Мені півгодини несуть виделку і 20 хвилин — замовлений напій. Офіціантів у київському закладі чимало, однак кожен закріплений за певним столиком — бігають, змахуючи рясні краплі поту з лоба. Ресторан пафосний, дорогий, приміщення старе, модне. Кондиціонера тут нема й не планується. Можна відкрити вікно, але його з хрясканням зачиняє сусідній столик — їм дощ із вулиці крапає в салат.
Наш офіціант наввипередки з колегою бігає до крайнього столика на веранді. Там сидить компанія рудих британців — це чутно за акцентом. На мої спроби привернути увагу істерично махає руками і скрикує: "Подождітє, соррі". Він мчить повз нас так швидко, що створює приємний вітерець. І на тому спасибі.
Емоційна старша пані, російськомовна місцева, яка супроводжує групу, люб'язна з персоналом — сам мед. "Оця страва хороша, беріть ікру й до неї млинці. І рибку оцю, вона дика. Так, дорога. Але й смачна! У нас її замовляють постійні гості", — щебече мій офіціант до неї. Вона в захваті, аж плескає в долоні. Перекладає все своїм "хлопцям". У паузах витирає шари пудри з масного обличчя й накладає щоразу нову — просто за столиком, не криючись. Брити ствердно кивають, кидають якісь жарти. Офіціанти тішаться, бігають із папірцями на кухню. Назад — із підносами. Британська риба готова раніше, ніж мій коктейль. Переді мною вибачаються, до них усміхаються й нагинаються побажати гарного апетиту. Пані заливається сміхом, намащуючи ікру на кружальце з тіста. Знову дістає пудру.
Нарешті вони збираються виходити. Найстарший британець сплачує карткою. Решта скидаються щедрими чайовими.
Вони виходять, зачіпаючи рудими головами рушники з півнями над входом. А пані раптом скрикує: "Зонтик!" — й у два кроки опиняється біля свого столика. Однією рукою намацує гачок парасолі на спинці крісла, другою вправно випорожнює дерев'яну скарбничку з "чаєм". Щось на денці таки залишає.
Крайній столик прибирають. Виносять гору посуду й склянки. Мій офіціант сумний. Спустошений, як та дерев'яна скарбничка. Приніс мені виделку.
Коментарі