія змогла видати "Український буквар", хоча російська цензура таких підручників українською зазвичай не пропускала. Русова досліджувала творчість Григорія Сковороди, Рабіндраната Тагора, Олександра Олеся, друкувала статті про них, співпрацювала з науково-популярними журналами.

З 1909-го вона працювала викладачкою педагогіки у Фребелівському жіночому інституті в Києві Це був вищий педагогічний заклад, який готував виховательок для дітей дошкільного віку. Викладала Софія також французьку мову в Комерційному інституті – нині в цьому приміщенні Український державний університет ім. Михайла Драгоманова. Паралельно вивчала основні зарубіжні концепції реформування школи, що допоможуть їй у подальшій роботі щодо української освітньої системи. Свої думки виклала у статтях для журналу "Світло" – першого українськомовного педагогічного часопису, де Русова була ще й співредактором. Тільки за 1910–1914 роки в цьому журналі надрукували понад сто статей, розвідок, рецензій, присвячених проблемам освіти.

Софія Русова була переконана: головна особливість нового виховання – концентрація на зусиллях самої дитини. Справжню особистість можуть виховати виключно повага й індивідуальний підхід. Русова хотіла, щоб кожна особистість могла реалізуватися, незважаючи ані на вік, ані на статки чи соціальний статус.

Софія спиралася на праці Марії Монтессорі, професорки антропології та гігієни Римського університету, також Ернеста Меймана, автора теорії швидкого та ефективного запам'ятовування, і Адольфа Фер'єра, психолога, педагога-реформатора. Притому вона розробила власну концепцію "Рідна школа".

"Хай кожна душа, кожна голівонька одрізняється у школі своєю фарбою, своєю формою" – таке було кредо цієї дивовижної жінки. Поєднання раціонального мислення науковиці та надзвичайної любові до оточення – ось де причина успіху та основа діяльності геніальної просвітниці.

Софія вважала, що запорука впевненості та повної самореалізації людини в дорослому житті – це її сформоване національне самоусвідомлення в ранньому віці. Сама була матір'ю двох синів – Михайла і Юрія.

Окрім освіти, Софія Русова вболівала й за жіночі права, самореалізацію жінок, їхнє здоров'я. 1913-го вона взяла участь у першому всеросійському жіночому з'їзді, на якому порушувала питання важливості навчання рідною мовою. 1919-го створила Українську національну жіночу раду й Союз жінок і обіймала посаду голови аж до 1938-го, а це майже 20 років. Русова написала й видала книжку "Наші визначні жінки" і представила її на Першому Жіночому конгресі 1934-го у Станіславові – нині Івано-Франківськ.

1915-го помер чоловік Софії Олександр Русов. Це сталося в Саратові, де він працював на той момент і куди евакуювали частину Комерційного інституту під час Першої світової війни.

За часів УНР і гетьманства Павла Скоропадського Русова увійшла до Центральної Ради й Секретаріату освіти, де очолила дошкільний та позашкільний відділи. Фактично це нинішній рівень міністра. Активно взялася за дерусифікацію та розроблення українських підручників.

На думку педагогині, школи в Україні можуть відрізнятися одна від одної за методами й формами, проте всі вони мають бути національні за своєю суттю. Навчання обов'язково треба вести рідною мовою, а учні, крім вивчення академічних наук, мусять пізнавати країну, в якій живуть. "Національне виховання – не сумісне з шовінізмом, це виховання в дусі своєї рідної мови, на українських переказах, віруваннях, звичаях історії свого народу, своїй культурі, фольклорній творчості народу", – казала Софія Русова.

Після лютневої революції 1917-го вона сповнена надій на розвиток української національної педагогіки. Керує Все­українською вчительською спілкою, а в педагогічній діяльності та творчості зосереджує увагу на створенні національної системи навчання й виховання. "Намагання всіх народів до забезпечення власної державної й культурної незалежності навертають їх до національної школи, бо всім уже зрозуміло, наскільки нація, яка пройшла через таку школу, буде дужча другої нації, яка її не проходила", – стверджувала Русова.

Того ж 1917-го вона виступила співзасновником Педагогічної Академії для підготовки вчителів українознавства. Софія Федорівна очолила українське відділення у Фребелівському жіночому інституті в Києві. Також читала лекції з педагогіки, розробила концепцію українського дитячого садка, яку виклала у праці "Дошкільне виховання". Вона вважала, що прагнення дитини до будь-якої діяльності – гри, праці чи творчої ­самодіяльності – є її найсильнішим життєвим прагненням. "І можна уявити, який гріх брала на себе стара школа (на жаль, ще існуюча) 16-ма своїми методами пасивного навчання, нехтуючи всю дитячу рухливість та безпосередню творчість. Це й шкодило тим, що паралізувало живу, самостійну душу дитини, а також псувало характер, бо воля закладається й розвивається лише на ґрунті активності", – писала Русова.

На початку 1919-го під тиском більшовиків Русова з іншими урядовцями була змушена виїхати до Кам'янця-­Подільського, який на пів року став неофіційною столицею УНР періоду Директорії. Там співпрацювала з Червоним Хрестом, опікуючись долею військовополонених українців.

На запрошення Івана Огієнка, ректора Кам'янець-Подільського університету, викладала в закладі педагогіку. Софія Русова входила до Міністерства освіти УНР і за доби Центральної Ради, і Гетьманату, і Директорії, докладаючись до науково-педагогічного обґрунтування нової української школи та роз'яснення суті українізації. Активно займалася жіночим питанням.

Після остаточного приходу до влади більшовиків Русова зневірилася в можливості національного відродження України. Через переслідування з боку нової влади виїхала в Чехословаччину, що на той час була осередком української культурної еміграції.

У Празі Софія Федорівна продовжувала вести активну педагогічну й науково-видавничу діяльність: брала участь у створенні Українського високого педагогічного інституту ім. Михайла Драгоманова, української гімназії, Української Академії в Подебрадах, захистила докторську дисертацію із соціальної педагогіки, керувала притулком для дітей емігрантів і одночасно провела велику роботу з підготовки й видання монографій і підручників: "Єдина діяльна (трудова) школа", "Нова школа соціального виховання", "Теорія і практика дошкільного виховання", "Дидактика", "Нові методи дошкільного виховання", "Теорія педагогіки на основі психології", "Сучасні течії в новій педагогіці", "Історії педагогіки", "Соціальна педагогіка" тощо.

У Празі Русова увійшла до ради Світового союзу жінок. 1923-го там Софія отримала звання професорки педагогіки Українського педагогічного інституту ім. Михайла Драгоманова. Їй тоді виповнилося 67.

Софія Русова померла 5 лютого 1940-го у Празі.

×