Узагалі-то, вони милі люди. Тож я чесно відповідаю, що я з України. Але це їх чомусь бентежить. Двоє з їхньої компанії біля барної стійки виструнчуються, ковтають залпом кольорові коктейлі, залишаючи на дні склянки кубики льоду. Підсідають за наш столик, руки на колінах.
— Угадайте, откуда мы? — наважується хлопчина в майці з написом "Газпром".
Питаю, чи мала б угадувати регіон. Бо те, що вони росіяни, видно неозброєним оком. І це їх гнітить ще дужче.
— Мы любим Украину, давайте не будем о политике, — починає гідроперитна блондинка з ледь підкачаними губами — Світлана з Орла. Ми оселилися через номер, наші діти в момент заприятелювали і граються разом, бігають територією турецького готелю в Сіде. Не вітатися якось незручно. Але дружби не виходить теж.
— В Испании этим летом море прохладное. На Коста Дораде — еще куда ни шло, а Брава холодная, — похитує золотистий тапок ногою Юлія.
— Да, но нас там не любят. Мы вот по Италии поколесили. Из Неаполя выехали на машине, побывали в Искье, Капри, увидели Помпеи. А в Сорренто! О-о-о! Какие там виды, — підхоплює Світлана.
— Покажите нам место, где нас любят, — реготнула майка "Газпром". Але швидко ретирувалася за коктейлем. Усі замовкли. Збираюся йти геть.
— Вы не подумайте, Крым нам не нужен, — хапає мене за руку Світлана. Вчуваю запах алкоголю і кокоса. — Ну, захватили и захватили. Мы там даже и не отдыхали никогда.
— И не собираемся, — махає тапком Юля.
3 
1
Коментарі