"Маніяк. Як бугаєві червоне – так йому слова: гуманізм, демократія"

Дмитро Донцов вів переговори з Євгеном Коновальцем про запровадження в Україні військової диктатури

"Ви й тоді мали до Росії ту саму ненависть, що й тепер", – занотував у записнику 8 червня 1918-го Дмитро Донцов слова знайомої, з якою навчався у Петербурзькому університеті. Так вона оцінила його виступи в Києві на початку червня 1918 року. Приміром, на з'їзді преси Донцов виголосив доповідь українською та ще й проти федерації з Росією. А в доповіді про політичні кордони України перед членами делегації, що вела переговори із російськими більшовиками, наголошував: "Старатися відділити від Росії й визнати як самостійні держави всі її "окраїни". Крим – інтегральна частина України, без політичного самовизначення. З Білою Руссю – добра стратегічна лінія, бо не знати, яку державність матимемо там. Проти Дону – забезпечитися. Жадної федерації".З Донцовим шукає контактів гетьман Павло Скоропад­ський, що прийшов до влади після перевороту 29 квітня 1918-го. "В это время я познакомился с неким Донцовым, – ідеться у його "Спогадах".

– Он мне понравился также тем, что сознавал, что одними социа­лис­тическими партиями дела не сделаешь. Он недурно писал в "Новой Раде", и все его статьи мне нравились. ­Впоследствии я назначил его начальником Украинского пресс-бюро".Донцов пристає на пропозицію, на відміну від ­більшості діячів-соціалістів, які після розгону Центральної Ради стали в опозицію до гетьманської влади. "Що мене до цього спонукало? – пояснює у мемуарах "Рік 1918. Київ".

– Передусім особа гетьмана ­Павла. На тлі сірої штандартности і безбарвности демо-­соціялістичного провідництва Скоропадський був ­індивідуальністю. Дальше, він посідав прикмети, яких бракувало ­центрально-­радянцям: мав у собі живчик владолюбства і звичку командування. Мав фах, що найбільше тоді був потрібний для правителя України: був військови­ком. ­Нарешті, мав політичну відвагу, бо, стаючи гетьманом самостійної України, він зраджував російсько-­монархічну касту, до якої належав. Я пристав до ­гетьмана тому, що хотів бачити в нім нашого Бонапарта".

"Це була дуже висока і дуже худа людина, з негарним смаглявим обличчям і густим, чорним, відкинутим назад волоссям, – згадувала про першу зустріч із Дмитром Донцовим у Києві 1918-го Надія Суровцова, яка за Гетьманату працювала в секретаріаті Міністерства закордонних справ. – Обличчя вражало нервовістю, а чорні, живі, колючі очі доповнювали враження. Руки в нього були дуже довгі, як у скрипаля. Отакий собі Паганіні. Мова була надто швидка – доводилося напружувати увагу, щоб ловити зміст. Він пересипав її чужоземними цитатами і відразу заімпонував мені такою ерудицією".

Посада керівника прес-служби відкриває доступ до Павла Скоропадського. Отже, Донцов може висловити власну позицію на поточні справи або ж улаштувати ­зустрічі з потрібними людьми. Він лобіює проекти, які ­поглиблювали б самостійність Української Держави. Приміром, спонукає гетьмана бути твердим у справі Криму і змусити тамтешній уряд приєднатися до України. Веде переговори з делегацією Кубанської національної ради, що прагне прилучення цих земель до України.Донцов є одним із ініціаторів проведення в Києві урочистого відзначення річниці антиросійського виступу гетьмана Івана Мазепи. Тоді православна церква зняла анафему з нього, і вперше з часу її проголошення в Софійському соборі відбулася панахида за Мазепою, а потім – урочиста маніфестація. Дмитро Іванович допомагає влаштувати зустріч зі Скоропадським Євгенові Коновальцю – той отримує дозвіл на відновлення формації Січових стрільців. Клопочеться про звільнення із в'язниці багатьох діячів, зокрема Симона Петлюри. ­Намагається переконати гетьмана відправити у відставку уряд Федора Лизогуба, що тягнув Українську Державу до федерації з Росією.

Проти Донцова плетуть інтриги: у найближчому оточенні Скоропадського більшість стоять за відновлення "єдиної й неділимої". "Оповідали мені з ріжних сторін, що в кабінеті (Кістяківський і ще дехто) інтригують проти мене, – нотує в щоденнику Дмитро Іванович 12 липня 1918-го. – Зачасто – на їх думку – розмовляв з гетьманом у чотири очі. Триматися стає чимраз трудніше. Покликав мене до праці персонально гетьман, з міністрів – знаю далеко не всіх, з німцями – безнастанні непорозуміння, з австрійцями – рідко зношуся".

Як директор УТА – Українського телеграфного агентства – Донцов має висвітлювати офіційну позицію уряду, не завжди прийнятну для себе, суперечливу діяльність влади. Яка, приміром, відкриває українські університети й водночас підтримує російські монархічні організації. Мусить вихваляти окупаційні німецько-австрійські війська, хоча ті забирають збіжжя у селян, запроваджують військово-польові суди. Він опиняється щонайменше ­поміж п'ятьох вогнів – німців, австрійців, гетьманців, ­росіян-монархістів і українців-соціалістів.Останні його ганять за співпрацю з гетьманатом. "Мав розмову з Низкоклоном, – пише Донцов про зустріч з одним соціалістом. – Каже, що я мав себе скомпромітувати через мою німецьку орієнтацію, близькість до гетьмана і через те, що я правий. Так, ніби то не Центральна Рада, не есер Грушевський запросили німців на Україну! Так, ніби то не наші демократи ходили – один по одному – до почекальні гетьмана! На думку Низкоклона, я повинен "­регабілітуватися перед суспільністю" і порадити гетьманові змінити кабінет. Відповів я йому, що всі ці теревені є лицемірство. Що перед жадним "суспільством" (есерів і есдеків) не маю з чого регабілітуватися. Що ця "суспільність" має "регабілітуватися" перед Україною і перед нащадками".

14 листопада 1918-го гетьман Скоропадський підписує федеративну грамоту. Мовляв, по закінченні війни Україна першою має виступити у справі утворення федерації, кінцева мета – відновлення великої Росії. Грамота де-факто означала відмову від незалежності Української Держави. "З тим моментом справ я особисто зірвав з гетьманським режимом, – пише Донцов. – Демо-соціялістичні круги ненавиділи Скоропадського за те, що він став гетьманом самостійної України, я ж – відійшов від нього з жалем за те, що (по тій грамоті) він перестав ним бути".

Уже перші тижні перебування Директорії в Києві свідчать про її слабкість. Дмитро Іванович і його соратники ведуть таємні переговори із полковником Євгеном Коновальцем про запровадження в Україні військової диктатури. Коли ж стає зрозуміло, що з того нічого не ­вийде, Донцов виїжджає на еміграцію. Спочатку до Відня, а далі – до Берна. Там очолює пресове бюро в посольстві УНР. "Моя мізантропія зростає з кожним днем, – нотує у щоденнику. – У своїй "Історії моєї втечі" пише Казанова: "Або я не створений для Венеції, або Венеція не створена для мене, або – і одне, і друге". Я міг би сказати словами цього великого пройдисвіта: "Я рішився покинути мій край, як покидають дім, який подобається, але в якім треба зносити неприємного сусіда, що вам докучає, але якого не можна видалити". Це, мабуть, так і є".

Із 1922-го Донцов осідає у Львові, що відійшов до Польщі. Редагує "Літературно-науковий вісник". Майже в кожному номері виходить його стаття, огляд чи рецензія. ­Навколо журналу гуртуються молоді письменники, поети, есеїсти – Євген Маланюк, Юрій Клен, Олена Теліга, Олег Ольжич, Леонід Мосендз, Юрій Липа й інші – їх назвуть "вісниківцями". Донцов друкується в німецькій, швейцарській та польській періодиці. Пише біографічні нариси про Муссоліні, Гітлера, перекладає українською їхні праці La dottrina del fascismo і частково Mein Kampf. А 1926-го виходить його головна книжка – "Націоналізм".Корінь усіх бід українців Донцов убачає в занепаді волі, надмірному сентименталізмі, провансальському світогляді. Провансальство – це психологія упадку з відчуттями власної другорядності, відсталості або обмеженості. За Донцовим, ці риси можуть характеризувати "відсталі" верстви, провінції, плебс, нижчі раси, переможених, але не повноцінну націю. Тут він перегукується із популярними в той час у Європі ідеями фашизму, нацизму і навіть комунізму.Панацеєю для українців має стати ідеологія "інтегрального націоналізму" – прищеплення їм волі до життя, волі до влади. Інтерес нації Донцов ставить понад усе, а відтак виправдовує всі дії, що скріплюють її силу, забезпечують розвиток. "Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії – означив я як першу підставу націоналізму, який тут протиставляю драгоманівщині, – пише Дмитро Донцов. – Другою такою підставою національної ідеї здорової нації повинно бути те стремління до боротьби, та свідомість її конечності, без якої неможливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані тріумф жодної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу".

Донцовський "інтегральний націоналізм" обурює україн­ських діячів демократичної орієнтації. Його звинувачують у фашизмі. "Маніяк. Як бугаєві червоне – так йому слова: гуманізм, демократія, – записав у щоденнику 3 листопада 1926 року академік Сергій Єфремов, прочитавши одну зі статей Донцова. – І воює з ними злобно і завзято колишній соціал-демократ, що обернувся на фашиста".А 16 серпня 1927-го Єфремов нотує: "Почав був читати Донцова "Націоналізм" – і кинув. Нестерпучий брехун, хвастун, блягер (вульгарний. – "Країна"). Людина примітивно несовісна, якій вигадати факт, перекрутити цитату, приоздобити од власної фантазії, приперчити якоюсь незрозумілою злістю – все одно що раз плюнути".Літературознавець Володимир Дорошенко 13 вересня 1931-го пише до "вісниківця" Євгена Маланюка: "Послу­хати Донцова, то гірших злочинців, як Драгоманів і Грушевський, світ не бачив. Вони спричинники всього лиха в новітньому нашому рухові. Чому вони не були самостійниками, а федералістами і пр., чому загалом не були тими, чим є др. Донцов та інж. Маланюк… А чому ви не зважаєте на час і обставини? Трудно, щоб Драгоманів був Донцовим, але чи був би Українцем хто з вас, панове, якби перед нами не було Драгоманова і Грушевського?""Журналістично-карикатурним імітуванням імперій Муссоліні, Гітлера та їхніх наслідувачів у Центральній Європі" називає Юрій Шевельов (Шерех) "державу" Дмитра Донцова – середовище його "Вісника". А саму ідеологію – елементарною та примітивною. Дорікає "браком етичних критеріїв у журналістичній поведінці". Аналізує його листи: "Попри формальну чемність загалом вимальовується образ людини самовпевненої, самозадоволеної, але неглибокої і неоригінальної, щоб просто не сказати – сірої. Людини, що живе подіями дня, незмірно нижчої духово від Липи або Маланюка – інтелектуально та й емоційно. Тільки часті французькі вислови, рідше польські й російські відволікають від сіризни стилю".Та Донцов і "вісниківці" заволоділи цілим поколінням молоді Західної України. Після поразки національно-­визвольних змагань 1917–1920 років воно прагнуло ­реваншу. Донцовський "інтегральний націоналізм", здавалося, дає відповідь, що робити. Він і ліг в основу ­ідеології ОУН, заснованої 1929-го полковником ­Євгеном Коновальцем

"Родився я в країні, яку можна назвати нашою Америкою"

1883, 30 серпня – Дмитро Донцов народився в Мелітополі Катерино­славської губернії, тепер – Запорізь­ка область. Донцови мали успішний бізнес із продажу сільськогосподарських машин, а також кілька ­маєтків здавали в оренду. ­Вдома розмовляли російською, хоча й знали українську. Мали родинну бібліотеку, відвідували український театр. Батько помер, коли ­Дмитрові було 11, за рік не стало матері. ­Відтоді ним, братами й сестрами опікувалася рідня. Під впливом діда по материній лінії юний Дмитро долучається до українського руху. Хоча 19 вересня 1931-го у листі до Євгена Маланюка писав: "­Українця з мене зробили: Гоголь, Шевченко, Куліш і Стороженко, яких я знаю з того часу, як навчився читати, цебто від 6 років життя (батько мав їх у бібліотеці)". І далі: "Родився я в Таврії, де і провів перші 17 літ життя, в країні, яку можна назвати ­нашою Америкою, етнографічною ­мішани­ною з українців, поляків, жидів, болгарів, німців, греків, турків і ­росіян".Закінчив реальне училище в Меліто­полі. У 1902 – 1907 роках навча­ється на юридичному факультеті Петербурзького університету. Бере участь у діяльності Української ­соціал-­демократичної робітничої партії.

1905, осінь – разом з іншими студентами влаштовує в актовій залі Петербурзького університету перше українське політичне віче. Як один із промовців, заарештований і доправлений до Києва. Його мали долучити до процесу над членами Революційної української партії, однак амністували. 1906-го переїжджає до Києва, береться до роботи в УСДРП. 1907-го – другий арешт і вісім місяців у Лук'янівській в'язниці. ­Наступного року емігрує до Галичини. Навчається у Віденському і Львівському університетах. Отримує ступінь доктора юридичних наук. 1912-го одружується зі студенткою Марією Бачинською, донькою ­греко-­католицького священика.

1913 – виступає з рефератом "Сучасне політичне положення нації й наші завдання" на Другому студентському з'їзді у Львові. Стверджує, що в наступній війні Україна, щоб стати вільною, повинна виступити проти Росії, але ніколи – з нею. Українці зі зброєю в руках мусять здобути Українську державу.1914 – стає головою Союзу визволення України, який за мету ставив проголошення її самостійності й соборності, сприяння поразці царської Росії в Першій світовій.

1918 – за правління гетьмана Павла Скоропадського – директор Українського телеграфного агентства, фактично – керівник прес-служби уряду.

1922 – редактор "Літературно-­наукового вісника", з 1932-го – просто "Вісника" у Львові. Попервах видання фінансувала родина Бачинських. За спогадами дружини Донцова, доводилося віддавати в заставу особисті речі, щоб роздобути гроші на оплату друку або інші видатки, пов'язані з журналом.

1939 – у перші дні після початку Другої світової війни заарештований польською поліцією і до падіння Польщі перебував у концтаборі в Березі Картузькій. Щоб не потрапити до рук НКВС, їде до Німеччини. Живе там до літа 1940-го. На запрошення професора Русова перебирається до Румунії, де пробув до початку радянсько-­німецької війни. У наступні кілька років постійно переїжджає – Чехословаччина, Німеччина, Франція, Велика Британія, США.

1947 – оселяється в Канаді. ­Викладає українську літературу в Монреальському університеті, але найбільше часу присвячує пуб­ліцистиці. Останні роки прожив на хуторі в Лаврентійських горах неподалік Монреаля.

1973, 30 березня – Дмитро Донцов помер у Монреалі, похований на українському православному цвинтарі в Саут-Баунд-Бруку, США.

×