"Багато допомагав бідним, але якось так, що це було непомітно"

Фундуклей хабарів не брав та іншим брати не дозволяв

"Фундуклей, котрий власним коштом заклав у Києві жіноче училище, не потребує жодного собі пам'ятника. Фундуклей сам заклав собі пам'ятник, і тільки ми, кияни, маємо цей храм науки берегти, аби він був достойний імені свого засновника. Будь-які громадські пожертви на створення пам'ятника Фундуклею тьмяніють перед тими подоланнями, які він робив й робить…" – писав історик Микола Сементовський у газеті "Паровоз" за 7 лютого 1869 року про київського цивільного губернатора Івана Фундуклея. Навіть і не згадаєш, хто зі столичних очільників зробив стільки для міста, скільки він. Жіноче училище – знаменита Фундуклеївська гімназія – далеко не єдине, до чого Іван Іванович доклав у Києві сил, розуму, таланту, і звісно, коштів. Власних.

 

Іван Фундуклей народився 13 вересня 1799-го в Єлисаветграді, нині – Кропивницький, як записано в метриці, що зберігається в Державному архіві Одеської області. Його батько, Іван Юрійович Фундуклей, грек за національністю, переселився з турецького Константинополя. Шлях до своїх мільйонів Фундуклей-старший прокладав собі сам, служачи прикажчиком у Єлисаветграді. Пізніше тримав там же тютюнову крамничку. Заробляв непогано, але економив на всьому, наживаючи капітал. Згодом скористався правом відкупу, яке існувало до 1861-го й давало змогу придбати в казни монополію на виробництво й торгівлю певною продукцією, що становила статті державного доходу. Так копійка до копійки Іван Фундуклей-старший став найбагатшою людиною Новоросійського краю. Уже в 1818–1819 роках він був комерційним радником і міським головою Єлисаветграда, володів кількома заводами, зокрема цукровими, виноробними, і тисячами десятин землі. Удостоївся звання купця першої гільдії.

На початку 1820-х сім'я Фундуклеїв була відома – мала кілька будинків в Одесі, володіла містечком Гурзуф у Криму та кількома продуктовими магазинами в Севастополі. У його єдиного сина були всі можливості тодішньої золотої молоді. Здавалося б, батько мав кинути всі багатства світу до ніг своєї дитини, та ні. Єдине, що дав синові сповна, – це освіту.

Юний Іван опанував кілька європейських мов і говорив ними пристойно, щоправда, виключно з іноземцями, заради лоску у вищому світі знаннями не хизувався. Також грав на фортеп'яно, не був обділений літературним талантом і в точних науках був обізнаний. На освіту батько не скупився, а от пустощів не допускав, тримав сина суворо. Він вірив, що Іван піде його шляхом, стане діловою людиною, тому змалку гартував волю хлопця, готував до виживання, наставляв наполегливо працювати.

Спершу знайшов синові місце чиновника в поштовому відомстві Одеси. До виконання обов'язків Іван став зовсім юним у день свого народження, 13 вересня 1811-го. Потім була посада в канцелярії Кабінету міністрів у Петербурзі. Службовими сходами хлопець просувався досить швидко. Але врешті-решт тато-мільйонер змилостивився над сином – 1831-го Іван Іванович повертається в Одесу до батька і стає на службу чиновником особливих доручень при генерал-губернаторові Новоросійського краю графі Михайлові Воронцову.

В Одесі – економічний бум. Молодий енергійний юнак хоче показати себе у справі. Проте тільки за сім років граф Воронцов відкрив перед ним двері в коло вищих імперських сановників: 1837-го Іван Іванович Фундуклей отримав дворянський титул і власний герб, а 1838-го – звання колезького асесора й посаду віцегубернатора Волинської губернії, центр якої був у Житомирі.

Після смерті Фундуклея-старшого Іван Іванович ви­явився власником величезних багатств, які не розтратив, а зумів примножити. До батьківських володінь додалися склоробний завод у селі Мірошники під Чигирином і цукровий завод у містечку Медведівка Київської губернії. Величезний дохід приносили й виноробні льохи в гурзуфському маєтку: щорічно тут виробляли майже 3 тис. відер першокласного вина. Усе отримане від торгівлі вином Фундуклей передавав на утримання благодійних закладів Одеси та Гурзуфа.

А ще Фундуклей був великий землевласник – мав майже 20 тис. десятин землі. У його селах Мельники та Медведівка, крім склоробного та цукрового заводів, функціонували паровий і водяний млини. Були ще маєтки в селах Нова Осота, Стара Осота, Янівка. На свої кошти в Янівці він побудував церкву, у Старій Осоті – ще один цукровий завод, трохи пізніше неподалік від маєтків – в Олександрівці – залізничну станцію під назвою Фундукліївка.

Далеко за межами місць діяльності Івана Івановича поширилася слава про нього як про здібного організатора, успішного підприємця, прогресивно мислячу і щедру людину. Київський генерал-губернатор Дмитро Бібіков теж зацікавився Фундуклеєм, його діловими якостями, і звісно, гаманцем. Дізнавшись, що в Житомирі з'явився чиновник-мільйонер, Бібіков узявся виклопотати для нього нове призначення в Київ.

12 квітня 1839-го вийшов імператорський указ: "Призначити на посаду київського цивільного губернатора Фундуклея з переведенням у статські радники". Ходили чутки, що, підписуючи призначення, імператор Микола I сказав: "Цьому то вже точно грошей не треба – своїх подіти нема де". Цар не помилився: Фундуклей сам хабарів не брав та іншим брати не до­зволяв. Іван Іванович швидко зажив любові підлеглих, адже виплачував їм зі своєї кишені окрему платню – до 12 тис. руб. на рік. А всього лише для того, щоб ті не брали хабарів. А ще губернатор Фундуклей зібрав заможних громадян і проінструктував: "Якщо багаті поміщики не платитимуть поліції, то вона отримуватиме кошти від злодіїв".

Один із сучасників Фундуклея згадував: "Зобов'язаний давати у високоурочисті дні обіди або бали, котрі обходилися рублів у п'ятсот, Бібіков днів за два до свята сам або через мене, упросить Фундуклея дати замість нього обід чи бал, і Фундуклей, зосереджено нюхаючи тютюн, відповідає: "Добре-с". Дає чудовий бенкет, до того ж у вбиральні дамам надавали рукавички, парфуми й таке інше. Усі дивляться на Івана Івановича як на гостя, забувають, що він господар, а бал жвавий і веселий. Таким чином Фундуклей дарував Бібікову кілька тисяч на рік".

13 років, а саме з 1839-го по 1852-й, Іван Іванович стояв при владі та робив для міста все можливе. І неможливе теж. Уже в перший рік управління Києвом Фундуклей у районі університету заклав ботанічний сад площею 20 га. За його вказівкою провели роботи з укріплення схилів. На власні кошти Івана Фундуклея вимостили Андріївський узвіз. Ремонт губернаторського будинку він також зробив власним коштом. Усього лише за рік вимостили вулиці Московську, Дворцову, Софіївську, Михайлівську, Житомирську та Хрещатик.

1843-го Іван Іванович фінансував будівництво першого фонтана в центрі міста, на Театральній площі, що нині називається Європейською. Фонтан зробили з граніту. Він повинен був вирішити проблему, викликану браком води на Хрещатику й у всій Старокиївській частині міста. Називали цей фонтан на честь губернатора Фундуклеївський, або ще простіше – Іван.

Не було в тодішній імперії щедрішої людини, ніж Фундуклей. Він постійно допомагав дитячим притулкам, лікарням, школам. А навесні 1845-го, коли вода в Дніпрі піднялася на 779 см, затопила увесь Поділ і частину Оболоні, Фундуклей узяв на власне утримання багатодітні сім'ї, організував потерпілим притулок у Контрактовому домі на Подолі й негайно почав вирішувати житлові проблеми постраждалих.

За його матеріальної підтримки створено було громадський фонд надання допомоги хворим та потерпілим від стихійного лиха. Один із сучасників Івана Фундуклея писав: "Він багато робив добра, багато допомагав бідним, але якось так, що це було непомітно. Бібіков давав три копійки з шумом, з ефектом, а Фундуклей, здавалося, нікому не давав, але я сам раз бачив, як до нього підійшла бідна шляхетна удова, старенька, і показала йому боргову вимогу на 300 рублів. Фундуклей, проходячи повз неї, сунув їй у руку 2000 рублів…" На той час сума фантастична.

Забудову міста за часів губернаторства Івана Фундуклея вели особливо інтенсивно. Багато споруд у той період звели за проєктами знаменитих архітекторів Беретті, батька й сина: Імператорський університет Святого Володимира (1842), Інститут шляхетних дівчат (1843), обсерваторію, Анатомічний театр – за проєктами батька, Вікентія Беретті. 1851-го за проєктами Олександра Беретті на вул. Володимирській побудували двоповерхову будівлю училища бідних дівиць графині Євдокії Левашової, нині там міститься Президія Національної академії наук. А на Бульварній – будівлю гімназії, де з січня 1852-го розмістився Київський Володимирський кадетський корпус, нині Жовтий корпус Університету ім. Тараса Шевченка.

1848-го за проєктом британського інженера Чарльза Віньйоля розпочали будівництво Миколаївського ланцюгового моста через Дніпро – одного з найкрасивіших і найдовших мостів у Європі. До нього мости були дерев'яні, розбірні й понтонні.

Хрещатик поступово ставав головною магістраллю міста, і саме за правління генерал-губернатора Бібікова й цивільного губернатора Фундуклея почав набувати свого фірмового вигляду. Особливо бурхливо велася забудова від Бессарабки до Царського саду. А на південному заході від Печерської площі, на місці Солдатської слобідки, у 1835–1845 роках з'явився новий військовий шпиталь.

 

Іван Іванович запровадив обов'язковий вранішній візит підлеглих йому начальників для доповідей і обговорення справ. Приїздили вони до Фундуклея додому. Засідання проходили за сніданком – господар був людиною гостинною.

Фундуклей був палкий шанувальник археології та старовини, мав безпосередній стосунок до проведення реставраційних робіт у Софійському соборі. Власним коштом видав монографії про історію Києва, і були то не графоманські записи, а обґрунтовані дослідження, не позбавлені літературної цінності: "Обозрение Киева в отношении к древностям" (1847), "Обозрение могил, валов и городищ Киевской губернии" (1848), "Статистическое описание Киевской губернии" (1852). Про останню працю газета "Киевский листок" за 10 вересня 1880-го писала: "Цей твір видано вже тридцять років тому, але ми сміливо можемо сказати, що подібної сумлінної, слушної та багатої найрізноманітнішими статистичними, етнографічними, економічними даними праці й дотепер немає… Окрім свого значення як адміністратора, високочесної людини та благодійника, І. І. Фундуклей має повне право вважатися й одним із видатних наших учених".

Фундуклея обрали почесним членом Університету Святого Володимира, членом-кореспондентом Петербурзького археологічного й нумізматичного товариства, а також членом Імператорського Російського географічного товариства й Одеського товариства історії та старовини.

Іван Фундуклей був на посаді київського губернатора до 1852-го. Того ж року отримав статус дійсного таємного радника, а тоді указом Миколи І був призначений сенатором і направлений служити до Варшавського департаменту урядового Сенату. Проте залишився справжнім патріотом Києва: 1859-го подарував місту два будинки, за які заплатив 60 тис. руб. сріблом – для облаштування першої загальнодоступної жіночої гімназії, яка пізніше, за указом Олександра II, дістала назву Фундуклеївська. Ці будинки на розі нинішніх вул. Богдана Хмельницького та Євгена Чикаленка він викупив у чинов­ника, якому загрожували суд і каторга за розтрату.

Крім садиби з будинками, Фундуклей виділив ще 31 тис. у процентних паперах, що давали щорічно 1200 руб. на утримання гімназії. До того ж дав іще 2200 руб. на ремонт будинків і 300 руб. на створення бібліотеки. 7 січня 1860-го відбулося урочисте відкриття жіночої гімназії.

До гімназії брали дівчат у віці від 9 до 13 років. Повний курс був розрахований на шість років. На перших уроках у гімназії навчалися 40 дівчат, до кінця навчального року їх було 75, а 1866-го – 525.

Діяла Фундуклеївська гімназія до встановлення в Києві радянської влади. 1869-го на честь губернатора, ще за його життя, вул. Кадетська отримала назву Фундуклеївська, а 1872-го Іван Іванович був обраний почесним громадянином Києва.

Проте не все було солодко в житті відомого губернатора. У своїх спогадах під назвою "Умершее сословие" письменник Микола Лєсков так описував Фундуклея: "Знаменитий у своєму роді багатій і добра, лагідна людина, утриманням якої зроблено багато описових видань. Він був самотньою, досить нудною людиною огрядної статури і страждав невиліковними й огидними лишаями". Медики були безсилі, медичні препарати не допомагали. Знахар, якийсь київський самоук, порадив Фундуклею лікуватися травою і випотіванням, і губернатор постійно ходив одягнений у щільний, теплий одяг, та ще й застебнутий на всі ґудзики. За що кияни прозвали його дияконом. Користі від лікування не було, але Іван Іванович продовжував сліпо вірити.

1874-го Іван Фундуклей був нагороджений вищою нагородою Батьківщини – орденом святого апостола Андрія Перво­званого. З цього приводу Олександр ІІ у своїй грамоті писав: "Нам особливо приємно згадати про Ваше тринадцятирічне управління Київською губернією… участь Вашу в учених працях зі статистичного та археологічного опису губернії й особливо просвітлену турботу про жіночі училища, розмноженню та вдосконаленню яких Ви сприяли як своїми трудами, так і щедрими грошовими пожертвами".

Фундуклей полишив державну службу 1876-го і переїхав до Москви. Оселився на Тверському бульварі. Його особисте життя не склалося.

Помер Іван Фундуклей на самоті 22 серпня 1880-го. Похований на кладовищі Донського монастиря. Багатство, яке він по собі залишив, дісталося двом племінницям, князівнам Голіциним.

Києву пощастило: в його історії був унікальний губернатор. Як казали у XIX столітті, філантроп найвищої проби..

×